Сиротенко Владимир Васильевич
лекции по размещению природных ресурсов

Lib.ru/Современная литература: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Сиротенко Владимир Васильевич (syrotenko@gmail.com)
  • Обновлено: 30/11/2011. 594k. Статистика.
  • Статья: Обществ.науки
  • Оценка: 7.00*3  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Удивительно, за пять лет , как я не читаю эти лекции, они так и не устарели


  •   


    Лекція 1.

       Предмет, методологія та завдання курсу. Закономірності, передумови та принципи РПС
       План
    1. Характеристика основних понять РПС.
    2. Методи РПС
    3. Співвідношення понять закон та закономірність. Характеристика основних закономірностей РПС
    4. Характеристика основних принципів РПС

    1. Характеристика основних понять РПС.
    Об'єкт вивчення. Розміщення продуктивних сил (РПС) - галузь економічно§ науки, що вивчає специфічні, просторові аспекти вияву економічних законів. Об'єктом вивчення є продуктивні сили, а предметом науки - §х територіальний стан і розвиток.
    Продуктивні сили мають не лише територіальний аспект розвитку, - в такому разі вони вивчаються іншими науками. Якщо, наприклад, вони розглядаються у зв'язку з виробничими стосунками, то стають об'єктом вивчення загально§ економічно§ теорі§ (політекономі§). Натомість економічна історія (історія народного господарства) вивчає розвиток продуктивних сил у часі. У зв'язку з тим, що продуктивні сили існують одночасно ніби у кількох "вимірах", закони, які впливають на §хній стан і розвиток, виявляються по-різному. Територіальну модифікацію економічних законів можна розглядати як закономірності розміщення продуктивних сил. Так, закон економі§ часу виявляється як закономірність ефективності розміщення виробництва; закон поділу праці як закономірність територіального поділу праці; закон концентраці§ виробництва - як закономірність територіально§ концентраці§ виробництва тощо. Про закони й закономірності докладніше йтиметься в наступному підрозділі цього розділу.
    Продуктивні сили - це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, що виражають активне ставлення людей до природи. У процесі праці освоюються природні ресурси, відтворюються умови існування людей, відбувається соціальний розвиток.
    Продуктивні сили - це сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва. У свою чергу, предмети праці включають природні ресурси - вугілля, руду й сировинні матеріали (сировину), як-от бавовник, зерно, пластмаси, цебто матеріали, піддані якійсь обробці. До поняття засобів виробництва зараховуються машини й устаткування, будівля й споруди, засоби транспорту й зв'язку, а також земля, бо цей природний ресурс має сво§ виразні особливості. Головним складовим продуктивних сил є праця. Робоча сила характеризується кількістю (чисельність працівників) і якістю (статево-віковий склад, рівень кваліфікаці§, рівень освіти, традиці§ та навички). Роль праці як складово§ частини зростає з розвитком продуктивних сил: підвищуються вимоги до якості трудових ресурсів.
    Природні ресурси - це тіла і сили природи, суспільна користь яких змінюється у процесі трудово§ діяльності людини. Вони використовуються як засоби праці (земля), джерела енергі§, сировини й матеріалів, а також безпосередньо як предмети споживання (питна вода, дикі ягоди, гриби тощо).
    Науково-технічний прогрес перетворив науку на безпосередню продуктивну силу. Сучасне велике виробництво неможливе без фундаментальних наукових досліджень, без постійних чималих капіталовкладень у розвиток науки. Однак наука - особливий ресурс: §§ просторова фіксація ускладнена, хоча, звичайно, можна позначити на карті зосередження науково-дослідних центрів. Вплив науки виявляється у результаті праці, у змінах технологі§ та організаці§ виробництва, що відбивається й на територіальному аспекті (поява нових виробництв, зміна територіальних виробничих зв'язків, концентрація й деконцентрація виробництва тощо). 
    Сполучення праці предметами й засобами праці утворює процес виробництва. Тому сфера виробництва також є об'єктом вивчення науки "Розміщення продуктивних сил", - йдеться передусім про матеріальне виробництво (промисловість, сільське господарство, транспорт).
    Розміщення продуктивних сил - це §х просторова фіксація разом з процесом §хнього розвитку в просторі. Можна зробити "моментальний знімок" об'єктів народного господарства й позначити §х на карті, проте слід пам'ятати, що продуктивні сили перебувають у постійній динаміці. Так само, як, за висловом Геракліта, "не можна двічі увійти до одніє§ й тіє§ ж річки", не можна й продуктивні сили хоча б через добу побачити у тому ж стані в просторі (якщо врахувати глобальний характер процесу).
    Є кілька визначень поняття "розміщення продуктивних сил". Одне з найвдаліших, на нашу думку, належить Е. Алаєву: "Розміщення продуктивних сил - динамічний стан, що характеризує поділ продуктивних сил на територі§ згідно з природними, соціальними та економічними умовами окремих регіонів і визначається особливостями територіального поділу праці, властивими даній соціально-економічній системі".
    Термін "розміщення продуктивних сил" може вживатись у кількох значеннях: як конкретний ("фіксований") стан поділу на територі§ народногосподарських об'єктів і населення; як форма організаці§ продуктивних сил; як процес зсувів у розміщенні продуктивних сил на певній територі§; як один з напрямів економічно§ політики уряду. Ці визначення відбивають зміст поняття: усі вони конкретні, але характеризують лише один його бік. Отже, РПС - це і стан, і процес, і форма організаці§, і політика. У нашому курсі ці поняття трактуються або в §хній сукупності, або окремо, - залежно від конкретного аналізу розміщення продуктивних сил.
    Розміщення продуктивних сил - це наслідок суспільного поділу праці в територіальній формі. Територіальний поділ праці можна уявити як процес виробничо§ спеціалізаці§ реґіонів та посилення міжреґіонально§ коопераці§, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. При поділі праці виникає двоєдина система господарства, що характеризується галузевими й територіальними аспектами й формує народногосподарський комплекс. Для розміщення продуктивних сил чи не найбільше значення має закономірність територіального поділу праці.
    З'ясувавши поняття "розміщення продуктивних сил", ми зможемо братися за визначення конкретних структурних блоків та об'єктів, які вивчає наука. Зі змісту поняття продуктивних сил виплаває, що РПС обіймає вивчення трьох великих блоків: розміщення населення й трудових ресурсів, розміщення природних ресурсів, розміщення виробництва й невиробничо§ сфери. Власне, до третього блоку зараховуються усі об'єкти й галузі народного господарства. Вони, відповідно, поділяються на: розміщення промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери обслуговування тощо.
    Наука про розміщення продуктивних сил вивчає територіальну організацію виробництва, яка обіймає не просто розташування виробництва, але й елемент управління. Територіальна організація як політика найяскравіше виявляється у кра§нах з державною монополією в народному господарстві та з жорстким плануванням (наприклад, Китай). Вона існує і в розвинутих кра§нах, проте реалізується там по-іншому. Територіальна організація виробництва означає здійснення певно§ структурно§ політики, комплексу економічних заходів, скерованих на перебудову РПС.
    До поняття РПС близьке поняття реґіонально§ економіки. РПС і реґіональна економіка також мають спільний об'єкт вивчення, проте, безсумнівно, наука про РПС - ширше поняття, бо вона не обмежується реґіональним рівнем і вивчає закономірності розташування як у рамках реґіону, так і в міжреґіональному й глобальному масштабах.
    На підставі викладеного можна остаточно сформулювати предмет вивчення РПС. Наука про РПС вивчає як загальні закономірності розташування продуктивних сил, так і §хній конкретний прояв у галузевому й територіальному аспектах на реґіональному й міжреґіональному рівнях. Вона вивчає економічну результативність територіально§ організаці§ виробництва для обґрунтування ефективно§ реґіонально§ політики.
       2. Методи РПС
    Методологія науки. Питання про засади розміщення продуктивних сил належить до найістотніших у науці про РПС. Власне, йдеться про виокремлення найголовнішо§ обставини, яка зумовлює саме таке, а не інше територіальне розташування об'єктів народного господарства.
    Серед багатьох наукових прямувань, що аналізують цю проблему, можна виділити кілька найпоширеніших. Одним з них є "географічний детермінізм", коріння якого сягає ще давніх греків (Гіппократ, Страбон); згодом видатними представниками цього вчення стали Монтеск'є, Е. Реклю, Гантингтон, Ратцель. Серед прибічників географічного детермінізму були також російські історики С. Соловйов, В. Ключевський, укра§нського роду географ Л. Мечников. Сутність географічного детермінізму полягає у тому, що визначальною силою у розвитку людства (включно з розміщенням продуктивних сил) оголошується природне середовище й географічне розташування тіє§ чи іншо§ кра§ни або регіону. На думку детерміністів, саме природні умови формують структуру й розміщення виробництва і навіть визначають плин історі§ та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль.
    До цього вчення близько сто§ть "енвайронменталізм" - течія, що виникла у США (англ. environment - оточення, середовище). Енвайронменталісти (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) твердять, буцімто міжнародний поділ праці визначається відмінностями у природному середовищі. Серед них особливою популярністю тішиться теорія "кліматичних оптимумів" Е. Гантингтона, за якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають кра§ни, розташовані в помірному поясі.
    У XIX ст. вже безпосередньо розробляються теорі§ розміщення виробництв, що §хніми засновниками були І. Тюнен, А. Вебер, у XX ст. - А. Гетнер, А. Леш, В. Кристалер. Ці теорі§ спирались на визначальну роль прибутку за умов ринкового господарства. Деякі з цих теорій докладніше розглянуто в розділі 5.
    Марксистська теорія розвитку й розміщення продуктивних сил виходила з настанови про те, що вони передусім зумовлені способом виробництва і §хня територіальна організація істотно залежить від соціального ладу. Марксисти гадали, буцімто кожному ладу притаманні власні економічні закони й закономірності, хоча дія загальних законів тим часом не заперечується. У соціалістичних кра§нах такий висновок призводив до жорсткого планування, що стосувалось і розташування виробництва. Ця практика мала позитивні й негативні наслідки. У 20-50-х рр. нашого сторіччя, коли в більшості кра§н економічний потенціал прирощувався екстенсивно, коштом кількості споруджених об'єктів народного господарства, підпорядкування жорсткому централізованому плануванню давало змогу зосередити ресурси у найсприятливіших (з урахуванням пізнаних закономірностей) реґіонах і центрах. У добу НТР політика централізованого управління економікою, брак ринку почали неґативніше впливати на розвиток кра§н табору соціалізму. З'ясувалося, що з центру не завжди можна визначити кращий варіант розміщення продуктивних сил. Завеликого значення надавалося специфічним закономірностям (так званим економічним законам соціалізму) й нехтувалися загальні закони й закономірності на догоду панівній політичній ідеологі§.
    Тепер починає переважати погляд, що економічні закони й закономірності мають загальний характер, тільки-но проявляються вони неоднаково в кра§нах з різною соціально-політичною побудовою. На розміщення продуктивних сил, §хню територіальну організацію, структуру, динаміку впливає увесь комплекс закономірностей, передумов і факторів. Проте провідну роль відіграє процес територіального поділу праці, внаслідок чого й формується РПС, §хній поділ на територі§. Територіальний поділ праці виявляється на різних рівнях: від низового адміністративного району - до кра§ни й світово§ економіки в цілому. Відповідно, і в територіальній організаці§ виробництва виокремлюється мікрорівень, мезорівень, макрорівень і глобальний рівень.
    Як результат територіального поділу праці РПС набуває специфічних для даного окремого реґіону ознак під впливом конкретних умов, головні з яких - географічні, історичні та соціально-економічні..
    "Чисто§" моделі РПС нема. У розвинутих капіталістичних кра§нах ринкові процеси реґулює держава за допомогою різних програм, індикативних планів тощо. А у колишніх соціалістичних кра§нах триває децентралізація управління і входження до ринкових структур. Проте в обох випадках слід враховувати об'єктивні закономірності РПС, причому на усіх рівнях - незалежно від того, чи планується економіка у масштабах кра§ни, чи йдеться про спорудження окремого підприємства або спеціалізацію сільськогосподарсько§ ферми. Водночас важливо, щоб економічні важелі стимулювання мали правову основу: система реґулювання відображена у конституці§ кра§ни та інших державних актах.
    У наукових дослідженнях розміщення продуктивних сил використовуються методи, що можуть прикладатися до характеристик категорій економічних відношень і простору. Деякі з них запозичені з політекономі§, соціологі§, географі§, математики. Зокрема, для аналізу ситуаці§ й конкретних розрахунків використовується економіко-математичне моделювання, картографічний, порівняльно-географічний методи тощо. Завдання науки. Головним завданням науки є обґрунтування оптимального розміщення продуктивних сил. Поняття "оптимальності" передбачає одержання якомога більшого ефекту від правильно розміщеного підприємства, від найкращо§ територіально§ організаці§ реґіону, кра§ни. На рівні підприємства ефект виражається у прибутку, на рівні кра§ни - у національному доході. Одначе "оптимальність" не означає, що байдуже, яким чином забезпечуватиметься найбільший ефект. Треба співвідносити розмір ефекту з витратами, тобто - розрахувати ефективність витрат. Необхідно також враховувати соціальний та демографічний фактори. Наприклад, посередницьке підприємство може одержати прибуток, вивозячи гостродефіцитну сировину за кордон, але при цьому буде завдано збитків державі. Можна завдати шкоди через надмірну експлуатацію природних ресурсів, особливо важковідновних або невідновних. Висока концентрація виробництва у реґіоні може дати виграш за рахунок інфраструктури, зручних технологічних зв'язків, але завдати значно§ екологічно§ шкоди. З іншого боку, уряд, прагнучи одержати найбільший прибуток від заохочення окремих галузей господарства, може зруйнувати або надмірно утискувати чимало інших підприємств або галузей. Так трапляється тоді (наприклад, у кра§нах, що розвиваються), коли пріоритет віддається розвитку експортно§ монокультури, аби залучити валюту до своє§ держави.
    Отже, оптимальне розміщення продуктивних сил не завжди має на меті одержання найбільшого прибутку. Проте раціонально організовані продуктивні сили зводять до мінімуму втрати та об'єктивно сприяють посиленню економічного потенціалу кра§ни.
    Що означає оптимальне розташування об'єктів народного господарства? На рівні підприємства це означає: спеціалізація повинна враховувати співвідношення попиту й пропозиці§; місцеположення має бути зручним по відношенню до постачальників сировини й матеріалів та споживачів продукці§; підприємство повинно бути забезпечене робочою силою; місцеположення підприємства не повинно створювати екологічне, в тому числі й соціально-екологічне, напруження на територі§; розміщення підприємства має сприяти кооперативним зв'язкам.
    На рівні реґіону оптимальне розміщення продуктивних сил передбачає: врахування передумов і факторів спеціалізаці§ народного господарства; комплексне розміщення народного господарства; можливість гнучко§ перебудови галузево§ структури під впливом науково-технічного прогресу та ринково§ кон'юнктури; задоволення соціально-економічних потреб населення реґіону; екологічну безпеку реґіону; ефективні міжреґіональні економічні зв'язки.
    Як правило, чимало факторів справляє вплив на розташування одного підприємства, а тим більше - народногосподарського комплексу. Сучасне господарство характеризується тим, що його об'єкти функціонують не ізольовано, а є елементами системи розміщення продуктивних сил. Система ця вельми складна, і §§ аналіз потребує серйозно§ спеціально§ підготовки.
    Проблеми і завдання розміщення продуктивних сил Укра§ни. Перше десятиріччя економічних перебудов в нашій кра§ні виявилось досить складним. Незважаючи на великий природно-ресурсний потенціал, наявність значних виробничих потужностей, висококваліфікованих кадрів у всіх галузях народного господарства, Укра§на істотно відстає за найважливішими економічними показниками від багатьох розвинутих кра§н. Причини такого стану мають соціально-економічний характер, що загалом беручи, виходить за межі курсу РПС. Розгляньмо тут лише деякі проблеми, пов'язані з територіальною організацією господарства.
    1. Донедавна Укра§на входила до складу іншо§ держави і §§ господарська спеціалізація формувалася за принципом доповнення до інших складових частин економіки СРСР. Ефективність спеціалізаці§ розглядалася з точки зору радянсько§ економіки в цілому. Тим часом з погляду інтересів Укра§ни вона була не завжди доцільною. Так, на нашій територі§ було створено потужний матеріало- та енергомісткий промисловий комплекс, хоча Укра§на є дефіцитною за енергоносіями.
    Працемісткі галузі ( особливо текстильна промисловість) були розвинуті недостатньо, що призводило до певного дисбалансу використання трудових ресурсів. Найкращі фахівці, науковий потенціал в значній мірі були зайняті на підприємствах військово-промислового комплексу. Порівняно з високо розвинутими кра§нами, структура економіки Укра§ни застаріла: при надмірній перевазі матеріальних виробництв ( металургія, важке машинобудування) бракує наукомістких галузей (електроніка тощо).
    2. Регіональне розміщення виробництва у нас нераціональне: надмірна концентрація матеріаломістких галузей в Донбасі й Придніпров'§ поєднується з невикористаними ресурсами у Західному та Південному регіонах.
    3. Через нераціональне розташування виробництва часто-густо постають складні екологічні проблеми. Необхідно розосередити промислове виробництво в екологічно напружених районах, перепрофілювати окремі підприємства, що забруднюють навколишнє середовище. У багатьох випадках багаторічне інтенсивне вичерпування природних ресурсів Укра§ни призвело до §хнього виснаження; постала потреба принципово інакше ставитись до розміщення ресурсомісткого виробництва. Екологічні негаразди заважають використати в повній мірі наш рекреаційний потенціал, особливо узбережжя морів.
    4. Нераціональність розміщення продуктивних сил в кра§ні певним чином пов'язана з недостатньою ефективністю сучасно§ системи регіонального управління, що утискує ініціативу місцевих влад і підприємств у використанні економічного потенціалу регіонів. Необхідна реформа територіального управління в Укра§ні, яка поєднувала б інтереси і відповідальність центру та регіонів і надала б суттєвий стимул подальшому економічному розвитку.
    5. Вихід Укра§ни на світовий економічний простір вимагає ретельного урахування зовнішньоекономічних факторів. Необхідна структурна перебудова економіки кра§ни відповідно до нових умов, що вимагає участь кра§ни в міжнародному поділі праці. Це означає, зокрема, збереження надійних для нашо§ кра§ни ринків і завоювання нових.
    Життєдіяльність людей триває у просторі, що називається географічним середовищем. Географічне середовище - це та частина географічно§ оболонки, що найбільш загосподарена людиною і залучена до суспільного виробництва. Тут здійснюються всі види діяльності людей. Стосовно розташування продуктивних сил у науці замість поняття "географічне середовище" часто вдаються до поняття "економіко-географічний простір".
    Поняття простору не тотожне поняттю територі§. Територія - це частина поверхні суходолу, що характеризується двовимірністю, а поняття простору нерозривно пов'язане з поняттям часу. Отож, термін "простір" характеризує відношення об'єктів у §хньому розвитку. Простір-час - загальна форма існування матері§. Простір має такі властивості: протяжність, єдність перервності й безперервності.
    Виробництво не обов'язково пов'язується з територією, але якщо такий зв'язок є, то ми маємо до діла з географічним простором. Географічний простір - це сукупність стосунків між географічними об'єктами, що розташовуються на конкретній територі§ й розвиваються в часі. Якщо ж ідеться не просто про географічні об'єкти, а про об'єкти соціально-економічно§ сфери, то ми вживаємо термін "економіко-географічний простір".
    Економіко-географічний простір формується господарськими об'єктами та §хніми зв'язками на певній територі§. Об'єкт (підприємство) впливає на навколишню територію у трьох напрямах: виробництво, населення, природа. Формується три ареали впливу: виробничий, соціальний, економічний. Три ареали разом творять економіко-географічне поле підприємства.
    Перетин множини полів різних об'єктів дає нам економіко-географічний простір. Він характеризується комплексністю територі§ та дуже тісним зв'язком об'єкту з територією. А коли наперед висуваються не територія, а організаційно-господарські зв'язки, виявлені через систему управління, то вживається термін "економічний простір". Кожний керований господарський об'єкт входить до економічного поля. Існують економічні поля підприємства, фірми, концерну тощо. Перетин економічних полів утворює економічний простір, - сукупність економічних стосунків на даній територі§, що виявляються через відношення управління.
    Економічний простір не так жорстко пов'язаний з територією, як економіко-географічний, бо відношення управління можуть формуватися між дуже віддаленими об'єктами. Крім того, якщо в економіко-географічному просторі зв'язок між виробництвом, соціумом і природою здійснюється безпосередньо, то в економічному - опосередковано. Тому економічний простір не завжди суміщується з економіко-географічним, але чим більше вони суміщуються, тим більше можливостей для оптимальних розв'язань.
    Таким чином, РПС здійснюється у просторі, що характеризується багатомірністю, має власні специфічні закони й закономірності розвитку. Їх треба враховувати у наукових дослідженнях та у практиці розміщення виробництва.
       3. Співвідношення понять закон та закономірність. Характеристика основних закономірностей РПС
    Розміщення продуктивних сил - це наслідок впливу як об'єктивних законів і закономірностей, так і суб'єктивно§ волі людини. Закон - це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі й суспільстві. Закономірність - це об'єктивно дійсний, повторюваний, істотний зв'язок явищ природи з громадським життям.
    Між законами й закономірностями нема виразно§ межі, а тому в науковій літературі одні й ті самі відношення розглядаються то як закони, то як закономірності (як-от закони-закономірності територіального поділу праці, територіально§ комплексності продуктивних сил, територіально§ концентраці§ виробництва тощо).
    Пояснюється це тим, що закони поділяються на загальні, притаманні великим групам явищ, і часткові, специфічні. Саме другу групу законів деякі вчені трактують як закономірності. Є ще й такий підхід: законами називаються ті закономірності з певно§ §хньо§ множини, що відбивають найістотніші відношення. Зрештою, є ще одне міркування: загальні закони у конкретному, специфічному середовищі перетворюються на закономірності. Так, закон суспільного поділу праці у просторовому аспекті постає як закономірність територіального поділу праці; закон концентраці§ виробництва - як закономірність територіально§ концентраці§ виробництва тощо. Ці трактування не слід протиставляти: кожне з них відбиває специфічний аспект досліджувано§ проблеми.
    Сутність відмінності між законом і закономірністю тут не просто у додаванні слова "територіальний", а саме - у проекці§ закону на територію. Наприклад, суспільний поділ праці як такий може здійснюватись на досить обмеженому терені, - наприклад, на заводі і навіть у родині; натомість територіальний поділ праці передбачає економічну диференціацію простору.
    Закони й закономірності не обов'язково групуються по двоє: часто-густо закон виявляється у кількох взємопов'язанпих закономірностях. Іноді закономірність поста як вияв кількох законів.
    Закони й закономірності - об'єктивні відношення, що не залежать від волі окремих людей. Проте суспільні закони, включно з економічними, даються взнаки лише у процесі суспільно§ діяльності. У цьому §хня відмінність від законів природи. Так, закономірності розміщення продуктивних сил виявляються у відношеннях між виробничою діяльністю людей і територією, на якій люди діють. Пізнання й практичне використання закономірностей допомагає щонайкраще розмістити виробництво, найефективніше огранізувати територію, провадити оптимальну реґіональну політику. Свідома розробка і впровадження доцільних заходів з економічно§ організаці§ територі§ згідно з закономірностями розміщення називаються принципами розміщення продуктивних сил або принципами реґіонально§ соціально-економічно§ політики.
    Формування конкретного принципу розміщення продуктивних сил безпосередньо випливає зі змісту відповідних закономірностей. Так, закономірність "ефективне розміщення продуктивних сил" відповідає принципу §хнього раціонального розміщення. Але частіше принципи розміщення є результатом врахування кількох закономірностей. У зв'язку з цим недоцільно прагнути чітко схематизувати залежності принципів від конкретних закономірностей. Краще спочатку розглянути основні закономірності, а потім - комплекс найважливіших принципів розміщення продуктивних сил.
    Закономірність ефективного розміщення продуктивних сил. За цією закономірністю відношення між економікою та територією такі, що найбільший можливий ефект забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення об'єкту. Формула ефективності виробництва має такий вигляд:
    ,
    де Е - ефективність; Еф - ефект; В - витрати.
    Ефект може виражатись або через валовий обсяг товарів і послуг, або через прибуток. Він може також виражатися через величину національного доходу, якщо йдеться про економіку кра§ни або великого реґіону. Отож, ефективність розміщення може розраховуватись як для окремого підприємства, галузі, так і для цілого реґіону.
    Звичайно, ефективність виробництва залежить не лише від вдалого розміщення, але й від інших факторів (технічно§ оснащеності, кваліфікаці§ працівників тощо), проте "територіальний складник" у загальному розмірі ефективності достатньо великий, і його можна обчислити.
    Стосовно територі§ ефективність виробництва реалізується за рахунок використання географічного положення об'єктів народного господарства, характеру використання природних і трудових ресурсів, комплексного розміщення продуктивних сил. Таким чином, ефективність РПС є найзагальнішою територіальною закономірністю, бо вона частково охоплює сферу впливу інших закономірностей (комплексності, територіального поділу праці тощо), які §й підпорядковані.
    Закономірність територіального поділу праці виявляється у формуванні тако§ територіально-галузево§ структури народного господарства, яка найбільше відповідає природним, економічним, соціальним умовам реґіону та потребам міжреґіонального ринку. В основі територіального поділу праці лежать оптимальна спеціалізація народного господарства та ефективні внутрішньо- і міжреґіональні економічні зв'язки.
    Докладніше про територіальний поділ праці йдеться у розділі 2. Тим часом зауважимо, що розміщення продуктивних сил з оптимальною для даного реґіону спеціалізацією знижує витрати виробництва й підвищує ефективність народного господарства. Налагодження тривких економічних зв'язків між реґіонами об'єктивно веде до економічно§ інтеграці§. Ефективна територіально-галузева структура господарства реґіону означає не лише оптимальну спеціалізацію, але також взаємозв'язок спеціалізованих галузей між собою, з допоміжними та обслуговуючими галузями, внаслідок чого формується територіальний комплекс і забезпечується реґіональна інтеграція господарства.
    Закономірність економічно§ цілісності реґіону. Вона полягає в органічній єдності природно§, матеріально§ (створено§ людиною) та соціально§ сфер. Цю закономірність В. Поповкін визначає як закон і вважає його синтезуючим. Сутність географічно§ цілісності реґіону полягає в органічній єдності природно§, матеріально§ (створено§ людиною) та соціально§ сфер. Усі три компоненти поєднуються не довільно, а під впливом певних закономірностей, факторів, передумов. Сполучення вихідних умов формування реґіону дає величезну кількість варіантів, - тому на Землі нема тотожних реґіонів. Кожний такий реґіон неповторний.
    Цей факт має чимале практичне значення, особливо для органів соціально-економічного управління. Навіть найвдалішу модель одного реґіону не можна механічно переносити на інший, нехтуючи його специфікою. Це стосується не лише внутрішніх реґіонів держави, але й §§ само§, бо на певному рівні державу також можна трактувати як реґіон.
    Закономірність реґіонально§ інтеграці§ господарства діалектично пов'язана з закономірністю територіального поділу праці: виокремлення реґіонів через §хню спеціалізацію конче вимагає налагодження тісних економічних зв'язків поміж ними. Так постає міжреґіональна економічна інтеграція. Внутрішньореґіональна інтеграція випливає із закономірності географічно§ цілісності реґіону. Вона означає збирання докупи елементів народного господарства, внаслідок чого утворюється цілісна (інтегрована) система, реґіональний економічний простір. Така система - це механізм, що динамічно розвивається і є об'єктом управління.
    Внутрішньореґіональна інтеграція починається з налагодження економічних зв'язків між підприємствами. Можна собі уявити ланцюг таких зв'язків: видобуток залізно§ руди - виплавлення металу - важке машинобудування; підприємства цих галузей пов'язані виробничим процесом. Але це лише осьова лінія каркасу інтеграці§. Треба також враховувати виробництво коксу для металургі§, пов'язану з цим коксохімію, виробництво електроенергі§ для великих промислових підприємств, виробництво будівельних матеріалів, виробництво обладнання для металургі§, важкого машинобудування, гірничодобувно§ промисловості тощо. І це ще не все. На підприємствах працюють люди, які повинні харчуватись, одягатись, лікуватись, §хніх дітей треба вчити й виховувати. У зв'язку з цим слід створювати сферу обслуговування населення. Має розвиватись інфраструктура (транспорт, водопостачання, каналізація, зв'язок тощо), яка зміцнює економічні зв'язки.
    Внаслідок інтеграці§ формується народногосподарський комплекс. Реґіон сам по собі є комплексом, але він складається з комплексів (підкомплексів) нижчого рангу. Саме тут ми виявляємо іншу - хоча й близьку до попередньо§ - закономірність: територіальна комплексність продуктивних сил.
    Закономірність територіально§ комплексності продуктивних сил. Комплексністю називається взаємопов'язаність елементів реґіонального господарства, що впорядковує §х у реґіональну економічну систему. Якщо економічна інтеграція - це радше процес, ніж результат, то комплекс є наслідком цього процесу. Одначе треба пам'ятати, що будь-який комплекс безперервно розвивається.
    У комплексі існує взаємозв'язок між спеціалізуючими, допоміжними та обслуговуючими галузями, між природними ресурсами реґіону й виробництвом, між виробництвом і розселенням. Елементарний виробничий зв'язок між підприємствами, об'єднаними певною народногосподарською функцією, називається виробничим комплексом. Це може бути група машинобудівних підприємств, що випускають сільгоспмашини. Підприємства обмінюються між собою комплектувальною продукцією, запроваджують оптимальну спеціалізацію. Але у виробничому комплексі вони не обов'язково повинні розташовуватися поблизу одне одного, - іноді §х розділяє відстань у сотні кілометрів. Якщо ж вони розташовуються компактно й територіальна близькість має істотне значення, тоді формується територіально-виробничий комплекс (ТВК).
    ТВК бувають різних розмірів і рангів, цебто характеризуються підпорядкованістю. Сполучення кількох ТВК у реґіоні, підприємств реґіону, які не належать до ТВК, виробничо§ та соціально§ інфраструктури, - усе це створює передумови для появи економічного району. Найвищий рівень розвитку комплексності - народногосподарський комплекс кра§ни.
    Комплексність реґіону відбиває його географічну цілісність, хоча реґіональна цілісність і реґіональна комплексність - поняття не тотожні: перше поняття ширше, більш загальне. Комплексний розвиток означає пропорційність, зрівноваженість між природними й трудовими ресурсами та виробництвом, а також міжгалузеву й внутрішньогалузеву збалансованість виробництва. Елементи комплексу взаємодоповнюють один одного: зміна (або зникнення) одного з них впливає на стан інших і на розвиток усього комплексу.
    Закономірність територіально§ концентраці§ продуктивних сил полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях реґіону, що забезпечує вищий (ніж середній для реґіону) рівень життя та ефективність виробництва. Перевага таких місць може зумовлюватись особливо сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним розташуванням, загальною економічною ситуацією, історико-економічними особливостями розвитку.
    Так, наприклад, висока концентрація виробництва й населення у Донбасі й нижньому Придніпров'§ пояснюється унікальним поєднанням на компактній територі§ покладів кам'яного вугілля, залізно§ та марганцево§ руд, кухонно§ солі, флюсових вапняків та вогнетривких глин, що становлять сировину для чорно§ металургі§, коксохімі§, азотних добрив, теплоенергетики й - на завершальній стаді§ циклу - важкого машинобудування. Крім того, цей реґіон вирізняється сприятливими ґрунто-кліматичними умовами, що стимулює розвиток агропромислового комплексу.
    Територіальна концентрація виявляється у формуванні промислових центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон тощо. На кожному щаблі суспільного розвитку вона має сво§ межі, зумовлені розвитком продуктивних сил, зокрема технологією виробництва, досконалістю інфраструктури та ін. Спроби обминути ці межі, форсувати концентрацію, призводять до зниження ефективності суспільного виробництва. Так, надмірна концентрація металургійного виробництва й коксохімі§ перетворила Придніпров'я на зону екологічного лиха, що спричинило чималі соціальні й матеріальні втрати.
    З територіальною концентрацією діалектично пов'язана закономірність територіально§ диференціаці§ продуктивних сил. Вона полягає у тому, що реґіон об'єктивно диференціюється на ділянки, що найбільш придатні для певного різновиду діяльності. На одних ділянках вигідніше збудувати підприємства хімічного комплексу, на інших - підприємства АПК тощо. Але при цьому реґіональна цілісність зберігається, якщо підприємства різних галузей взаємопов'язані (або виробничою технологією, або опосередковано - через використання трудових ресурсів, спільно§ інфраструктури тощо).
    Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку реґіонів пов'язана з процесами територіального поділу праці й реґіональною інтеграцією. Це об'єктивна закономірність, яку треба враховувати в економічній політиці. Між регіонами існують відмінності, зумовлені неоднаковістю природних, економічних та соціальних умов, бо ми вже згадували, що на Землі нема двох однакових районів. Одначе ці відмінності стосуються галузево§ структури економіки, форми §§ територіально§ організаці§. Закономірність полягає в подальшому узгодженні рівнів соціально-економічного розвитку через посилення взаємозв'язків між реґіонами.
    Як же розуміти тоді рівень розвитку реґіону? Звичайно, не як обсяг виробництва чи економічний потенціал, бо реґіони мають різні економічні параметри (розмір територі§, чисельність населення тощо). Так, Індія за економічним потенціалом переважає Швейцарію, але поступається §й за рівнем соціально-економічного розвитку. В укра§нській науці дедалі більше переважає погляд, що найточнішим показником рівня розвитку реґіону є розмір національного доходу на душу населення.
       4. Характеристика основних принципів РПС
    До принципів розміщення продуктивних сил, як вже згадувалося, належить свідома економічна політика, направлена на здійснення пізнаних закономірностей. Зупинімось на найважливіших принципах.
    Принцип раціонального розміщення виробництва випливає з закономірності "ефективне розміщення продуктивних сил". Зміст його полягає у такому розташуванні виробництва, яке забезпечувало б високу ефективність народного господарства. Раціональність означає вибір найкращих варіантів. Принцип раціональності реалізується завдяки комплексу певних заходів. А саме:
    - відповідне наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких галузей до джерел палива, енергі§ й води. При цьому ми заощаджуємо на лише на транспортних витратах, але й комплексно використовуємо сировину, економно витрачаємо паливо, енергію й воду;
    - наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження трудових ресурсів. Це дозволяє ефективно використовувати трудові ресурси за статтю, віком, кваліфікацією;
    - наближення масового виробництва малотранспортбельно§ продукці§ до місць §§ споживання (наприклад, хлібопечення, виробництво будівельних конструкцій, теплова енергетика та ТЕЦ тощо);
    - запобігання зустрічним перевезенням однотипно§ продукці§, сировини й палива з одного реґіону до іншого. Це трапляється у випадку так званого "відомчого" стилю керівництва господарством.
    Перелічені заходи визначають зміст принципу раціональності у вузькому розумінні. Вони спираються на враховування факторів розміщення, про що докладно йтиметься далі. Натомість у ширшому розумінні поняття "раціональність" обіймає низку інших принципів, які забезпечують ефективне розміщення народного господарства (пропорційність, комплексність тощо).
    Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом виробництва - з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних, земельних, трудових, фінансових ресурсів реґіону - з іншого. Пропорційність передбачає також оптимальну структуру народного господарства реґіону, цебто відповідну пропорцію між галузями спеціалізаці§, а також між спеціалізуючими, допоміжними й обслуговуючими галузями. За цим принципом укладаються реґіональні міжґалузеві баланси при територіальному плануванні або прогнозуванні. Дотримання принципу збалансованості надає реґіону, кра§ні економічно§ витривалості.
    Принцип комплексного розміщення виробництва спирається на однойменну закономірність. Практично він реалізується:
    - у комплексному використанні природних ресурсів, включно з відходами, приміром, гірництва чи лісопиляння, видобуванням усіх корисних компонентів;
    - у раціональному використанні трудових ресурсів шляхом створення у реґіоні тако§ структури господарства, за яко§ надається праця усім розма§тим контингентам робочо§ сили;
    - у створенні єдино§ інфраструктури;
    - у налагодженні ефективних виробничих зв'язків між підприємствами реґіону.
    За умов централізовано§ планово§ економіки принцип комплексності реалізується шляхом планового будівництва певного набору об'єктів у реґіоні; якщо при цьому закономірності розміщення достатньо враховані, комплекс функціонує добре, інакше помилкові рішення даються взнаки упродовж багатьох років.
    За ринково§, навіть мало регульовано§ економіки принцип комплексності повинен зберігатися. Тямущий підприємець прагне спорудити підприємство там, де є готова інфраструктура, бо витрати на §§ будівництво не будуть завеликі. Фірма, яка видобуває природний ресурс, намагається тут же створити переробне підприємство, аби зменшити витрати. Власник підприємства шукає суміжників, щоб налагодити взаємовигідну кооперацію. Підприємства й заклади сфери обслуговування потребують зосередження великого виробництва й населення.
    Принцип комплексності полягає у визначенні найвигіднішо§ спеціалізаці§ району з урахуванням територіального поділу праці.
    Принцип розміщення підприємств згідно з раціональними формами суспільно§ організаці§ виробництва. До таких форм належать концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування. Докладніше про це йдеться у 2 1 3 розділах. Сутність принципу полягає у тому, що спосіб розміщення виробництва повинен стимулювати ефективний розвиток національних форм його організаці§.
    Принцип збереження екологічно§ рівноваги. Цим принципом, хоча він і є одним з головних, тривалий час нехтували у господарській практиці. Господарство реґіону може бути збалансоване за більшістю параметрів, але якщо при цьому виникає екологічна напруженість, то воно не може визнаватися ефективним. Принципу екологічно§ рівноваги має підпорядковуватися решта вигод, що з'являється за різних варіантів розміщення продуктивних сил. Тому він може називатися принципом екологічного імперативу.
    Принцип обмеженого централізму обґрунтував В. Поповкін. Необхідність дотримуватися цього принципу довела реальна ситуація в укра§нській економіці початку 90-х років, коли урядові органи практично "випустили" економіку з рук.
    Сутність принципу полягає в органічному поєднанні стратегічних інтересів кра§ни й інтересів реґіонів, підприємців, населення. Держава не повинна втручатись в оперативну діяльність підприємств і місцевих органів влади. Вона створює за допомогою економічних важелів, системи пільг і оподаткувань таку територіально-галузеву структуру, котра сприяла б і інтересам загальнодержавним, і інтересам реґіональним, допомагаючи підвищувати життєвий рівень населення.
    Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою реґіонально§ політики держави. Реґіональна політика - це сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком кра§ни у просторовому, реґіональному аспекті. Реґіональна політика характеризується такими напрямами:
    - співвідношення й взаємодія рушійних сил реґіонального розвитку в державному, кооперативному, приватному та інших секторах національно§ економіки;
    - співвідношення державного й реґіонального аспектів розвитку, центрального й реґіонального рівнів управління;
    - зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;
    - реґіональні аспекти демографічно§, екологічно§ політики.
    Науково обґрунтована політика особливо актуальна для Укра§ни. За роки існування системи жорсткого централізованого управління економічні й соціальні структури кра§ни дуже деформувалися; це стосується й реґіонального рівня. Власне, відомчий підхід до розміщення виробництва ігнорував інтереси реґіонів. Через це багато де в Укра§ні посилилась екологічна й соціальна напруженість.
    Метою реґіонально§ політики Укра§ни має бути забезпечення населенню гідних умов життя. Для цього потрібні докорінна зміна структури територіально§ організаці§ господарства, технологічне оновлення виробництва.
      
      
      


    Лекція 2.

       Форми розміщення і територіально§ організаці§ продуктивних сил

    План
    1. Визначення основних понять та термінів
    2. Поняття про територіальний поділ праці
    3. ТВК та §х роль у ПРС
    4. Основи економічного районування територі§

    Проблема територіально§ організаці§ продуктивних сил для будь-яко§ кра§ни є визначальною, бо вона лежить в основі господарського управління територією. Кожна держава, перш ніж розробити концепцію розвитку в довколишньому просторі, оцінює власні економічні, демографічні, природні, територіальні можливості, шукає нішу в територіальному й міжнародному поділі праці, визначає галузі спеціалізаці§ як між внутрішніми територіями, так і щодо обміну товарами на світовому ринку.
    Територіальний поділ праці, що закріплює певні галузі виробництва за реґіонами, виявляється не лише у §хньому розташуванні, формуванні зон виробництва й збуту, але й у спеціалізаці§ економічних районів, та поєднанні §хніх галузей, у між- і внутрішньорайонних зв'язках.
    Потенціал спеціалізаці§ територі§ виявляється за допомогою економічного районування. Аби науково обґрунтувати межі економічних районів у кра§ні, треба виділити компактні й виробничо взаємопов'язані ланки розміщення продуктивних сил, що §хню основу складають ТВК (форми територіально§ організаці§ продуктивних сил, покликані комплексно розвивати територі§ з максимально ефективним використанням місцевих природних ресурсів) та енерго-виробничі цикли (продуктивне поєднання підприємств і галузей довкола певного виду сировини та енергі§). Вони дають можливість об'єднати виробничі процеси на територі§ та виявити напрями господарсько§ спеціалізаці§ реґіонів.
    Численні сучасні дослідники піддають сумніву необхідність виділяти ТВК, ППК та економічні райони, бо вони недостатньо працюють на економіку кра§ни. Проте світовий досвід доводить, що завжди була й буде потреба керувати територіями на макрорівні, розробляти довготермінові плани розвитку кра§ни або реґіону.
    Оскільки розвиток територій і розміщення продуктивних сил перебувають під впливом загальних і специфічних економічних законів, ще нещодавно (за умов планового господарства) наголос робився на державному керуванні територіями на усіх рівнях. У цей період формувалася мережа економічних районів, створювалися теорі§ функціонування ТВК і ППК.
    Орієнтація на ринкові відносини зберегла за державою функцію управління макропроцесами на рівні реґіонів та економічних районів, а також сприяла формуванню таких структур РПС, у яких, поруч з державними, переважають інші форми власності, а управління територіями здійснюється і на макро-, і на мікрорівнях. Мається на увазі створення зон спільного підприємництва, науково-технологічних зон, реґіональних економічних просторів (проект господарсько§ самостійності східних областей Укра§ни, Закарпаття, Криму).

    1. Визначення основних понять та термінів
    Систематизація основних термінів і визначень
    Розглядаючи форми територіально§ організаці§ та розміщення продуктивних сил, треба впорядкувати термінологію, що використовується для докладнішого вивчення цих понять. Оскільки йдеться про виробництво, територі§, продуктивні сили, територіальну структуру тощо, слід розділити ці поняття. Спочатку розглянемо поняття, що визначають зв'язок об'єкта з територією, а потім ті, що стосуються розміщення на тому ж терені виробництва.
    Територіальна організація ПС - це просторовий взаємозв'язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергі§, місць виробництва й споживання продукці§.
    Розміщення продуктивних сил - це географічний поділ продуктивних сил по територі§. Термін "розміщення" виражає конкретне поняття, а саме - приуроченість господарських об'єктів до тих або інших джерел сировини, палива і енергі§, місць концентраці§ трудових ресурсів і районів споживання готово§ продукці§. Таке "розміщення" розглядається як частина загального процесу територіально§ організаці§ ПС.
    Територіальна організація ПС передбачає зв'язки виробництва з природним середовищем та економічні зв'язки. Економічні зв'язки - це широке коло взаємовідносин у виробничій та невиробничій сферах, а також між самими сферами. З розвитком суспільства економічні зв'язки дедалі ускладнюються.
    Класифікація економічних зв'язків характеризується багатоплановістю. Для територіально-виробничого комплексу можна виокремити два типи економічних зв'язків: виробничі та невиробничі. У межах промислового комплексу є такі групи зв'язків:
    - зв'язки, зумовлені єдністю місця (електро-, тепло-, газо-, водопостачання);
    - матеріально-технічні (постачально-збутові) зв'язки стосовно сировини, палива, обладнання та готово§ продукці§;
    - зв'язки за кооперуванням, цебто за спільним виготовленням продукці§;
    - зв'язки за комбінуванням, цебто за послідовною обробкою сировини.
    З реґіонального погляду зв'язки бувають внутрішньорайонні, міжрайонні та міжнародні.
    Залежно від рівня загосподарювання територі§, рівня економічного розвитку кра§ни та мети функціонування §§ господарства постають різні форми організаці§ територі§ та виробництва.
    Територіальна організація виробництва визначається як синтез форм суспільно§ організаці§ виробництва, який спирається на галузевий та територіальний поділ праці.
    Більш спрощеним є поняття "розміщення виробництва", цебто географічне поширення промисловості, сільського господарства й транспорту на Земній кулі. З цим поняттям пов'язане використання природних ресурсів, а також налагодження зв'язків між кра§нами й реґіонами. Оскільки під розміщенням ПС розуміють "налагодження господарських зв'язків", треба визначити територіальну структуру господарства.
    Поняття "територіальна структура господарства" ширше й ближче до поняття "територіальна організація продуктивних сил", а "територіальна організація господарства", що розглядає тільки "територіальну приуроченість §§ елементів до певно§ територі§", включає також і характер зосередження окремих галузей господарства, §хній взаємозв'язок.
    З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна організація господарства (як і територіальна організація продуктивних сил) виявляється у нових формах, наповнюється новим змістом.
    Територіальна структура виробництва відбиває розміщення продуктивних сил певними територіальними зосередженнями у вигляді промислових центрів, промислових вузлів, сільськогосподарських районів тощо.
    Територіальна структура - це сукупність стійких зв'язків між елементами об'єкта, причому обов'язковою умовою для §хньо§ реалізаці§ є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення (кра§ни, району) на просторово виділені елементи, що кожний з них виконує певну функцію в розвитку даного утворення (об'єкта). Цими об'єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо.
    Деякі з них, як-от промислові вузли, центри або територіально-виробничі комплекси, близькі до понять, які визначають територіальну організацію виробництва або промисловості, але оскільки в §хній основі лежить "територія", - вона зближує усі ці елементи. Тому §х можна вважати як за форми територіально§ організаці§ виробництва, так і за форми територіально§ організаці§ та розміщення продуктивних сил.
    Такі поняття, як-от ТВК, ППК, енерговиробничі цикли, технополіси, більше тяжіють до "виробництва", проте вони завжди функціонально пов'язані з довколишньою територією й розвиваються переважно завдяки §й.
    Залежно від рівня концентраці§ ПС на територі§ та особливостей сполучення виробництв розрізняють форми розміщення продуктивних сил.
    Форми розміщення продуктивних сил - це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів. Ці властивості тісно пов'язані з функціональними характеристиками даного утворення і залежать від нього.
    Первісними елементами територіально§ організаці§ ПС є окремі ферми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення ПС на територі§. У промислових пунктах (здебільшого у містечках) найчастіше розташовуються філі§ великих підприємств.
    Центр - це точка, зв'язки яко§ з довколишньою територією функціональні.
    Промисловий центр - це група промислових підприємств, взаємопов'язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків - спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.
    Вузол - це територіальне сполучення об'єктів, що відіграють певну роль у розвитку дано§ територі§.
    Промисловий вузол - це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв'язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.
    Виробничий комплекс - це поєднання підприємств, об'єднаних виконанням єдино§ господарсько§ функці§ та взаємопов'язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв'язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.
    Територіально-виробничий комплекс - це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній територі§, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.
    Район - це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються єдністю, взаємозв'язком та цілісністю, котра є об'єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку дано§ територі§.
    Технополіс - це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.
    Портово-промисловий комплекс - це об'єднання на одній територі§ морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничо§ інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилегло§ територі§ та акваторі§, забезпеченням зовнішньоекономічно§ та інших різновидів діяльності.

    2. Поняття про територіальний поділ праці. Вплив територіального поділу праці на структуру господарства
    Територіальний поділ праці (ТПП) - процес виробничо§ спеціалізаці§ територі§, зумовлений посиленням міжреґіонально§ коопераці§, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільно§ праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та §хнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній кра§ні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку §§ продуктивних сил.
    Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній територі§ потребує менших витрат праці, а на іншій - більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який нижчі, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на сво§.
    У межах одніє§ кра§ни, виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).
    Природні умови є об'єктивними передумовами для появи й розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП:
    1. Генеральний - між кра§нами й великими економічними районами. Наприклад, між Далекосхідним районом Росі§ та Японією - за експортом до останньо§ деревини й кам'яного вугілля. Між Західно-Сибірським економічним районом Росі§ та Укра§ною - за експортом нафти й газу.
    2. Внутрішньорайонний - між промисловими вузлами й містами. Часто-густо в одному з них розташовується головне підприємство, а в іншому - його філі§. Або з одного центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.
    3. Довкола економічного центру (міста, комбінату). Приклади можуть бути ті самі, що й у попередньому ТПП. Крім того, тут доречно згадати про приміське сільське господарство й поставки його продукці§ до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію.
    4. Постадійний, за якого стаді§ виробничого процесу територіально роз'єднані (ловіння риби - переробка - консервування, копчення, соління).
    5. Фазовий - одна й та сама продукція (наприклад, фрукти) надходить до центрів з різних місць протягом року.
    6. Епізодичний - райони або кра§ни обмінюються якимись товарами не постійно.
    За науково-технічного поступу географічний поділ праці набуває низки специфічних рис: ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарсько§ діяльності, розвиваються нові форми територіально§ організаці§ виробництва. 
    Задля оцінки ефективності спеціалізаці§ конкретно§ територі§ розраховують коефіцієнти спеціалізаці§, локалізаці§, міжрайонно§ товарності, душові показники тощо.
    Одержання дешевого продукту в районах з найсприятливішими природними та економічними умовами спричинюють спеціалізацію районів.
    , (1)
    де С - загальний рівень спеціалізаці§ району (реґіону); Р - сукупний суспільний продукт, створений у районі, у вартісному вираженні; РВ - частина сукупного суспільного продукту району (реґіону), що вивозиться за його межі (у вартісному вираженні).
    Галузі спеціалізаці§ обраховують за допомогою коефіцієнта локалізаці§, середньогалузевого відсотка, коефіцієнта виробництва продукці§ району (реґіону) на душу населення.
    Середньогалузевий відсоток обчислюється за формулою
    Kd = ,
    де n - число галузей у регіоні. Їх може бути будь-скільки : 2-10-15, кожна з них виробляє певний відсоток валово§ продукці§ (ВП) та утримує певну кількість робітників (КР). Наприклад, коли галузей 15, то Р = 100% : 15 = 6,67%. Таким чином, до галузей спеціалізаці§ даного регіону належать ті, у яких частка (di) вище середньогалузевого ( тобто 6,67%).
    di > Р

    Коефіціент душового виробництва (Kd) обчислюється за формулою:
    Kd = ,
    Де Гр - показник галузі регіону ( валова продукція, кількість робітників, вартість основних фондів); Гк - показник галузі кра§ни; Нр - населення регіону; Нк - населення кра§ни. Ліва частка співвідношення характеризує розвиток галузі в регіоні по відношенню до кра§ни; права - частку населення регіону - до всього населення кра§ни. Коли Кd=1, ці частки однакові, що свідчить про рівномірний, пропорційний населенню розподіл дано§ галузі у регіоні.
    Якщо Kd >1, то означена галузь сконцентрована у регіоні більше, ніж у середньому по кра§ні. Чим більше значення Кd, тим вищий рівень концентраці§ галузі на територі§.
    Коефіцієнт локалізаці§ (Кл):
    Кл = ,
    Де Гр- показники галузі регіону ( за ВП, КР, вартістю ОФ); Гк -аналогічні показники для кра§ни; Пр - загальний показник промисловості регіону ( за ВП, КР, вартістю ОФ); Пк - аналогічний показник для промисловості кра§ни.
    Ліва частина співвідношення показує частку галузі у промисловому виробництві регіону, права - частку ціє§ ж галузі у промисловості кра§ни.
    Кл =1, коли обидві частини рівні, тобто коли частка галузі у промисловості регіону та кра§ни однакові. Це означає рівномірну концентрацію галузі у регіоні ( наприклад, харчова промисловість).
    Якщо Кл >1, то мова йде про вищу, ніж середнє значення, концентрацію промисловості на територі§ ( наприклад, чорна металургія в Донецько - Придніпровському регіоні). І така концентрація тим більша, чим більше значення Кл.
    Коефіцієнт міжрайонно§ товарності дає можливість оцінити потенціал району й точніше визначити його місце в товарообміні:
    , (4)
    де Ввив.р - вартість продукці§ дано§ галузі району (реґіону), що вивозиться за його межі; Ввир.р - загальна вартість продукці§, що виробляється у районі (реґіоні).
    Для галузей спеціалізаці§ Кл та Кд > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про ступінь спеціалізаці§ району щодо виробництва того чи іншого виду продукці§. Ці коефіцієнти можуть сягати значення Кл > 2, що свідчить про високу товарність дано§ галузі (наприклад, цукрова промисловість в Укра§ні, бавовництво в Таджикистані тощо).

    3. Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони
    З удосконаленням територіально§ організаці§ продуктивних сил, збільшенням масштабів виробництва і концентраці§ його на територі§ зростає кількість великих міжгалузевих і міжреґіональних проблем, розв'язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.
    Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов'язане з реалізацією довготермінових цільових реґіональних проблем.
    М. Колосовський першим дав наукове визначення ТВК. Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економіко-географічним розташуванням.
    Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного району. Економічний район розглядався на лише як ланка у народногосподарському ланцюгу, що виконує вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв'язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва.
    Таким чином, враховуючи роль і місце ЕПЦ у формуванні ТВК, можна виокремити п'ять таких типів:
    1. ТВК переробно§ промисловості з переважанням машинобудівного та текстильно-промислового ЕПЦ. Такі комплекси властиві високорозвинутим реґіонам Укра§ни, Західно§ Європи, Європейсько§ частини Росі§, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, Нові Індустріальні Кра§ни Азі§). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним циклом.
    2. ТВК гірничо-металургійно§ промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалургійного чорних металів, пірометалургійного кольорових металів, рідкометалохімічного. Базою §хнього формування є великі поклади руди (в Укра§ні: Придніпровський; за рубежем: Рурський в ФРН; КМА, Братсько-Усть-Ілімський, Саянський - у Росі§).
    3. ТВК енергетично§ промисловості з провідними паливно-енергопромисловими ЕПЦ. Основою §хнього формування є великі поклади твердого палива (бурого й кам'яного вугілля, сланців) з перевагою відкритого способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у Росі§, Павлодар-Екібастузький у Казахстані, Апалацький - у США, Донецький - в Укра§ні).
    4. ТВК хімічно§ промисловості. Найчастіше вони використовують продукцію трьох ЕПЦ: нафтоенергохімічного, газоенергохімічного та гірничохімічного. Сировинна база пов'язана з родовищами нафти і газу, а також гірничохімічно§ сировини (у нашій державі - Прикарпатський, за рубежем - Нижньообський, Середньообський у Росі§, Каратау-Джамбульський у Казахстані).
    5. ТВК промисловості, що переробляє біологічну сировину. Тут маємо індустріально-аграрний, лісоенергопромисловий та рибопромисловий ЕПЦ.
    Останній ЕПЦ увіходить до складу тако§ форми територіально§ організаці§ ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК).
    Територіально-виробничий комплекс - об'єднання за певною народно-господарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв'язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв'язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання ціє§ народногосподарсько§ функці§.
    Економічна сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.
    Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній територі§ у сполуки з'являються додаткові якості.
    ТВК - сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:
    - тривалості взаємозв'язків і ритмічності виробничого процесу;
    - скорочення транспортних витрат;
    - раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними;
    - створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.
    На думку В. Рудашевського, є три типи ТВК залежно від набору функцій:
    1. Монопродуктові, що орієнтуються на випуск одного основного кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у районах нового освоєння; монопродуктовість - перша стадія §хнього розвитку (наприклад, нафтопромисловий комплекс у Саудівській Араві§ та ОАЕ).
    2. Субпродуктові, у яких випуск головно§ продукці§ супроводжується виробництвом супутньо§ (наприклад, Оренбурзький, Середньообський у Росі§).
    3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу комплексного освоєння територі§ та §§ природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукці§ (Південнотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Росі§, Лотаринзький у Франці§, Приозерний у США).
    Поява ТВК зумовлена або комплексною переробкою та використанням сировини, або реалізацією міжгалузево§ народногосподарсько§ програми. В останньому випадку ТВК називаються програмно-цільовими.
    Необхідність створення програмно-цільових ТВК постає тоді, коли:
    а) у стислі терміни треба розв'язати велику реґіональну проблему, задля чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох органів керування;
    б) проблема має міжгалузевий характер і вимагає узгодження інтересів багатьох територіальних і галузевих органів керування.
    Програмно-цільовими є Російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Укра§ні найближчим часом аналогічні властивості матиме Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорно§ металургі§ та машинобудування 
    Портово-промисловий комплекс (ППК) - це форма територіально§ організаці§ морського господарства й прилеглого примор'я, взаємопов'язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об'єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничо§ інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв'язків. Внаслідок такого поєднання маємо додатковий соціально економічний ефект за рахунок групування морських портів і промислових підприємств згідно з §хнім транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв'язків; скороченням транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузево§ та програмно-цільово§ засад керування.
    ППК утворюються у контактній зоні "суходіл-море" й використовують переваги розташування ресурсів не лише прилегло§ територі§, але й акваторі§ 
    Основні типи ППК:
    - океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марґанцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торговельні зв'язки;
    - морський (прибережний), пов'язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто- й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);
    - приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом (у Росі§ це - освоєння Крайньо§ Півночі вздовж Північного морського шляху, Крайньо§ Півночі Канади, Аляски США).
    В світі існує багато портово-промислових комплексів, як у розвинених кра§нах, так і в тих, що розвиваються. У розвинених кра§нах вони, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні зв'язки та імпорт сировини. В кра§нах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.
    Найбільшим у світі є ППК на базі Європорту у Роттердамі, що має вантажооборот близько 300 млн т/рік, обслуговує понад 300 тисяч морських та 250 тисяч річкових суден. Його хінтерланд поширюється не тільки на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та Австрію. Після будівництва каналу Рейн-Майн-Дунай зона його економічного впливу поширилась і на придунайські кра§ни. Спеціалізація цього ППК: припортова чорна металургія, прийом значних обсягів нафти, нафтопереробка, судноремонт та суднобудування.
    У Франці§ ППК сформований на базі портів Марсель та Фос, разом вони мають вантажооборот 100 млн т/рік. Цей ППК спеціалізується на нафтопереробці, припортовій чорній металургі§ (Фос), зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та морегосподарстві.
    В Японі§ найбільший ППК сформований на базі чотирьох великих портів та §х хінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба, вантажооборот яких перевищує 400 млн т/рік. Його спеціалізація: прийом сиро§ нафти, нафтопереробка, відправка генеральних вантажів, припортова чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній сировині (енергетичне вугілля з Австралі§).
    Нью-Йоркський ППК має вантажооборот понад 150 млн т/рік. Спеціалізація: прийом сиро§ нафти, нафтопереробка, нафтохімія, припортова кольорова металургія, зовнішньоекономічні перевезення.
    Серед кра§н, що розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот якого дорівнює 200 млн т/рік. Цей морський порт кожні 10 хвилин приймає вантажне, вантажне судно чи танкер з нафтою. На його нафтопереробних заводах переробляється понад 50 млн т нафти на рік. Крім того, розвинено суднобудування та судноремонт, будівництво нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія.
    На атлантичному узбережжі Аргентини ППК формується на базі Буенос-Айресу, Ла-Плати, Енсенади, Кампали, Сан-Ніколаса, Росаріо та центрів, що до них тяжіють. Спеціалізація: припортова чорна металургія (ввезення залізно§ руди високо§ якості та експорт металу), нафтопереробка та нафтохімія.
    Щоб вдосконалити керування виробництвом на територі§, треба створювати цього острівці науково-технічно§ думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон, технопарків та технополісів - створити сприятливі умови для максимального зближення науки з виробництвом і сприяння реґіональному промисловому розвитку.
    Науково-технологічна зона - це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від науково§ розробки до §§ впровадження у виробництво.
    Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених кра§нах, неподалік від великого наукового чи культурного центру, зв'язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для цього підходять райони субтропічного клімату.
    Перша така зона була створена в США неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювально§ техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікророцесорів та комп'ютерів з використанням сілікону - кремнію (Si) і отримала назву "Сіліконова долина". Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій кра§ні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліконові гори, Сіліконова рівнин, Тех-Айленд та інші.
    Науково-технологічні парки (технопарки) - це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням сво§х розробок в галузі високих технологій та наукоємних виробництв.
    Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурно§ перебудови промисловості конкретного реґіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій кра§ні. 
    В США на базі Гарвардського університету та Масачусетського технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк "Шоссе-128" з виробництва міні-комп'ютерів. Всього в США налічується майже 30 науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та інші.
    В Європі вони створені у Великій Британі§ - навколо Кембриджського університету, де виробляється оптика та комп'ютерні технологі§; в Единбурзі; в "коридорі М-4" між Лондоном та Брістолем.
    У Франці§ таких парків налічують понад 40. Найбільші з них Іль-де-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакологі§ та виробництві товарів підвищеного попиту. Є ще "Дорога високо§ технологі§", "Техноузбережжя" та інші.
    В ФРН технопарки з'явилися лише в 80-ті роки і зараз §х більше 20. Найбільший - "Ізар Веллі" на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці.
    В Італі§ найбільшим технопарком є "Новус Ортус" на півдні кра§ни поруч з містом Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку півдня кра§ни.
    Кра§ни НІС також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій, експериментального малосерійного виробництва телевізорів, магнітних дисків, дисководів, мікрохвильових печей, комп'ютерів тощо. поріч із столицею Тайваню - Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних інститутів розробляються нові зразки мікроелектроніки, комп'ютерів, біотехнологі§, напівпровідників. Всього в кра§нах НІС нараховується понад 10 технопарків: в Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Та§ланді та інших.
    Технополіс - центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило. нове місто, в якому запроваджуються у виробництво новітні розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.
    В Японі§ створений технополіс в місті Цукуба під Токіо; у Франці§ - м. Тулуза є центром наукоємних галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-антиполіс біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакологі§.
    На відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомістко§ продукці§ з урахуванням §§ конкурентоздатності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов'язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментально§ науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергі§, біотехнологі§.
    Такі технополіси вже є у США та кра§нах ЄС. У США у 80-х роках було 14 агломерацій науково-технічно§ діяльності, що налічували понад 100 високотехнологічних промислових підприємств у кожній. У Японі§ ухвалено програму "технополіс". Вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по кра§ні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінлянді§ є 5 технополісів. У технополісі, поруч з науково-дослідними закладами, має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення §хньо§ кваліфікаці§.
    Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість:
    - максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП;
    - сприяти структурній перебудові економіки для підвищення §§ наукомісткості;
    - рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорці§ в економічному розвитку;
    - розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергі§.
    "Мозковий центр" технополісу не лише сприятиме створенню конкурентоздатно§ продукці§, але й даватиме власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій ("ноу-хау").
    У нашій державі технополіси та технопарки можуть формуватися у районі Одесько§ агломераці§, поблизу Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса - Микола§в - Херсон, Львів - Івано-Франковськ - Чернівці.
    Однією з найновітніших форм територіально§ організаці§ ПС є зони спільного підприємництва або особливі економічні зони. Докладніше про них ідеться у підрозділі 7.5.

    4. Основи економічного районування
    Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства кра§ни, яка має такі ознаки:
    - спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);
    - комплексність - у широкому розумінні - як взаємопов'язаність найважливіших складників економічно§ й територіально§ структур району;
    - керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.
    Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.
    Основи економічного районування Укра§ни, - а спочатку це було фізико-географічне районування, - створювалися досить давно. 
    Найліпшим географічним описом вважався твір Яна Длуґоша "Хорографія Польського Королівства". На зламі XV й XVI ст. космографія вже викладалася у Краківській Академі§, серед слухачів яко§ був чималий укра§нський контингент. До викладачів ціє§ дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як Мартин Билиця, Ян зі Стобниці, Вавжинєц Корвин зі Шльонська. За тих часів чималого поширення набула праця Матвія з Мєхова, котра користувалася набутками італійсько§ науки, - йдеться про Tractatus de duabus Sarmatiis.
    З кінця XVI й до половини XVII ст. з'явилося ціле ґроно польських землеописів, які розглядали й укра§нські територі§. Оскільки частина укра§нських земель входила також до Москові§, а потім Росі§, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших кра§в. 
    Серед засновників районування був І. Кирилов (1689-1737), укладач першого атласу Росі§. У праці "Квітучий стан Всеросійсько§ держави" він дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев (1686-1750) запропонував проект нового поділу на губерні§ й провінці§ з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711-1765) запровадив у Росі§ термін "економічна географія". Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господарства та зв'язку з природним середовищем. К. Герман (1764-1838) поділив кра§ну на вісім груп губерній: північні, балтійські, губерні§ біля витоків Волги, біля Середньо§ Волги - західні й східні, - Біло§ Русі, Литви, Мало§ Русі, степові й Сибір.
    1842 року з'явилася "Економічна карта" для спеціального районування промисловості Росі§. Територія поділялася на шість "кра§в", що §хні контури наближалися до географічних зон. Уперше в зонах позначалися межі поширення чорноземів: 1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід), 2) промисловість взагалі (Підмосков'я), 3) промисловість мануфактурна (довкола Москви), 4) промисловість гірничозаводська (Урал), 5) чорноземна зона (Укра§на, Чорноземна зона Росі§), 6) пасовищна зона (Північний Кавказ).
    П. Семенов-Тян-Шанський (1827) писав, що "для районування не можна користуватися адміністративним поділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця занадто дрібна". На перше місце він висував природно-історичні умови, як-от ґрунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Білоруським, Литовським, Прибалтійським, Малоросійським.
    У 20-ті роки в Радянській Росі§ економічне районування досліджувалося у зв'язку з планом "ГОЕЛРО". Формування й розвиток економічний районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві районотвірні засади - економічна та енергетична, а зв'язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей.
    Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню природних особливостей, культурно§ спадщини та населення з його навичками виробничо§ діяльності, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства кра§ни. Це можна трактувати і як засаду "економічно§ цілісності", що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.
    Отож, економічний район розглядається як спеціалізована територія кра§ни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукці§ та §§ доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізаці§ оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі кра§ни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.
    Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізаці§ й концентраці§, та тенденція до інтеграці§ початково порізнених частин. Ускладнення територіально§ структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорі§ економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньо§ структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв - енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК - здатність формувати економічний район, ЕВЦ - спосіб внутрішньо§ самоорганізаці§ на основі комбінування.
    Після здобуття Укра§ною незалежності, §§ поділ на 3 економічних райони (Південний, Південно-Західний та Донецько-Придніпровський), які входили до СРСР, став недоцільним через §х великі розміри. Багатьма авторами за цей час були розроблені нові сітки економічних районів. В розділі 8 наводиться ділення Укра§ни на п'ять економічних районів, Ф. Заставний пропонує 9, а О. Шаблій - 6. В. Поповкін поділяє Укра§ну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк, а також РОПС Укра§ни пропонує 9 економічних районів.
    Більшість кра§н світу за основу управління територією бере економічне районування.
    Німеччина. Адміністративний поділ визначає землі, в основі економічного районування кра§ни - 8 районів. Іноді до складу економічного району входить одна адміністративна одиниця (Південно-Східний район - це територія Баварі§), частіше до складу району входить кілька земель.
    1. Рейнсько-Вестфальський. Головне місто -Кельн.
    2. Північний район (спеціалізація: кораблебудування, рибальство, автомобілебудування, сільське господарство). Головне місто - Гамбург.
    3. Південно-Західний район (спеціалізація: машинобудування, автомобілебудування, точна оптика, легка й харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто - Франкфурт.
    4. Південно-Східний район - Баварія (спеціалізація: транспортне машинобудування, електротехніка, харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто - Мюнхен.
    Після приєднання НДР до ФРН у складі Німеччини з'явилися Східні землі, що нараховують 4 економічних райони:
    5. Північний район (спеціалізація: кораблебудування, хімічна промисловість, м'ясо-молочне тваринництво, вирощування картоплі). Головне місто - Росток.
    6. Центрально-Приодерський район (спеціалізація: нафтопереробка, металургія, електротехніка, електроніка й приладобудування; у сільському господарстві - свинарство, вирощування жита й картоплі). Головне місто - Берлін.
    7. Центрально-Приельбський район (спеціалізація: видобуток вугілля, електроенергетика, хімічна промисловість, важке машинобудування, у сільському господарстві - вирощування пшениці, цукрового буряка, м'ясо-молочне тваринництво). Головне місто - Лейпциґ.
    8. Південний район (спеціалізація: машинобудування, текстильна промисловість, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість, точна механіка й оптика; у сільському господарстві - племінне тваринництво, свинарство, вирощування велико§ рогато§ худоби. Головне місто - Хемніц.
    Франція складається з 96 департаментів та низки округів. Є 7 великих економічних районів (Паризький, Північний, Східний, Ліонський, Західний, Південно-Західний, Середземноморський). Вони, у свою чергу, поділяються на 22 економіко-планувальних райони (наприклад, Лотарингія, Бургундія, Бретань тощо).
    США адміністративно поділяються на 50 штатів і федеральний округ Колумбію. Є такі економічні райони: Захід, Середній Захід, Північний Схід, Північ і Південь; кожний з них має ще й дрібніший поділ.
    Японія адміністративно поділяється на 47 префектур (включно з трьома міськими - Токіо, Осака, Кіото). Хоккайдо має 14 областей. Разом налічується 10 економічних районів: Південно-Західні райони, Центральна Японія, Північна Японія тощо.
    Бразилія адміністративно складається з 23 штатів, 3 територій та 1 федерального округу. Є 5 економічних районів: Південно-Східний (промисловий), Південний (аграрний), Північно-Східний (плантаційного господарства), Центральнозахідний (м'ясного тваринництва), Північний (Амазонія - рибальства й збирання каучуку, лісово§ промисловості).
      
      
      


    Лекція 3.

       ПЕРЕДУМОВИ РОЗМIЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

    План
    1.Природні
    2. Демографічні
    3. Історико-економичні

    Передумови розміщення продуктивних сил - це умови, без яких розміщення й розвиток виробництва неможливі. Наприклад, розвиток гірничодобувно§ промисловості можливий лише за наявності у реґіоні корисних копалин; бавовнярство потребує достатньо§ річно§ суми додатніх температур; верстатобудування може здійснюватися у реґіонах з розвинутою промисловістю (споживач продукці§) та за наявності значного контингенту висококваліфіковано§ робочо§ сили виробництво товарів ширвжитку - за умов місткого внутрішнього ринку, зумовленого порівняно високою щільністю населення та певною його купівельною спроможністю тощо. 
    Можна уявити собі реґіони, позбавлені деяких або й більшості позитивних передумов розміщення продуктивних сил. Наприклад, в Антарктиді, у тундрі, на високогір'§, у пустелях вони вкрай обмежені. У рідконаселених кра§нах (Монголія, Мавританія, Ісландія) нема передумов для розміщення виробництва продукці§ ширвжитку підвищено§ складності, наприклад легковичків. Часто-густо передумови розміщення продуктивних сил випливають з історико-економічних особливостей розвитку реґіону. Цим, наприклад, пояснюється інтенсивніший розвиток і щільніше розміщення промислового виробництва у кра§нах Європи порівняно з кра§нами Азі§, Африки, Латинсько§ Америки. США й Канада перетворились на високорозвинуті держави швидше за Мексику, Бразилію та Аргентину, зокрема тому, що перші держави сформувалися вихідцями з розвиненіших кра§н Європи (Велика Британія, Франція, Нідерланди, Німеччина), які мали відносно високу технічну й економічну культуру, а останні - вихідцями з менш розвинутих кра§н (Іспанія, Португалія).
    До передумов відносяться також спосіб виробництва, а також технологічні особливості виробничого процесу, зумовлені науково-технічним процесом, рівнем територіального поділу суспільно§ праці. Їх можна поділити на три великі блоки: природні, демографічні, економічні. 

    1. Природні передумови. Класифікація природних ресурсів. Природно-ресурсний потенціал
    Природні умови й ресурси істотно впливають на особливості й засади територіально§ організаці§ виробництва.
    Природні умови, до яких належать клімат, рельєф, геологічна будова, географічне положення, можуть в одному випадку гальмувати розвиток суспільного виробництва (сільське господарство в Сахарі або на Крайній Півночі, транспорт у гірських районах) та вважатись несприятливими, а в іншому - створювати додаткові умови для прогресу: нормальне зволоження, достатня річна сума додатніх температур, родючість рівнинного ґрунту. Металогенічні пояси у гірських системах сприяють розвитку добувно§, а потім - і переробно§ промисловості.
    Наявність тих або інших природних ресурсів (лісових, водних, земельних, рекреаційних), а також корисних копалин може правити за стимул, поштовх для розвитку економіки кра§ни. Інше питання, як кра§на тим ресурсом порядкуватиме. Одна - продаватиме сировину, ціни на яку на світовому ринку постійно понижуються через перевищення пропозиці§ над попитом, а також через дедалі ширше впровадження у розвинутих державах матеріалозбережних технологій. Це простіший спосіб одержати прибуток, який зробить кра§ну такою, що розвивається, бо багатство за рахунок природних ресурсів розбещує і дає змогу без надмірних зусиль добре жити. Приклад - колишній СРСР: у 80-ті роки за експорт енергоносі§в протягом п'яти років отримано понад 200 млрд. доларів. Лише незначна частина цих коштів пішла на модернізацію промислового виробництва. А переважна частина валюти витрачена на ВПК, змарнована на товари ширвжитку, "харчі", позичена у вигляді довгострокових кредитів "дружнім кра§нам". Такий шлях для багатьох невеличких кра§н є монокультурним, бо передбачає §хній розвиток коштом яко§сь одніє§ добувно§ галузі.
    Наприклад, чільним експортним товаром (а всередині кра§ни - промисловим) є: мідь для Чілі (46% експорту), Замбі§ (87%), За§ру (48%); боксити для Ямайки (57%), Суринаму (56%); залізна руда для Мавритані§ (83%); нафта для Венесуели, Брунею, Іраку тощо.
    Іншим шляхом ідуть кра§ни, які мають природні ресурси та вміють §х використовувати для вдосконалення власно§ економіки. За приклад можуть правити Кувейт, Бахрейн, Саудівська Аравія, ОАЕ. Джерелом §хнього процвітання стали родовища нафти й природного газу. Тепер там розвиваються й інші галузі промисловості, як-от нафтопереробка, енергомістка металургія, хімічна індустрія. Ці кра§ни мають чималі валютні кошти і вкладають §х в економіку інших держав, купують нерухомість по всьому світі.
    Основним природним ресурсом Швеці§ та Фінлянді§ є ліс. Завдяки йому ці кра§ни стали провідними експортерами паперу, картону та інших продуктів переробки деревини.
    Є ще третя група кра§н, яка ніколи не вирізнялася наявністю природних ресурсів на сво§й територі§. Однак саме це стимулювало потужний розвиток переробно§ промисловості. Японію, що належить до таких кра§н, почали навіть називати "переробним комплексом". Маючи лише 5% необхідних природних ресурсів і завозячи решту 95%, кра§на лідирує у виплавці сталі й кольорових металів з §хнім подальшим експортом, в експорті продукці§ машинобудування, в лісовій та хімічній промисловості. У 70-ті роки прагнучи зменшити залежність японсько§ економіки від імпорту ресурсів, учені взялися розробляти менш енерго- та металомісткі технологі§. Цей досвід підтримали усі розвинуті кра§ни світу; останнім часом виокремилась така тенденція: чим вищий рівень розвитку виробництва у кра§ні, тим менше залежить вона від ресурсного фактора. Це стосується не лише сировини, але й природних умов, - екстремальні природні умови становлять дедалі меншу перешкоду для розвитку сільського господарства: у Сахарі рослинництво може розвиватися завдяки зрошенню, а за Полярним колом - у закритому ґрунті. Брак якогось ресурсу на земній поверхні може надолужуватися за рахунок покладів Світового океану. Натуральну сировину (деревину, метал) замінюють синтетичною (пластмаси тощо).
    Природні умови та ресурси справляють істотний вплив на галузеву структуру народного господарства кра§ни та види виробництва, що залежать від природних умов, а є і такі, які від них не залежать.
    Першість деяких кра§н у забезпеченості природними ресурсами (Росія, Китай, Бразилія та ін.) ще не свідчить про високий рівень §хнього економічного розвитку. За внутрішнім валовим продуктом (ВВП) на душу населення вони посідають, відповідно, 57, 102 та 35 місця у світі. Ось яскравий приклад на підтвердження ціє§ думки: Японія не має значних природних ресурсів, але входить до "Велико§ Сімки" .
    Нерідко обсяги запасів природних копалин ще не свідчать про §хню високу якість. Так, за забезпеченістю кам'яним і бурим вугіллям у світі перед ведуть США, Австралія, ФРН та Росія, а у перерахунку на умовне паливо (1 кг при сталюванні виділяє 7000 ккал тепла) лідирують, крім США і Росі§ - Китай та Індія. Це свідчить, що при оцінці запасів ресурсів слід враховувати не лише §хні фізичні обсяги, але і якість. Природно, що у кращих умова
    х перебувають кра§ни, які мають запаси ресурсів менші, але вищо§ якості. Їм не треба витрачати додаткові кошти на видобуток, транспортування й переробку сировини. Водночас і відходів, що забруднюють навколишнє середовище, залишається менше.
    Така сама тенденція зберігається й щодо нафти та природного газу. Показовим також є аналіз глибини переробки нафтово§ сировини та відсоток виходу світлих нафтопродуктів, бо й це залежить від рівня розвитку економіки. І в цьому - поруч зі структурною перебудовою економіки й запровадженням енергозбережних технологій також один із шляхів виходу Укра§ни з економічно§ кризи.
    Багато кра§н не використовує повною мірою сільськогосподарські угіддя, що теж належать до природних ресурсів: маючи значні земельні угіддя, вони не одержують на них високих врожа§в.
    Наявність або брак якихось природних умов або ресурсів до певно§ міри диктує розміщення продуктивних сил на територі§. Щоправда, інколи - через зміну природних умов - доводиться перерозподіляти продуктивні сили на територі§. За приклад можуть правити наслідки "парникового ефекту" ).
    При потеплінні очікується загальне підвищення вологості та збільшення опадів у Європі, а це, насамперед, може відбитись на роботі ГЕС. Оскільки численні малі річки стануть повноводніші, треба подумати про ширше впровадження мало§ енергетики.
    На ТЕС і АЕС поверхневі конденсатори охолоджують за допомогою велико§ кількості води, яка при підвищення температури повітря потепліє, а це збільшить витрати охолоджуючо§ води та енергі§ на §§ подачу.
    Істотно зросте споживання енергі§ у виробництвах, які вимагають створення контрольовано§ атмосфери - штучного клімату. Це - точна механіка, комп'ютерна техніка, біологічне виробництво. За деякими даними, на вентилювання й кондиціювання у промисловості на кінець 2010 року витрачатиметься до 40% електроенергі§.
    Класифікація природних ресурсів залежить від поставлено§ мети. Природні ресурси - це елементи й сили природи, які можуть використовуватись у виробничій і невиробничій діяльності людини. Вони поділяються на:
    - мінеральні, до яких зараховуються корисні копалини та мінерально-будівельна сировина. Мінеральні ресурси можуть підрозділятися на паливні, рудні й нерудні;
    - земельні, серед яких виділяють типи ґрунтів, а також види господарського використання земель: рілля, сінокоси й пасовища, ліси й чагарники, малопродуктивні землі тощо;
    - водні, які підрозділяються на води Світового океану та води суходолу, що складаються з поверхневих вод (річки, озера, ставки, водосховища, болота, льодовики) і підземних вод (ґрунтові та артезіанські);
    - біологічні ресурси, що включають рослинний і тваринний світ;
    - ресурси Світового океану, що перебувають: у воді в розчиненому стані, на морському дні й під ним - у товщі земно§ кори;
    - рекреаційні, котрі включають природно-кліматичні, бальнеологічні й заповідні;
    - кліматичні й космічні, до яких зараховується сонячна енергія, енергія вітру, внутрішнє тепло Землі, енергія хвиль, освітленість тощо.
    За ступенем вичерпуваності природні ресурси поділяються на невичерпні й вичерпні. До невичерпних природних ресурсів відносяться: сонячна енергія, внутрішнє тепло Землі, енергія вітру, води. До вичерпних природних ресурсів зараховуються: ґрунт (1 см ґрунту відновлюється через 100 років), рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, вода.
    До невідновних з погляду людства відносяться корисні копалини й мінерально-будівельна сировина. Період §хнього відновлення у земній корі налічує десятки й сотні мільйонів років, що несумірно з життям людини. Крім того, у найближчому майбутньому повністю вичерпається багато розвіданих запасів корисних копалин .

    Сучасний етап розвитку цивілізаці§ характеризується тим, що дедалі більша частина природних умов перетворюється на природні ресурси. Сьогодні сонячне тепло, внутрішнє тепло Землі, опади, клімат і рельєф частіше розглядаються як природний ресурс, ніж природні умови для життєдіяльності людини.
    Треба розрізняти такі поняття: мінеральні ресурси, природні ресурси, сировина й корисні копалини.
    Мінеральні ресурси - це сукупність запасів корисних копалин у надрах Землі (району, кра§ни, реґіону, планети), придатних для використання у різних галузях господарства.
    Корисні копалини - це мінеральні утворення в земній корі з певним хімічним складом і фізичними властивостями, які використовуються людиною у §§ господарській діяльності.
    Корисні копалини посідають особливе місце серед природних ресурсів. За ступенем розвіданості та вивченості поклади корисних копалин поділяються на:
    А - докладно розвідані й передані до експлуатаці§;
    В - попередньо розвідані з приблизним визначенням меж покладів;
    С1 - слабко розвідані, частково з урахуванням екстраполяці§;
    С2 - перспективні ресурси.
    Корисні копалини розрізняються за якістю, глибиною залягання, вмістом корисного компонента у породі тощо. Наприклад, вугілля буває буре й кам'яне. Буре має нижчу теплотвірну здібність, ніж кам'яне (при спалюванні 1 кг бурого вугілля виділяється 5-6 тис. ккал тепла, кам'яного вугілля Кузнецького басейну - 8,5 тис. ккал, Донецького - 7-9 тис. ккал, Печорського - 4-9 тис. ккал). Вугілля може мати спікність і використовуватись для коксування (вугілля Велико§ Британі§, Китаю, Апалацького басейну в США, Донецького - в Укра§ні, Південно-Якутського - в Росі§).
    Корисні копалини характеризуються глибиною залягання. У деяких випадках здійснюється відкритий видобуток сировини: Дніпровський та Кансько-Ачинський буровугільні басейни, Кузнецький та Південно-Якутський кам'яновугільні басейни, КМА, Нікопольські й Великотокмацькі поклади марганцевих руд тощо. Видобуток корисних копалин може також вестись шахтним способом: видобуток алмазів, золота й срібла в ПАР, видобуток кам'яного вугілля у Донбасі.
    Корисні копалини, відомі під однією й тією ж назвою, можуть розрізнятися за хімічним складом. Наприклад, нафта буває рідка (найчастіше) й густа (Ярезькі поклади у Печорському басейні, поклади у Швеці§ та Норвегі§), світла (Апшеронська, Мангишлацька, Сахалінська), чорна й коричнева.
    Корисні копалини використовуються як сировина різними галузями промисловості (табл. 3.4). Вміст корисного компонента в рудах неоднаковий. Наприклад, у Франці§ залізна руда містить 30-33% заліза, у Білозірську в Укра§ні - 58-60%. Вміст міді у породі здебільшого не перевищує 5%, а алюмінію - 10%.
    Один і той самий метал може видобуватися з різних руд. Залізо - з залізних руд, залізистих кварцитів, магнетитових кварцитів. Алюміній - з бокситів, нефелинів і алунітів. Мідь - з мідистих піщаників, мідистих сланців, мідного колчедану, мідно-нікелевих, мідно-молібденових та поліметалевих руд. Золото й срібло зустрічаються у вигляді самородків, розсипу та у складі з іншими металами.
    До природних ресурсів Укра§ни зараховуються земельні, кліматичні, рекреаційні ресурси, рослинний та тваринний світ, ресурси Чорного та Азовського морів, корисні копалини, внутрішні води тощо.
    Площа лісів становить 8,6 млн га: за §хній рахунок Укра§на задовольняє 25% сво§х потреб у деревині. Площа сільськогосподарських угідь налічує 41,8 млн га (з них - 33,2 млн га ріллі). Основні типи ґрунтів: сірі, лісові, чорноземні, дерново-підзолисті, бурі лісові.
    В Укра§ні є багато різноманітних мінеральних ресурсів.
    Паливні ресурси. Кам'яне вугілля видобувається у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні. В Донбасі зосереджено 98% кам'яного вугілля Укра§ни: 25% коксується, 30% - антрацити, 30% - довгополуменеве. Глибина залягання - 500-750 м (максимальна - 1200 м), товщина шарів - 0,5-2,0 м.
    У районі Лисичанська залягає довгополуменеве вугілля, біля Червоноармійська - газове, біля Донецька, Макі§вки та Каді§вки - коксівне. Львісько-Волинський басейн зосередив 2% вугілля (30% - коксівне): глибина залягання - 300-700 м, товщина шарів - 0,5-1,0 м.
    Буре вугілля буває бурого, жовто-бурого або чорно-бурого кольору. При згорянні 1 кг бурого вугілля виділяється 6500-7400 ккал тепла. Використовується як добриво для одержання рідкого палива, побутового газу, гірського воску. Найбільші поклади: Дніпровський басейн (2,4 млрд т, глибина залягання - 5-140 м, відкритий видобуток), Дніпровсько-Донецька вугленосна провінція (0,9 млрд т), Донецький басейн (0,3 млрд т). Буре вугілля є також у Закарпатті й на Поділлі.
    Нафта й природний газ. Найбільші запаси нафти й природного газу зосереджені на Прикарпатті, У Дніпровсько-Донецькому районі та Причорномор'§. Дніпровсько-Донецький район включає прилуцькі й Леляківські родовища нафти у Чернігівській області, Рибальське й Качаніське - у Сумській області, Радченівські - у Полтавській області. Родовища газу є біля Юльєвки, Шебелинки й Кигичівки у Харківській області, а також у Дніпропетровській, Полтавській та Сумській областях. Родовища нафти на Передкарпатті: Долина й Борислав. Родовища газу: Дашава й Калуш.
    У Причорномор'§ та Приазов'§ родовища нафти та природного газу відкриті й експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіщинське, Шмідта, Штормове, Тарханкутське, Дельфін. Родовища природного газу є на шельфі Азовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.
    Сучасні потреби Укра§ни у нафті становлять приблизно 40-50 млн т, а власні родовища дають до 4 млн т на рік. Шляхи виходу з кризи: зменшити споживання енергоносі§в, збільшити вихід світлих компонентів при нафтопереробці, а також добувати нафтопродукти з вугілля. Необхідну технологію розробив Донецький інститут фізико-органічно§ хімі§ та вуглехімі§. Бензин можна одержувати з "солоного" вугілля Західного Донбасу. Його поклади чималі, але через низьку якість сировини у традиційному варіанті (як паливо) воно нерентабельне. "Рідке вугілля" протягом кількох десятиріч використовує ПАР, пропонуючи нам сво§ технологі§ та інвестиці§.
    Торф - сировина для паливно§ та хімічно§ промисловості. З нього одержують рідке паливо, феноли, віск, аміак, спирт тощо. Також виробляють ізоляційні плити й добриво для ланів. В Укра§ні відомо 3118 родовищ торфу з геологічними запасами 2,2 млдр.т, що зосереджені переважно у Поліссі: у Волинській, Рівненській, Житомирській областях. Загальна площа родовищ - 1 млн га; з них промислові - 600 тис га, де зосереджено 735 млн. т торфу. Товщина шарів - 10-12 м. Найбільші родовища: Ірдинське у Черкаській області, Замглай - у Чернігівській, Брюховецьке - у Львівській.
    Поклади горючих сланців оцінюються у 3,7 млрд т; найбільше родовище - Бовтиське у Карпатах. За якістю вони не поступаються естонським, товщина шарів - 1-6 м. Родовище горючих сланців відкрите також поблизу Олександрі§ (Кіровоградська область); запаси - на рівні 3 млрд т.
    Озокерит або гірський віск, до складу якого входять тверді вуглеводні парафінового ряду, використовується в електроніці як ізолятор, у текстильній промисловості - для глянсування тканин, у шкіряній промисловості - для обробки шкір. З озокериту виготовляють ваксу для взуття, парафін, лаки. Найбільше його родовище розташоване на передгір'§ Карпат (Долина, Трускавець, Борислав); видобуток провадиться лише на Бориславському родовищі шахтним способом.
    Металеві корисні копалини.
    Залізна руда. В Укра§ні відомо чимало родовищ залізних руд і залізистих кварцитів, що найбільші з них - поклади залізних руд.
    Криворізький басейн налічує понад 60 родовищ з загальними запасами 18,7 млрд т. Руди частково виходять на поверхню, а також залягають до глибини 2500 м; вміст заліза у верхніх шарах - 30-40%, у глибинних - 50-60%. Тут видобувається 90% руди.
    Кременчуцький басейн магнетитових кварцитів включає три родовища: Горішньоплавнинське у Полтавській області, Лавринівське та Еристівське. Вміст заліза - 36%, запаси - 4,5 млрд т. Білозерський залізорудний район. Вміст заліза - 58-60%, запаси - 2,5 млрд т. Керченський залізорудний район має бурі залізняки з вмістом ванадію та марганцю; запаси - 1,8 млрд т. Видобуток провадиться відкритим способом, вміст заліза - 40-45%. Приазовське родовище залізних руд розробляється відкритим способом, вміст заліза - 30-33%.
    Залізисті кварцити поширені скрізь. Найбільші запаси - у Дніпропетровській (20 млрд т), Полтавській (3,6 млрд т), Одеській, Запорізькій, Кіровоградській та Вінницькій областях.
    Хромові руди відкриті у Побужжі Кіровоградсько§ області; глибина залягання - 60-160 м. Вони використовуються для виробництва нержавіючо§ сталі.
    Марганцеві руди. Нікопольське та Інгулецьке родовища у Запорізькій, Хощеватське - у Кіровоградській, Бурштинське - в Івано-Франківській областях, Чивчинське - у Карпатах тощо. Нікопольське, Велике Токмацьке, Орджонікідзевське та Інгулецьке родовища входять до складу Придніпровського марганцевого басейну, §хня площа - понад 1000 кв.км, глибина залягання - 15-120 м, товщина шарів - від 10 см до 6 м.
    Титан входить до складу майже 70 різних мінералів (ільменіт, рутил, титаномагнетит тощо). Це легкий метал, що використовується у літако- й ракетобудуванні. Основні поклади титану - в Житомирській, Ки§вській та Черкаській областях. Відомі також Іршанське ільменітове й Самотканськео титано-цирконієве родовища.
    Алюмінієві руди - алуніти, нефеліни й боксити. Боксити є у Смолянському (Черкаська область) та Високопільському (Дніпропетровська область) родовищах, алуніти - на Закарпатті, нефеліни - у Приазов'§.
    Нікель використовується для виробництва бронзи, латуні, особливих сортів сталі, чавуну й для покриття металевих поверхонь. Промисловими вважаються запаси з вмістом металу понад 1%. В Укра§ні відомо 10 невеликих нікелево-кобальтових родовищ. Розробка покладів здійснюється на Побузькому родовищі в Кіровоградській області й Придніпровському в Дніпропетровській; глибина залягання - 70-80 м.
    Поліметалічні руди виявлені у Нагольному кряжі (Донбас) та Закарпатті (Береговське і Бриганське родовища).
    Ртуть видобувають з кіноварі в Донбасі (Микитівка) та Закарпатті (Вишків).
    В Укра§ні виявлено 10 покладів, а також понад 300 рудовиявлень золота, 7 з яких вважаються придатними для освоєння. Розташовані вони здебільшого в Закарпатській, Кіровоградській, Донецькій, Дніпропетровській та Криворіжській областях. Це Сергі§вка, Широка Балка, Балка Золота, Майське, Самотканне та інші. Мужи§вський поклад в Закарпатті першим в Укра§ні почав давати сировину: спочатку 400-500 кг на рік, а потім - до 900 кг золота. З нього може бути добуто 70 тис. т цинку та 300 тис. т свинцю.
    Золото є супутнім компонентом у Криворізькій залізній руді. Нині у хвостосховищах гірничозбагачувальних комбінатів накопичено не менше 250 т золота. Існує технологія його видобутку, але потрібні чималі інвестиці§.
    Серед неметалево§ сировини є велика група корисних копалин, що використовуються у хімічній промисловості. Укра§на багата на кам'яну й кухонну сіль, фосфорити, саморідну сірку тощо.
    Калійні солі видобуваються у Львівській (Стебник, Борислав) та Івано-Франківській областях (Калуш, Тростянець).
    Кухонна сіль зосереджена у Донбасі. Запаси - 9 млрд т, товщина шарів - 40 м (Слов'янськ, Артемівськ). Зустрічаються також поклади у Передкарпатті й Закарпатті. У Криму, Причорномор'§ та Приазов'§ є озера й лимани з самосадною кухонною сіллю.
    Фосфорити є у Придністров'§ (Тернопільська, Хмельницька та Вінницька області), у Сумській (Кролевецьке родовище) та Харківській (Ізюмське родовище) областях.
    Саморідна сірка видобувається з Яворівського та Роздольського родовищ на Прикарпатті.
    Вогнетривні глини використовуються як сировина для виготовлення цегли для доменних печей. Їхні поклади є у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Черкаській, Житомирській та Сумській областях.
    Графіт видобувається у Заваллі Кіровоградсько§ області, а також у Запорізькій, Дніпропетровській та Донецькій областях.
    Укра§нські каолінові глини, що використовуються для виробництва порцеляни, фаянсу, гуми й паперу, - одні з найкращих у світі. Вони розташовані у межах Укра§нського кристалічного щита: Житомирська, Хмельницька, Дніпропетровська, Запорізька й Вінницька області.
    Мармур видобувається у Донбасі, Криму й Карпатах, у Ки§вській та Житомирській областях.
    Вапняк є у районі Укра§нського кристалічного щита і в Криму. Він використовується як будівельний матеріал та для виробництва цукру.
    Бурштин зустрічається поблизу селища Клесів Рівненсько§ області.
    Самоцвіти. На Житомирщині є родовища топазів, тигрового ока, аквамарину, яшми, опалу. Володарсько-Волинська рудня видобуває "винні" топази, димчастий кварц різних відтінків. Подибуються кристали топазів вагою до 80 кг. Це унікальне родовище. На південному березі Криму, в районі згаслого вулкану Карадаг є розсипи агату, яшми, гірського кришталю, аметисту, цитрину, сердоліку. З 1978 р. Карадаг оголошено заповідником.
    За кольором і якістю укра§нські граніти вважаються одними з найкрасивіших у світі. Їх видобувають у Карпатах, на Укра§нському кристалічному масиві, особливо в Житомирській області.
    До природних ресурсів відносяться також термальні води як джерело теплово§ енергі§. Їхні виходи найзручніше використовувати у Криму, в Карпатах та на Закарпатті. Такі води розташовуються на глибині від 450 (t=40 ®С) до 1000-2000 м (t=70-100 ®С).
    Рекреаційні ресурси різноманітні: це мінеральні води, лікувальні грязі, ропа лиманів, кліматологічні ресурси лісів і морів тощо.
    В Укра§ні відомо понад 100 джерел мінеральних вод: "Нафтуся" - у Львівській, "Куяльник" - в Одеській, "Миргородська" - у Полтавській, зразка "Боржомі" - в Рахівському районі Ужгородсько§, "Великодолинський нарзан" - в Одеській областях тощо.
    Кліматологічні ресурси: у Карпатах (гірське повітря, хвойні ліси, мінеральні джерела), на південному березі Криму (сполучення гірського повітря зі степовим, морська вода, геліолікування, грязелікування, мінеральні джерела, ропа лиманів), у Причорномор'§ та Приазов'§ (поєднання степового й морського повітря з геліо- та грязелікуванням, морськими купелями).

    2. Демографічні передумови розміщення продуктивних сил
    У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси - головна продуктивна сила. Аналізуючи вплив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба враховувати, що населення - не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і §хній споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у сво§й сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.
    Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:
    · чисельність населення кра§ни (реґіону), його динаміка, характер відтворення;
    · розміщення населення на територі§, щільність населення, форми розселення, міграці§;
    · статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів, рівень §хньо§ кваліфікаці§;
    · структура зайнятості населення;
    · національний склад населення;
    · демографічна політика держави.
    У взаємоді§ з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним.
    Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку кра§ни або реґіону. Певною мірою вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту кра§ни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю величину справляють інші фактори (наприклад, продуктивність праці).
    Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба враховувати чисельність населення реґіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необхідно для визначення ціло§ низки економічних показників: забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень тощо. Навіть власник невеличкого підприємства побутового обслуговування повинен бодай у загальних рисах знати динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб планувати свою діяльність. А керівник великих економічних структур повинен мати інформацію про населення не лише свого реґіону й кра§ни, але й інших кра§н і, навіть, усього світу.
    На початок 2001 року населення світу перевищило 6,2 млрд. чол. У десятьох найбільших кра§нах зосереджувалось більше половини всього світового населення. Населення Укра§ни становило 49,3 млн чол.
    Динаміка природного приросту населення реґіону залежить від рівнів народжуваності й смертності; приріст населення - це різниця між кількістю народжених і померлих за певний період (звичайно - за рік). Щоб дані про народжуваність, смертність і природний приріст були співставні за різними реґіонами, §х розраховують на 1000 душ населення, одержуючи відповідні коефіцієнти: коефіцієнт народжуваності , коефіцієнт смертності, коефіцієнт природного приросту. 
    Коефіцієнти природного руху обчислюються у проміле (‰). Народжуваність - найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для обчислення, проте вони не зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не враховують вікову структуру населення. Точніші сумарні коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя (умовно - від 15 до 50 років; методика розрахунку цього та інших спеціальних показників відтворення населення розглядається у курсі демографічно§ статистики). Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (цебто нульовий приріст), треба, аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У кра§нах з високою смертністю він повинен бути вищий, у кра§нах з низькою смертністю (і, відповідно, з більшою тривалістю життя) він понижується. В Укра§ні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у кра§ні забезпечувалося просте відтворення.
    Найвищі показники народжуваності - у кра§нах, що розвиваються, особливо в Африці. Рекорд належить Кені§, де сумарний коефіцієнт народжуваності становить 8,00. В Йордані§ він дорівнює 7,4, у Сенегалі - 7,2, у Мексиці - 6,2. Найнижчі коефіцієнти притаманні Європі: Угорщина - 1,8, Австрія - 1,4, ФРН - 1,3. У Японі§ цей коефіцієнт становить 1,7, у США - 1,8. Тобто, у розвинутих кра§нах світу склалась дуже напружена демографічна ситуація.
    Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. У сторіччі, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується, особливо це помітно у випадку кра§н, що розвиваються. Однак, протягом останніх десятиріч у високорозвинутих кра§нах світу він почав поволі зростати. У цих кра§нах загальний коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих, що розвиваються.
    Одним з показників, що найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в кра§ні, є коефіцієнт смертності немовлят, цебто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. І тут виявляється, що він найнижчий в економічно розвиненіших кра§нах.
    Показники народжуваності й смертності, як вже йшлося, визначають динаміку природного приросту населення. Коефіцієнт природного приросту в світі досяг максимуму (20,6‰) у другій половині шістдесятих років. Потім він почав знижуватись і наприкінці вісімдесятих років становив 16,1‰.
    Найнижчі показники природного приросту властиві європейським кра§нам. У деяких кра§нах (як-от Латвія, Болгарія, Німеччина, Росія) показник від'ємний. В 2001 р. коефіцієнт приросту для Укра§ни становив -7,5‰.
    Найвищі коефіцієнти природного приросту спостерігаються у кра§нах Африки й Близького Сходу, перевищуючи де-не-де 35-40‰.
    Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його статевовікову структуру. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку.
    Частка осіб працездатного віку в економічно розвинутих кра§нах вища, ніж у тих, що розвиваються. Щодо економіки - це позитивний факт. Демографічне навантаження на працездатне населення тут менше, бо менша частка непрацездатних поколінь, які потребують соціально§ підтримки. Висловлюючись мовою статистики: якщо в Укра§ні на одного працюючого припадає 0,6 утриманців, то у Кені§ - 1,2.
    В Укра§ні визначено вік початку трудово§ діяльності - 16 років, а виходу на пенсію - 56 років для жінок і 61 років для чоловіків. Практично у трудовій діяльності бере участь трохи інший контингент, бо продовжує працювати частина осіб пенсійного віку, але деякі категорі§ (наприклад, військовослужбовці) до трудових ресурсів не зараховуються. 
    В працездатному віці знаходиться 56,6% населення Укра§ни (на 1 січня 1999 р.). Найбільша питома вага осіб працездатного віку - в Харківській (58,2) і Одеській (58,0) областях та в Автономній республіці Крим (58,3). Найнижчий показник - в Чернігівській області (52,2). Незважаючи на те що питома вага осіб працездатного віку досить висока, ситуація з трудовими ресурсами в Укра§ні непроста. Основна маса трудових ресурсів Укра§ни працює у сфері матеріального виробництва (60,8%). Частка галузей непродуктивно§ сфери нижча, ніж в економічно розвинутих кра§нах Європи та Північно§ Америки.
    Загальна кількість трудових ресурсів Укра§ни становить близько 22 млн чол. (2001 р.).
    Рівень кваліфікаці§ трудових ресурсів Укра§ни досить високий. Це випливає з рівня освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою у народному господарстві становить 28,7%. Практично усі особи працездатного віку письменні, що властиво лише високорозвинутим кра§нам світу.
    Територіально розміщення населення тісно пов'язане з економічними й природними передумовами розміщення виробництва. Кращі ґрунтово-кліматичні умови сприяють більшій продуктивності сільського господарства, - тому на одиниці територі§ може прохарчуватись більше населення.
    До самого початку XX ст. сільське господарство було провідною галуззю в більшості кра§н світу, і тому населення концентрувалось у реґіонах з високою природною продуктивністю землі: східні райони Китаю, Індія, Південно-Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східно§ Європи, Центральна Америка, долина річки Ніл, плато Східно§ та Південно§ Африки тощо. І нині щільність населення там достатньо висока.
    З розвитком промислового виробництва, особливо обробно§ промисловості, залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна промисловість концентрує населення у місцях видобутку корисних копалин: Донбас і Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн тощо. У другій половині XX ст. населення економічно розвинутих кра§н має тенденцію концентруватись у реґіонах з м'яким кліматом, проте це вже пов'язано не з рільництвом, а з тяжінням до комфорту. Слідом за населенням пересувається й виробництво. Зокрема, цей фактор впливає певною мірою на прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.
    Залежно від структури економіки у деяких кра§нах щільність населення визначається передусім сільським населенням, в інших - міським. Найчастіше на ґрунті чималих ресурсів згодом розвивається обробна промисловість, і щільність населення стає наслідком ді§ обох факторів.
    За впливом факторів розселення наша кра§на ділиться на три реґіони, які майже збігаються з економічними районами. У Донецько-Придніпровському районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров'я, Харківська область. Західно-Укра§нський район більшою мірою зазнав впливу фактору сільського розселення, бо промислове виробництво запанувало тут порівняно пізно. У південному районі вплив обох факторів приблизно урівноважений.
    Якщо не враховувати держав-міст і дрібних за територією кра§н, то найбільшу в світі щільність населення мають: Бангладеш (818 чол./км2), Бахрейн (784), Пуерто-Ріко (410), Ліван (292), Республіка Корея (449), Бельгія (325), Нідерланди (375). Найменшу щільність населення мають: Монголія (1,5 чол./км2), Ісландія (2,6), Лівія (3), Канада (3), Австралія (2,3). Щільність населення Укра§ни складає 84 чол/км2.
    Розселення тісно пов'язане з міграціями. Основні види міграцій - зовнішні й внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні міграці§ та міграці§ між містом і селом. Зовнішньою називається міграція населення між кра§нами. Люди, які ви§здять з кра§ни, називаються емігрантами, а які при§здять - іммігрантами. Найбільш інтенсивні потоки міграці§ спостерігаються сьогодні з кра§н Північно§ Африки, Південно-Східно§ та Південно-Західно§ Азі§ - до кра§н Західно§ Європи, з кра§н Латинсько§ Америки та Південно-Східно§ Азі§ - до США, з Укра§ни, Білорусі, Росі§ - до США, ФРН та Ізра§лю. З внутрішньо§ міграці§ найбільшу цікавість становить переселення з села до міста. В зовнішніх міграціях Укра§на в другій половині 90-х років мала від'ємне сальдо.
    Збільшення питомо§ ваги міського населення й зростання соціально-економічно§ ролі міст називається урбанізацією. У деяких економічно розвинутих кра§нах світу цей процес майже завершився, і відсоток міського населення сягнув високих позначок і далі майже не підвищується.
    В Укра§ні показник урбанізаці§ становить 68%. Найвищий відсоток міського населення в Укра§ні - у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%), Луганській (87%) та Харківській (79%) областях. Найнижчий - у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (41-43%). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров'я. Західні реґіони Укра§ни недостатньо урбанізовані.
    Поняття урбанізаці§ тісно пов'язане з системами розселення населення - територіально цілісними і функціонально взаємопов'язаними сукупностями поселень. Два основних типи поселень - міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціонально§ структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток систем розселення - це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує сво§ соціально-економічні функці§.
    Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв'язки між §§ елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформаційні тощо.
    За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні й реґіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію (в Укра§ні - звичайно область або навіть §§ частину). Критерієм межування тако§ системи є показник транспортно§ доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до §§ крайнього поселення; для регулярних по§здок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним економічним зв'язкам між об'єктами системи. Центром локально§ системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація. Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри, селища при фермах тощо).
    Реґіональні системи розміщуються на досить великих територіях; в Укра§ні вони включають поселення декількох областей. Часто базою для формування реґіональних систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для Донецько§ реґіонально§ системи, що охоплює Донбас). Найбільше місто реґіону, найскладніше в функціональному відношенні, набуває значення реґіонального центру. Іноді реґіональна система може мати декілька центрів, якщо вони примірно рівнозначимі.
    Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони не являють цілковиту міську забудову територі§, §§ "галявини" можуть бути зайняті селами, рекреаційними об'єктами тощо. Найбільші мегаполіси світу: "Босваш" - між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; "Чипітс" - між Чикаго й Піттсбургом; "Сансан" - між Сан-Франциско й Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньо§ течі§ р. Рейн (Нідерланди-Німеччина).
    Розселення й виробництво мають прямий та зворотний зв'язок. Довгий час домінуючим фактором було виробництво, яке зумовлювало певну систему розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість, наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста "притягують" виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів.
    Подальший розвиток систем розселення веде до §х трансформаці§. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон); водночас швидко зростає §х приміське оточення: міста-супутники, які перетворюються чи на "міста-спальні", чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр "розвантажується" від надмірно§ кількості виробничих об'єктів і населення. Проте посилюються його зв'язки із іншими поселеннями агломераці§. Такий процес має назву субурбанізаці§. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.
    Національний склад населення не відіграє вирішально§ ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних ситуаціях. До них відносяться: ступінь етнічно§ однорідності у кра§ні, національні традиці§ у трудовій діяльності, рівень національно§ культури, спосіб життя, темперамент тощо.
    Залежно від демографічно§ ситуаці§ у кра§ні здійснюється певна демографічна політика - комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямку. Цілі демографічно§ політики можуть бути діаметрально протилежні.
    В усіх кра§нах Європи, Північно§ Америки, у Японі§ та деяких інших проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, в економічно розвинутих кра§нах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але треба відзначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15-20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.
    У більшості кра§н, що розвиваються, а також у Кита§, демографічна політика скерована на зниження природного приросту населення. Тут пільги надаються сім'ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того, ведеться пропаганда мало§ сім'§ у засобах масово§ інформаці§ та іншими шляхами. Демографічна політика в Укра§ні скерована на підвищення природного приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.
      
    3. Історико-економічні передумови
    Сукупність економічних умов та відношень, що впливають на особливості розміщення продуктивних сил, називається економічними передумовами розміщення. Вони великою мірою визначають територіально-галузеву структуру виробництва, ефективність розміщення об'єктів народного господарства, напрям міжреґіональних зв'язків. З економічними передумовами тісно пов'язані такі поняття, як економічний потенціал кра§ни, структура народного господарства, територіальний поділ праці.
    Економічні передумови РПС можна погрупувати таким чином:
    · історико-економічні передумови;
    · особливості суспільно§ організаці§ виробництва;
    · характер прояву територіального поділу праці (на реґіональному й міжнародному рівнях);
    · загальний рівень економічного розвитку реґіону.
    Ці передумови взаємопов'язані й взаємозумовлені. Так, історико-економічні передумови докладно визначають загальний економічний потенціал кра§ни та участь §§ у територіальному поділі праці (ТПП). В свою чергу, ТПП впливає на структуру народногосподарського комплексу. Форми суспільно§ організаці§ виробництва великою мірою є підсумком історико-економічного розвитку кра§ни.
    Розгляньмо вплив економічних передумов на розміщення продуктивних сил. Історико-економічні передумови є закономірною послідовністю подій у попередньому розвитку економіки, які справили істотний вплив на сучасний характер РПС. Передумови бувають загальні й реґіональні.
    Загальні історико-економічні передумови визначаються закономірностями суспільного розвитку. Це розвиток соціально-економічних відносин, послідовне чергування способів виробництва, вдосконалення засобів праці, індустріалізація, науково-технічний прогрес тощо. Світовому соціально-економічному розвитку притаманна нерівномірність у часі та просторі: у деяких реґіонах і кра§нах він інтенсивніший, а в інших - повільніший. Це призводить до несинхронності розвитку й розміщення продуктивних сил у різних реґіонах.
    Так, у кра§нах Західно§ Європи раніше, ніж в інших реґіонах, склались капіталістичні відношення, відбувся перехід від ремесла до мануфактури, здійснився промисловий переворот і почалась індустріалізація економіки. Це зумовило випереджаючий розвиток кра§н Європи, а потім США та Японі§ у царині технологі§, підвищило конкурентоспроможність продукці§ за рахунок §§ здешевлення при одночасному поліпшенні якості. Розпочалась торгово-економічна експансія цих кра§н, що сприяло зміцненню §хнього власного економічного потенціалу й давало імпульс для подальшого економічного випередження. Зараз розрив у продукуванні національного доходу між економічно розвинутими кра§нами і кра§нами, що розвиваються, становить 12-кратну величину і вже протягом кількох десятиріч не знижується.
    Сприятливі історико-економічні передумови у розвинутих кра§нах сприяли ефективному розміщенню продуктивних сил. Насамперед в економіці цих кра§н склалась галузева структура, адекватна науково-технічному прогресові на кожній стаді§ його розвитку. Якщо на початковій стаді§ індустріалізаці§ тут панувала легка промисловість (особливо текстильна), а згодом - ще й металургія, загальне машинобудування, основна хімія, то сьогодні науково-технічний прогрес втілюють енергетика, верстатобудування, електроніка, хімія органічного синтезу. За рівнем розвитку цих галузей можна робити висновки про загальний економічний потенціал кра§ни.
    Є ціла низка причин, чому кра§ни, що розвиваються, відстали у поступі економіки (повільніша еволюція соціально-економічних відносин, наслідки колоніалізму); а тепер вони настійливо намагаються надолужити прогаяне. У другій половині XX ст. вони зробили ривок в індустріалізаці§, але, власне, це повторення, з певним відставанням, пройденого розвинутими кра§нами. Спочатку йдеться про легку й харчову промисловість, видобуток корисних копалин (на цій стаді§ перебуває більшість кра§н, що розвиваються), а потім - про виробництво сільгоспмашин, транспортних засобів, побутово§ електротехніки, мінеральних добрив. Найвища стадія - випуск обладнання, верстатів, електроніки (Індія, Бразилія, Мексика та ін.). Але доки кра§ни, що розвиваються, "вилазять" на черговий щабель, економічно розвинуті держави здобуваються на новий відрив. Тому проблема зближення рівнів економічного розвитку не така проста, як здається. Для §§ розв'язання не досить нарощувати, як це здебільшого робиться зараз, виробничі потужності в кра§нах, що розвиваються. Тут потрібна не лише звичайна допомога заможніших держав, але й "взаємопроникнення" економік, інтернаціоналізація світового господарства.
    Історико-економічні передумови зумовлюють, до певно§ міри, структуру сільського господарства у кра§нах, що розвиваються, зберігаючи у деяких з них спеціалізацію на монокультурі (кра§ни Латинсько§ Америки - банани, кава; Сенегал - арахіс; Шрі-Ланка - чай тощо). Експорт-орієнтована економіка дає переваги за сприятливо§ ринково§ кон'юнктури, але водночас містить небезпеку економічно§ нестабільності.
    Галузева структура укра§нсько§ економіки також обумовлена історично. Територія Укра§ни протягом певного часу входила до складу різних держав, що мали власні закономірності територіального поділу праці. Під §хнім впливом наша держава має тепер надлишковий розвиток галузей важко§ індустрі§ при недостатньо розвинутій легкій промисловості, виробничо§ інфраструктури, рекреаційного господарства.
    Загальні історико-економічні передумови виявляються і в територіальному аспекті, зокрема в суспільній організаці§ виробництва, що адекватна рівневі соціально-економічного розвитку держави. В економічно розвинутих кра§нах процес спеціалізаці§ й концентраці§ виробництва почався раніше, ніж у кра§нах, що розвиваються, і набув завершеніших форм. Територіальна організація виробництва утворює тут цілісну систему, що складається з промислових центрів різного рангу, вузлів, територіальних комплексів, спеціалізованих промислових і сільськогосподарських зон, розвинуто§ інфраструктури. Такій системі властива гнучкість: вона створює кращі можливості для перебудови економіки, якщо це викликано зміною кон'юнктури світового ринку або науково-технічним прогресом. Водночас у багатьох кра§нах, які пізніше вийшли на шлях індустріалізаці§, виробництво концентрується у небагатьох гіпертрофованих центрах (іноді - просто у столиці) при слабкому економічному розвитку решти територі§.
    Спосіб організаці§ територі§, методи територіального управління істотно впливають на розміщення продуктивних сил. У соціалістичних кра§нах виробництво розміщувалося методами жорсткого планування. У низці випадків це дозволяло примусово прискорити освоєння нових, багатих на ресурси територій. Такий політичний підхід до розміщення продуктивних сил неуникно призводив до чималих людських жертв. Концентрація виробництва, особливо територіальна, здійснювалася без врахування результатів науково-технічного прогресу та екологічно§ ситуаці§. Хотілося побудувати якомога більші підприємства, тоді як у світовій економіці від середини XX ст. з'явилася тенденція територіально розосереджувати виробництво. Внаслідок цього утворилися "суперіндустріалізовані" реґіони (в Укра§ні також), де концентрація підприємств важко§ промисловості не лише викликала екологічну напругу, але й погіршила гнучкість у використанні сировини й трудових ресурсів.
    Звичайно історико-економічні передумови реґіонального характеру впливають на розміщення продуктивних сил у реґіоні, хоча іноді вони можуть зачіпати досить великі територі§, навіть кра§ни. Вони створюються не стільки під дією загальних законів суспільного розвитку, скільки під дією історичних умов розвитку економіки, притаманних саме цьому реґіону, структури інтегрального потенціалу, геополітичних та екологічних факторів. З часом вплив історико-економічних передумов вирівнюється: з'являються нові ситуаці§, які змушують переглянути територіально-галузеву структуру господарства. Для теперішньо§ Укра§ни донедавнє минуле стало вже історико-економічною передумовою.
    Форми суспільно§ організаці§ виробництва - важлива складова частина системи економічних передумов розміщення продуктивних сил. Таких форм нараховується чотири: концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування.
    Зараз ми розглянемо §хню роль як передумов розміщення продуктивних сил. Що дає концентрація? Як правило, зростає ефективність виробництва за рахунок масовості випуску продукці§. На великих підприємствах більше можливостей для маневрування матеріальними ресурсами та виробничим персоналом.
    Збільшення виробничо§ потужності - не єдина форма концентраці§. Вона виявляється також у централізаці§ управління шляхом об'єднання підприємств, але такий процес найчастіше називається централізацією.
    Велике підприємство є районотвірним фактором: довкола нього виростають підприємства-суміжники, відбруньковуються філі§. Таке підприємство стимулює розвиток усього реґіону, де воно розташоване. За приклад може правити спорудження у Росі§, у Східному Сибіру, великих ГЕС (Красноярсько§, Саяно-Шушенсько§ Усть-Ілімсько§), або каскад ГЕС на р. Колумбія у США (включно з відомою греблею Гранд Кулі), які стали ядрами формування територіально-виробничих комплексів.
    Концентрація виробництва часто виглядає як зосередження великих підприємств на обмеженій територі§, цебто як територіальна концентрація. Це властиво гірничорудній та паливно-енергетичній промисловості: за приклад можуть правити Донбас і Криворіжжя. Почасти це неуникний процес; крім того, у таких випадках відбувається економія за рахунок кращого використання інфраструктури. Проте концентрація має сво§ межі, які не варто переступати. На певному щаблі розрощування підприємство припиняє давати ефект, собівартість продукці§ - порівняно зі зростанням витрат на будівництво підприємств - знижується повільно, а фондовіддача падає. Зі збільшенням розмірів підприємства неуникно зростає радіус перевезень сировини, палива й готово§ продукці§, що робить §§ дорожчою. Наприклад, консервні й бурякоцукрові заводи не можуть бути занадто великими, бо довелося б здалеку звозити до них сировину, а це призводило б до псування овочів та буряку. Розумніше поєднувати невеликі (первісна обробка сировини) й великі (скажімо, рафінування цукру-сирцю) підприємства.
    Треба також пам'ятати про екологічну небезпеку зосередження деяких видів виробництва. І ще одне: великі підприємства погано піддаються перепрофілюванню - переходу до випуску принципово ново§ продукці§. Тому в добу НТР концентрація виробництва не вважається безумовним благом. В економічно розвинутих кра§нах - поруч з гігантами - з'являється дедалі більше невеличких підприємств (так звані "венчурні підприємства"). Оптимальним варіантом у сучасній економіці є поєднання підприємств різних розмірів, що виконують сво§ специфічні функці§ у реґіоні. І тому, безперечно, укра§нській економіці треба дещо розосередити виробництво, що підвищить загальну його ефективність.
    Спеціалізація підприємства на певному виді продукці§ означає, що з внутрішньореґіональних і локальних причин саме у цій точці простору створюються сприятливі умови для виробництва ціє§ продукці§. Слушність такого висновку доводиться економічним аналізом. Якщо ефективність спеціалізованого виробництва досить висока, то це означає, що підприємство перебуває у фокусі збігу сприятливих факторів для даного виробництва. Територіальною спеціалізацією називається орієнтація реґіону на виробництво товарів і послуг для позарайонного споживання у загальній системі територіального поділу праці.
    Кооперування - це організований взаємозв'язок спеціалізованих підприємств. Особливо поширене кооперування у машинобудуванні, де на його основі виготовлюється уся складна продукція. Кооперування буває внутрішньогалузеве, якщо кооперативні поставки здійснюються між підприємствами одніє§ галузі, й міжгалузеве.
    У територіальному розумінні кооперування поділяється на внутрішньорайонне й міжрайонне. Внутрішньорайонне кооперування, особливо якщо воно сполучається з міжгалузевим, є основою формування реґіональних територіально-виробничих комплексів. Нарешті, важливою формою є міжнародне кооперування. Воно розповсюдилося завдяки транснаціональним корпораціям і створенню реґіональних економічних спільнот (як-от "Спільний ринок").
    До переваг комбінування відноситься економія на транспортних витратах, можливість комплексно використовувати сировину, оперативність управління. Воно особливо ефективне у галузях, де перероблюється велика кількість сировини: металургія, харчова, текстильна, лісова й деревообробна промисловість. Найтиповішим прикладом є комбінат у металургі§, де здійснюються послідовні операці§: виробництво чавуну, потім сталі й, нарешті, прокату.
    Є три види комбінування: на основі послідовно§ обробки сировини, на основі комплексного використання сировини й на основі використання відходів. Часто ці види комбінування сполучаються. Наприклад, на комбінаті чорно§ металургі§ послідовна обробка руди супроводжується переробкою відхідних коксових газів; у кольоровій металургі§ - комплексне використання руди, послідовна обробка §§ компонентів та утилізація сірчистих газів.
    Комбінування поширилось в Укра§ні, бо §§ промисловість великою мірою репрезентована матеріаломісткими галузями. У чорній металургі§ відомі такі гіганти, як Криворізький металургійний завод, "Запоріжсталь", "Азовсталь; у хімічній промисловості - виробниче об'єднання "Стирол" у Горлівці, Сумський хімічний комбінат; у легкій промисловості - Херсонський бавовняний та Рівненський льонокомбінат тощо.
    На розміщення продуктивних сил істотно впливають форми суспільно§ організаці§ виробництва, визначаючи територіально-виробниче "обличчя" реґіону.
    Територіальний поділ праці як економічна передумова розміщення продуктивних сил є вирішальним. Власне, розміщення виробництва є територіальним аспектом суспільного поділу праці. Територіальний поділ праці на міжрайонному рівні формує народногосподарський комплекс кра§ни. Чим розвиненіша економіка кра§ни, чим глибший поділ праці, тим чіткіше визначається реґіональна економічна структура й тим більше можна виокремити економічно цілісних територіальних комплексів. У масштабах кра§ни - аналізуючи ефективність реґіонально§ спеціалізаці§ - треба враховувати транспортний фактор, особливо якщо територія кра§ни достатньо велика. Тоді формула ефективності спеціалізаці§ набуде такого вигляду:
    ;
    ; ,
    де Т - середні транспортні витрати на одиницю продукці§.
    Нерідко використовують обернене співвідношення у цій формулі, одержуючи індекс поточних витрат:
    ;
    .
    Поглиблення міжрайонного поділу праці сприяє ощадливішому використанню природних і трудових ресурсів, підвищенню ефективності виробництва.
    В усьому світі спостерігається процес інтегрування національних економік у єдине світове господарство, і це позначається на §хній територіально-галузевій структурі. Тому міжнародний територіальний поділ праці дедалі більше визначає територіальну організацію виробництва не лише на рівні кра§н, але часом і на внутрішньорайонному рівні.
    Загальний рівень розвитку реґіону (кра§ни) справляє чималий вплив як на галузеву, так і на територіальну структуру господарства. Високорозвинута економіка постійно відтворює умови подальшого розвитку продуктивних сил. У найпростішому вигляді відтворення умов можна уявити наступним чином: високий рівень доходів населення спричинює масове виробництво продукці§ ширвжитку. Це, у свою чергу, стимулює інвестиці§ у виробництво обладнання, що тягне за собою розвиток металургі§, гірничодобувно§ промисловості, енергетики тощо.
    Від рівня економічного розвитку кра§ни залежить місткість внутрішнього ринку для виробництва продукці§. Наприклад, обмаль кра§н, що розвиваються, мають власне верстатобудування, бо у них відсутнє розвинуте машинобудування. Інтенсивне сільське господарство потребує виробництва мінеральних добрив, що стимулює розвиток суміжних галузей хімічно§ промисловості.
    Місткий внутрішній ринок дозволяє здійснювати масове виробництво, включно з засобами виробництва. Це, у свою чергу, створює сприятливі умови для спеціалізаці§ й концентраці§.
    В економічно розвинутих кра§нах є можливості для великих капіталовкладень у НДДКР (науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи), що дозволяє розмішувати наукомістке виробництво. Цьому також сприяє наявність висококваліфікованих кадрів у кра§ні і зваблювання найобдарованіших вчених, інженерів і талановитих фахівців з інших кра§н. Наукомістке виробництво часто є й капіталомістким; тому лише високорозвинуті кра§ни здатні розвивати й розміщувати виробництво згідно з вимогами науково-технічного прогресу. Якщо ще півсторіччя тому зробити ривок в економічному розвитку можна було за рахунок екстенсивних методів, шляхом кількісного нарощування виробничих потужностей (як-от у Кита§, СРСР), то тепер це означало б відставання, регрес, марнування зростаючого об'єму ресурсів при зниженні ефективності виробництва.
    Отже, між розміщенням виробництва і рівнем економічного розвитку кра§ни є глибинний зв'язок. Чим розвиненіша економіка, тим досконаліша (за інших однакових умов) територіальна організація та галузева структура народного господарства.
    Рівень економічного розвитку кра§ни визначається системою загальних показників, які треба знати економістові для аналізу ефективності розміщення виробництва. До цих показників належать: валовий національний продукт (ВНП), валовий внутрішній продукт (ВВП), національний дохід валовий суспільний продукт (ВСП), продуктивність суспільно§ праці.
    Валовий національний продукт характеризує кінцеві результати діяльності національно§ економіки та є найзагальнішим показником рівня §§ розвитку. Він створюється як у матеріальній, так і в нематеріальній сферах діяльності. ВНП визначається як сума валово§ додано§ вартості усіх галузей народного господарства. До нього не зараховується вартість сировини, матеріалів, палива та інших матеріальних ресурсів, які були витрачені у процесі виробництва. Частина ВНП може бути зароблена за кордоном так званими "резидентами" економічно§ територі§ кра§ни, наприклад, філіями фірм або приватними особами, які мають за кордоном джерело доходу. При обчисленні ВНП враховується також різниця між експортом та імпортом. Валовий внутрішній продукт характеризує кінцеві результати внутрішньо§ економіки, цебто без урахування надходжень ззовні. ВВП Укра§ни в 1998 р. становив 104 млрд. грн.
    Валовий суспільний продукт визначається як сума валово§ продукці§ галузей матеріального виробництва. Він включає вартість витрачено§ сировини, матеріалів, енергі§ для виробництва продукці§. Отже, це не тільки додана вартість, але й вартість минуло§ праці.
    Національний дохід трактується подвійно. Колись у соціалістичних кра§нах вважалось, що він утворюється лише у сфері матеріального виробництва. Проте є й інше розуміння матеріального доходу: він утворюється і у сфері матеріального виробництва, і у невиробничій сфері. В такому випадку національний дохід дуже близький за змістом до валового національного продукту, але відрізняється від нього розміром податків на виробництво та імпорт, а також сумою амортизаційних відрахувань.
    Показники ВНП, ВВП, ВСП та національного доходу дозволяють визначити місце кра§ни у світовій економіці. При цьому важливо враховувати не лише абсолютні розміри згаданих показників, але і §х виробництво на душу населення. Є ще й інші величини, які також характеризують рівень економічного розвитку кра§ни. Це національне багатство, що трактується як сукупність накопичених матеріальних благ. До нього зараховуються обсяги основних фондів, обігових коштів, приватного майна тривалого використання.
    Продуктивність суспільно§ праці обраховується як відношення виробленого національного доходу до чисельності працівників, котрі його створили. Залежно від методики визначення національного доходу, це можуть бути або усі працівники, або лише працівники зі сфери матеріального виробництва.
    Нарешті, економічний розвиток кра§ни визначається галузевою структурою економіки, §§ збалансованістю, питомою вагою галузей, що визначають науково-технічний прогрес. Важливою характеристикою є ступінь участі кра§ни в міжнародному територіальному поділі праці.
    Таким чином, економічним передумовам властива різноманітність проявів. Вони не лише впливають на галузеву структуру й просторову конфігурацію виробництва, але й визначають динамічність процесу розміщення продуктивних сил.
      

    Конец формы

      
      


    Лекція 4.

    ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

    ПЛАН
    1. Сировинний
    2. Паливно-енергетичний
    3. Водний
    4. Робочо§ сили
    5. Споживчий
    6. Транспортний
    7. Науково-технічного прогресу
    8. Ринково§ кон'юнктури
    9. Економіко-географічного положення
    10. Екологічний

    У теорі§ розміщення продуктивних сил фактор розміщення є одним з центральних понять. Навіть можна сказати, що будь-який аналіз розміщення виробництва або населення - це, насамперед, факторний аналіз. Лише уважно вивчивши фактори розміщення, можна робити обґрунтовані висновки про його ефективність. Попри важливість поняття "фактор розміщення", однозначного трактування цього терміна нема. Саме слово "фактор" (від латинського factor - той, хто робить; виробник) означає причину, рушій якогось процесу або явища. Але стосовно розміщення продуктивних сил це не повністю розкриває зміст поняття.
    У першому наближенні можна вважати факторами деякі умови, що впливають на розміщення продуктивних сил. Проте передумови розміщення також є певними умовами, одначе передумови й фактори - не одне й те саме. Якщо передумови - це загальні умови, що визначають можливість або неможливість розміщення виробництва й населення хоча б на мінімально ефективному рівні, то фактори - це конкретні умови, що визначають ступінь ефективного розміщення.
    Передумови й фактори не завжди розмежовуються. Наприклад, для галузей сільського господарства провідну роль відіграють природні передумови, які репрезентують комплекс природних умов. Водночас окремі елементи цього комплексу - якість ґрунтів, режим зволоження, кількість сонячно§ радіаці§ - є факторами розміщення окремих галузей сільського господарства.
    Можна розглядати фактор як певне співвідношення між об'єктом розміщення й територією, на якій він розміщується. У такому випадку факторами розміщення можна назвати усю сукупність аргументів, стосовно яких роль функці§ відіграє вибір місця розміщення об'єкта. Отже, у формулі у=f(x) фактори позначаються через x, а територія - через y.
    Якщо змінюється склад факторів, повинне змінюватись і місце, придатне для розміщення об'єкта. Насправді кожна територія (реґіон) характеризується набором факторів, що визначають §§ придатність для розміщення конкретного виробництва. У дійсності нема такого об'єкта, розміщення якого залежало б лише від одного фактора. Тільки сукупність кількох (іноді навіть десятків) факторів визначає ефективність розміщення.
    Один з засновників теорі§ факторного аналізу А. Вебер назвав три найважливіших фактори: праця, сировина й транспорт. Згодом кількість факторів, що використовуються в економічному аналізі, значно збільшилась. Їх можна об'єднати у групи, які справляють найбільший вплив на розміщення виробництва: сировинна, трудова (фактор трудових ресурсів), транспортна, споживча, енергетична, водна, ринково§ кон'юнктури, науково-технічного прогресу, економіко-географічно§ ситуаці§, екологічна. Дія цих факторів є наслідком §хнього взаємозв'язку та взаємовпливу. Часто дія одного фактора підсилюється впливом іншого. Так, транспортні витрати істотно впливають на розміщення матеріаломісткого виробництва, достоту "прив'язуючи" підприємства до джерел сировини. Розгляньмо вплив окремих факторів на розміщення виробництва.

    1. Сировинний фактор
    Його часто-густо називають фактором матеріаломісткості, хоча сировина й матеріали - не одне й те саме. Але у практичному аналізі витрати на сировину й матеріали об'єднують; у такому випадку кажуть про матеріаломісткість виробництва. Це чималі витрати й у більшості галузей промисловості складають понад половину всіх вкладень.
    Звичайно ступінь матеріаломісткості визначається від ношенням витрат на сировину до обсягу вироблено§ продукці§. Водночас обидві величини можна виражати як у грошових, так і в натуральних показниках. Наочнішим є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги вихідно§ сировини й готово§ продукці§. Якщо відношення сировини до готово§ продукці§ лише трохи перевищує одиницю, то виробництво нематеріаломістке; якщо ж кратність становить два й більше, то матеріаломісткість вважається високою .
    Виробництва з великими витратами сировини на одиницю готово§ продукці§, звичайно, треба розташовувати поблизу сировинно§ бази, щоб не робити завеликих відрахувань на транспорт. Найчастіше (але не завжди) перевезення готово§ продукці§ до споживача коштує менше, ніж перевезення сировини. Чим вища матеріаломісткість виробництва, тим більша його орієнтація на сировину. Деякі види виробництва через специфіку технологі§ можуть розташовуватися лише там, де видобувається сировина: гірничодобувна, лісопильна промисловості, виробництво калійних добрив. У деяких випадках розміщення виробництва поблизу сировини цілком очевидне, хоча теоретично припустиме і в інших місцях, як-от виробництво соди. Для одержання одніє§ тонни соди треба 1,7 т кухонно§ солі, яка у цьому випадку добувається у вигляді розсолу, цебто §§ об'єм значно збільшується, і сировина стає практично нетранспортабельна. Виробництво лляних тканин зосереджено в районах виробництва льону, бо сировина (стебло) теж нетранспортабельна.
    Деякі стаді§ комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю, інші - середньою або низькою. Наприклад, у кольоровій металургі§ збагачення сировини - дуже матеріаломісткий вид виробництва. Адже навіть багаті мідні руди містять металу не більше 5%, а руди рідких металів - десяті й соті частки процента. Звичайно, возити на велику відстань величезну кількість гірсько§ породи безглуздо. Ось чому на місці видобутку руду збагачують і одержують концентрат, який потім відправляється на подальшу переробку. В текстильній промисловості бавовноочисні й вовномийні заводи також розташовуються поблизу місць виробництва бавовни й вовни, бо після очищення вага сировини набагато знижується.
    У чорній металургі§ матеріаломісткою вважається стадія виробництва чавуну, коли на одну тонну готово§ продукці§ потрібно приблизно дві тонни залізно§ руди, 1,3 тонни коксівного вугілля, а також флюсові вапняки, вогнетривкі глини та інша сировина. Ось чому заводи повного циклу розташовуються поблизу сировини. При цьому зміна технологі§ процесу впливає на зсуви у розміщенні виробництва. Так, на початку XX ст. для виробництва тонни чавуну використовувалось більше коксівного вугілля, ніж залізно§ руди. Тому найбільші металургійні центри тяжіли до вугільних басейнів: Донбас в Укра§ні, Рурський басейн у ФРН тощо. А нині заводи "шукають" руду. Найбільший металургійний комбінат в Укра§ні (і один з найбільших у Європі) - у Кривому Розі; у США чорна металургія посунулась, з одного боку, до Великих озер (родовища руди), а з іншого, - до портів, куди підвозять імпортну руду; в Німеччині великим металургійним центром стало портове місто Гамбург, де використовують імпортну руду.
    У бурякоцукровому виробництві одержання цукру-сирцю прив'язане до місць буряківництва, а рафінадне виробництво - до споживача.
    Сировинний фактор є провідним для таких видів виробництва, як гірничодобувна промисловість, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд кольорових і чорних металів, виробництво чорново§ міді, нікелю, свинцю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання, цукру-піску, лляних тканин, маслоробна, консервна, сироварна, бавовноочисна й вовномийна промисловість, ґутництво.
    Оскільки мінеральні ресурси жорстко локалізовані (родовища руд металів, мінеральна сировина для хімічно§ промисловості тощо), то розміщенню матеріаломісткого виробництва здебільшого притаманна висока концентрація. Так, Донбас і Придніпров'я мають потужну металургійну промисловість, яка використовує криворізьку залізну руду, нікопольську марганцеву руду й донецьке коксівне вугілля. Підприємства реґіону - найбільші у Європі. Тут розташовані металомісткі види машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного обладнання, локомотиво- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. Донецько-Придніпровський район виробляє чорних металів і продукці§ важкого машинобудування більше, ніж може спожити Укра§на, а тому значна частина виробів експортується.
    Поряд із матеріаломісткими видами виробництва є й такі, для яких сировинний фактор не має істотного значення, або, принаймні, роль сировини менш значна порівняно з іншими компонентами виробництва. Наприклад, електростанці§ зовсім не споживають сировини (паливо не вважається для них за сировину) і потребують дуже мало матеріалів. В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини у багато разів менша за вартість готово§ продукці§, і за вагою сировина не перевершує готову продукцію. Але у цьому випадку зіставляються витрачені кошти. Такі галузі не обов'язково розташовувати поблизу сировини: вони зазнають впливу іншого фактора - трудового, який у цьому випадку переважає.
    В усьому світі триває процес зниження матеріаломісткості виробництва, тому вплив сировинного фактора поступово спадає.

    2. Паливно-енергетичний фактор
    Цей фактор, за характером впливу на розміщення виробництва, близький до сировинного, бо паливо, як і багато інших видів сировини, теж мінеральний ресурс. Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора, називаються енергомісткими. Вони поділяються на електромісткі й паливомісткі.
    За ступенем енергомісткості виділяються високоенергомісткі види виробництва (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на вироблення продукці§), середньоенергомісткі (15-30%) та неенергомісткі (менше за 15%).
    До електромістких видів виробництва зараховують виплавляння легких металів (алюміній, титан, магній), електролітичне виплавляння міді, нікелю, феросплавів та сталі, виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку. Такі виробництва повинні розміщуватись поблизу великих джерел електроенергі§, - бажано біля гідроелектростанцій, що дають дешеву електроенергію. Так, найбільший укра§нський алюмінієвий завод розташований у Запоріжжі, біля Дніпрогес.
    У Росі§ одні з найпотужніших у світі гідроелектростанці§ Красноярська та Братська у Сибіру дають струм для алюмінієвих заводів. Норвегія, що практично не має власно§ алюмінієво§ сировини, є великим експортером алюмінію, бо 80% електроенергі§ кра§ни виробляється на ГЕС. У державах Персько§ затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ) на базі дешево§ нафти споруджуються теплові електростанці§, котрі живлять алюмінієві заводи, - алюміній перетворюється там на експортний товар.
    Власне, тепер нема тако§ галузі народного господарства, де не використовувалася б електроенергія. Проте більшість споживає §§ відносно небагато, а тому вважається неелектромісткою. Зокрема, до таких галузей зараховується машинобудування, легка й харчова промисловість. 
    До паливомістких зараховуються виробництва, що поглинають багато тепла. Сюди відноситься виробництво глинозему (напівфабрикат для одержання алюмінію), на одну тонну якого витрачається 3 тонни умовного палива, віскозного шовку (15 т.у.п.), випічка хліба (2 т.у.п.), виплавляння нікелю (50 т.у.п.), виробництво соди (0,5 т.у.п.), синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла, виплавляння цинку тощо.
    Паливомісткі види виробництва розташовуються поблизу паливних баз. Наприклад, у Костянтинівці (Донбас) є великий завод з виробництва цинку. Транспортні витрати на перевезення руди в цьому випадку менші, ніж на перевезення палива. Аналогічний завод, що працює на місцевому кузнецькому вугіллі й привезеній руді, є у м. Бєлово (Кемеровська область). А от глиноземний завод у Миколаєві побудований на розхресті: імпортні боксити вивантажуються у порту, куди також підвозиться донецьке вугілля. Оскільки Микола§в розташований неподалік від Донбасу, такі перевезення виправдані.
    Щодо таких паливомістких видів виробництва, як содове, випуск синтетичного каучуку, целюлози, то вони тяжіють до сировини, бо для §хнього одержання треба набагато більше сировини, ніж палива. Як виняток з цього правила можна назвати завод синтетичного каучуку в Темиртау (Казахстан), який працює на карагандинському вугіллі.
    Особливе місце серед паливомістких галузей належить теплоелектростанціям. Для ДРЕС потужністю 3 млн кВт (таку потужність має низка теплоелектростанцій у Донбасі й Придніпров'§) треба приблизно 6,5 млн т.у.п: на рік. Зрозуміло, що ДРЕС, які обслуговують широке коло споживачів електроенергі§, повинні розташовуватись поблизу джерел палива. Оскільки передавати електроенергію на великі відстані невигідно через чималі втрати у мережі, - ДРЕС "притягують" до себе енергомісткі виробництва. Це можна сказати про великі теплові електростанці§ Донецько-Придніпровського району (Придніпровська, Слов'янська, Вуглегірська тощо).
    Водночас невеликі теплоелектростанці§, а також ТЕЦ, які покликані постачати електроенергію й тепло населенню та звичайному (неенергомісткому) виробництву, розташовуються ближче до споживача.

    3. Водний фактор
    Вплив цього фактора, як і попередніх двох, основується на використанні природних ресурсів. Як правило, йдеться про прісну воду, що споживається у процесі виробництва. Вода річок та озер, які використовуються для водного транспорту, хоча і є ресурсом, - звичайно не вважається складовою частиною водного фактора.
    У світі споживається величезна кількість прісно§ води, причому водоспоживання виявляє схильність до зростання. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві, але пропорці§ споживання у різних кра§нах не однакові. Водоспоживання великою мірою залежить від розвитку зрошування у реґіоні: це найбільш динамічна складова у структурі споживання води. Споживання прісно§ води в Укра§ні стримується §§ обмеженими запасами. На господарчо-питні потреби у кра§ні витрачається 84 куб.м води у розрахунку на одну людину.
    Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошуваних землях. Так, на виробництво 1 т рису треба 8 тис.м3 води, бавовни - 5 тис.м3.
    Брак води може перешкоджати розміщенню виробництва, навіть за інших сприятливих умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорно§ металургі§, а також деяких галузей органічного синтезу. Така сама ситуація у Карагандинському районі (Центральний Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози, віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру, де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та достатком води.

    4. Фактор робочо§ сили (трудовий)
    Його дія пов'язана з демографічним потенціалом кра§ни (реґіону) і залежить від чисельності трудових ресурсів, §хньо§ кваліфікаці§, статево-віково§ структури. Треба зазначити, що з розвитком науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням наукомісткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактора збільшується.
    Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукці§. У першому наближенні це робиться шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості продукці§. Проте такий метод розрахунку працемісткості не завжди точний. Багато залежить від вартості вихідно§ сировини: якщо вона дорога, то в кінцевій собівартості готово§ продукці§ §§ питома вага буде велика й понизить через це питому вагу заробітно§ плати. Сам розмір заробітно§ плати теж залежить від багатьох обставин, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика уряду, реґіональні доплати до зарплати тощо). На питому вагу зарплати у собівартості впливає також рівень механізаці§ праці.
    Точнішим - хоча не завжди зручним для розрахунків - є метод натуральних показників, - наприклад, витрати людино-годин на одиницю продукці§. Цей метод звичайно використовується у сільському господарстві й дає чітке уявлення про працемісткість окремих видів виробництва.
    Працемісткість можна також визначити через розрахунок маси продукці§, яка припадає на одного виробничника (у тоннах). Наприклад, на одну людину з промислово-виробничого персоналу (ПВП) у вугільній шахті припадає 750 т видобутого вугілля на рік; у виробництві соди це число становить 130 т, синтетичного каучуку - 90 т, сталі - 61 т, але у виробництві холодильного обладнання - лише 6 т, віскозного шовку - 3 т, трикотажно§ пряжі - 2 т, обчислювально§ техніки - лише 0,6 т. Зрозуміло, що чим менше продукці§ за вагою припадає на одну людину, тим вища працемісткість. Здебільшого для визначення працемісткості виробництва використовується комбінований метод, що враховує натуральні й вартісні показники.
    Найбільш працемісткими виявляються такі галузі: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутово§ електроніки), приладобудування, оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, верстатобудування, швацька, бавовняна, вовняна, шовкова, взуттєва промисловість. Щодо паливно§ промисловості, то вона не є працемісткою в економічному розумінні: високу питому вагу зарплати у собівартості продукці§ наприкінці 80-х років пояснювали невиправдано низькими розцінками на саму паливну сировину. При цьому треба враховувати, що працемісткість вуглевидобутку набагато вища, ніж нафти й газу.
    Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов'язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. Нерідко місто, що виросло біля шахти, змушене міняти свій профіль через вичерпання мінеральних ресурсів. У такому випадку формується незайняте населення, - подібні міста є і в Донбасі. 
    З іншого боку, міста, що виросли на "суто чоловічих" виробництвах (шахти, металургія тощо), мають незайняте жіноче населення (члени сімей шахтарів і металургів). Для раціонального використання трудових ресурсів тут доцільно розміщувати, наприклад, текстильні, взуттєві підприємства або електронне виробництво. Скажімо, в Донецьку, поряд із видобутком вугілля, металургією, хімією й важким машинобудуванням, створений великий бавовняний комбінат, який дав роботу жінкам. В індустріальному Луганську побудована взуттєва фабрика.
    Працемісткі види сільськогосподарського виробництва доцільно розміщувати у реґіонах з високою щільністю сільського населення.
    У сучасному світі існує тенденція випереджуючого розвитку працемістких галузей у кра§нах, що розвиваються. У них є надлишок працездатного населення, котрому ще й платити можна небагато. Ось чому ненаукомісткі види виробництва, які потребують великих витрат праці (більшість галузей легко§ промисловості, побутова електроніка), дедалі більше переміщуються з розвинутих кра§н до таких, що розвиваються.
    До фактора "працемісткості" наближений фактор наукомісткості виробництва. До наукомістких відносяться усі виробництва, які потребують, по-перше, висококваліфікованих працівників, а, по-друге, великих вкладень у науково-дослідну базу. Мається на увазі виробництво ЕОМ, ракетобудування, літако- й автомобілебудування, виготовлення озброєнь тощо. Такі виробництва треба розміщувати у великих містах, які мають декілька (здебільшого понад десять) науково-дослідних інститутів і вищих навчальних закладів. В Укра§ні до таких міст належать Ки§в, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів.
    Інколи наукомістке виробництво разом з науковою базою "виноситься" за межі великого міста, утворюючи міста-супутники. Такими є у Росі§ Новосибірське академмістечко, Зеленоград. У США спеціалізованими центрами наукомістко§ продукці§ (авіаракетобудування, електроніка) стали Сан-Дієго й Санта Ана (супутники Лос-Анджелеса), Сан-Хосе (супутник Сан-Франциско). Сьогодні кожна велика фірма має власний науково-дослідний заклад, а транснаціональні корпораці§ - цілі науково-дослідні центри.

    5. Споживчий фактор
    Дія цього фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готово§ продукці§. Подібне тяжіння виникає у таких випадках:
    а) коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через властиві йому споживчі властивості (хлібобулочні вироби, борошно, такі кондитерські вироби, як торти. тістечка, молочні продукти, а також сірчана кислота, енергія ТЕЦ):
    б) коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані може істотно (часом у кілька разів) збільшити його вартість (залізобетон, цегла та інші будівельні матеріали й конструкці§);
    в) коли масове споживання готово§ продукці§ локалізується у певних центрах, наприклад у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується легко (швацьке й взуттєве виробництво, вироби з пластмас, меблі, цукор-рафінад, сталь з металобрухту - "мала металургія", соняшникова олія, м'ясо, сірники, нафтопродукти). До ціє§ ж групи зараховується виробництво фосфорних добрив та азотних добрив з газу, яке розміщується у районах інтенсивного сільського господарства, виробництво технологічного обладнання для галузей важко§ промисловості, сільськогосподарські машини, бо §хнє перевезення коштує дорожче за сировину для §хнього виробництва.
    Відповідно до споживчого фактора згадані види виробництва розміщуються у місцях масового споживання. Щодо цього показове хлібопекарне виробництво: кожний хлібозавод обслуговує територію з порівняно обмеженим радіусом ді§ - до 10 км. Радіус транспортування свіжого молока становить 25-30 км, тому молочні господарства розміщуються у приміській зоні тих центрів, які вони постачають свіжою продукцією (незбиране молоко, сметана, солодкий сир, кефір, вершки). Якщо ж молочні ферми віддалені від місць масового споживання, то молоко йде на виробництво сиру й масла - більш транспортабельно§ продукці§.
    Для транспортування сірчано§ кислоти потрібна особлива місткість, що подорожчає перевезення. Тому виробництво кислоти доцільно розміщувати у місцях §§ масового споживання (наприклад, на заводах фосфорних добрив), незалежно від того, де розташована сировина. У зв'язку з цим у центрах виробництва суперфосфату (Одеса, Вінниця, Суми, Костянтинівка) завжди є виробництво сірчано§ кислоти.
    Радіус подавання тепла від теплоцентралей (ТЕЦ) не перевищує 30 км (інакше тепло розгубиться у мережі), тому ТЕЦ споруджуються лише у великих містах і не обслуговують периферію.
    Споживачем сталевого прокату й литва є машинобудування. Тому у великих машинобудівних центрах створюється металургія, що працює не на руді, а на металобрухті, який у вигляді відходів дають машинобудівні заводи. Але це металургія неповного циклу, переробна, у ній нема стаді§ одержання чавуну. У Росі§ за цим принципом побудовані заводи у Москві й Московській області; чимало є аналогічних заводів у Японі§, Італі§, Німеччині. Укра§нський завод "Центроліт" в Одесі обслуговує литвом машинобудівні підприємства міста.
    До споживача тяжіє виробництво бавовняних, шовкових і вовняних тканин, бо сировину для §хнього одержання транспортувати набагато легше, ніж готову продукцію. Ще більшою мірою це стосується швацько§ промисловості.
    Масовим споживачем виробів з пластмас є машинобудування, тому §хнє виробництво зосереджене у великих машинобудівних центрах.

    6. Транспортний фактор
    Цей фактор є одним з найважливіших, бо він посилює дію попередніх факторів: його складова у структурі витрат нерідко дуже висока. Залежно від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживача. Частка транспортних витрат на одиницю вантажу залежить від його вартості й способу транспортування. Дешеві вантажі (різні будматеріали: пісок, щебінь, гравій, вугілля, руди чорних і кольорових металів) перевозити на великі відстані невигідно, бо транспортні витрати не лише стають співставними з вартістю продукці§, але й можуть перевершити §§. Здебільшого частка транспортних витрат у цих випадках становить 25% і більше.
    Тим часом у вартості дорогих вантажів (цукор, машини, бавовник, вовна, шовк-сирець) частка транспортних витрат не перевищує 0,1-1,5%.
    Дешеві вантажі доцільно відправляти тими видами транспорту, які забезпечують нижчу вартість перевезення одиниці вантажу. Це, передусім, водний і трубопровідний транспорт. Так, у річковому транспорті Укра§ни 83% обсягу перевезень припадає на мінеральні будівельні матеріали. На цю ж продукцію в каботажних перевезеннях усередині кра§ни морським транспортом припадає 56%. Але морські й річкові шляхи не завжди прокладені там, де це зручно з погляду народного господарства, до того ж річки замерзають, тому масові перевезення вантажів здійснюються переважно залізничним та автомобільним транспортом. При цьому сипкі мінеральні вантажі, ліс, деякі види сільгосппродукці§ перевозяться здебільшого по залізниці, а компактні малогабаритні - автомобільним транспортом. Виняток становить сільськогосподарська сировина, яка перевозиться на невеликі відстані автомобільним транспортом (наприклад, цукровий буряк - до цукроварень, овочі - до консервних заводів). Нарешті, вантажі далекого слідування відправляються, як правило, залізницею, а ближнього - автомобільним транспортом.
    В Укра§ні у структурі вантажів, що перевозяться залізницею, припадає: на кам'яне вугілля й кокс - 25%, на руду - 12%, на чорні метали - 7%, на нафтові вантажі - 5%.

    7. Фактор науково-технічного прогресу
    Зміни у технологі§ та організаці§ виробництва, якщо вони мають кардинальний характер, можуть істотно вплинути на розміщення продуктивних сил. На територі§ деяких кра§н і реґіонів може виникнути виробництво, яке раніше було тут неефективним. Наприклад, до середини XVIII ст. бавовняна промисловість Велико§ Британі§ не могла конкурувати з індійською, яка спиралась на власну сировинну базу й відносно дешеву робочу силу. Але після винаходу прядивних, а згодом і ткацьких машин виробництво тканин у Великій Британі§ настільки подешевшало, що англійська бавовняна промисловість виявилась поза конкуренцією майже на півтора сторіччя. 
    Застосування у чорній металургі§ процесу пудлінґування (переробки чавуну на маловуглецеве тістоподібне залізо на поду так звано§ пудлінґово§ печі) дало змогу замість деревного вугілля використовувати кам'яне й розташовувати металургійні заводи не лише у лісовій зоні, але й у районах вуглевидобутку. Це дозволило Англі§, що мала великі поклади вугілля, але не мала достатньо лісу, стати на певний час лідером у виробництві металів. Завдяки зміні технологі§ Донбас з його кам'яним вугіллям обігнав наприкінці XIX сторіччя Урал, де для виробництва чорних металів використовувалося деревне вугілля.
    До XX сторіччя підприємства чорно§ металургі§ орієнтувались переважно на вугілля, бо його треба було більше, ніж руди на одиницю металу. Так з'явились великі металургійні райони: Донбас, Рурський басейн, Пенсільванія (США). Але потім технологія змінилась. Руди почали витрачати більше, ніж вугілля, і чорна металургія почала пересуватися до залізорудних басейнів: Криворіжжя, Великі озера (США), а також до припортових міст Німеччини (Гамбург), США (Лос-Анджелес), куди зручно підвозити імпортну руду.
    Зміна технологі§ у хімічній промисловості також сприяла зсувам у розміщенні виробництва. Так, перші підприємства з виробництва синтетичного каучуку в Росі§ "прив'язувалися" до картопляних районів: Ярославль, Єфремов, Вороніж, бо каучук одержували з відносно дешевого картопляного спирту. Але згодом його почали виробляти зі ще дешевшо§ сировини - нафти, і тому нові підприємства почали розміщуватись або у районах нафтовидобутку (Тольятті, Стерлітамак), або вздовж траси нафтопроводів (Омськ).
    Сучасному етапу науково-технічно§ революці§ притаманна тенденція до зниження матеріаломісткості виробництва. Наслідком цього є не лише послаблення ді§ фактора матеріаломісткості, але й зміни у розміщенні виробництва. Особливо помітна ця тенденція у машинобудуванні. Машини, зокрема верстати й обладнання, стають легші, а конструкція §хня ускладнюється. Внаслідок цього послаблюється залежність машинобудування від розміщення металургійних баз, але натомість зростає залежність від районів зосередження кваліфікованих трудових ресурсів.
    Розвиток Укра§ни до світового рівня науково-технічного прогресу вплине на розміщення машинобудування. По-перше, істотно зміниться структура машинобудування Донецько-Придніпровського району: понизиться частка металомісткого машинобудування й збільшиться частка складного машинобудування, що має меншу металомісткість. По-друге, триватиме зміщення галузі до Західного району, який має резерви трудових ресурсів. Це супроводжуватиметься перебудовою металургійно§ бази Укра§ни: разом зі зниженням виробництва чорних металів зросте частка легованих сталей, електросталей, економічних профілів прокату, прокату з захисним покриттям тощо.
    НТП змінить співвідношення значимості різних видів металів для народного господарства. Якщо використання чорних металів зменшуватиметься, то більшість кольорових металів користуватиметься стабільним або й підвищеним попитом. З одного боку, це традиційні метали - алюміній, мідь, свинець, цинк, - які досить широко використовуються в електротехніці, хімічній промисловості, будівництві, авіабудуванні, автомобілебудуванні; з іншого боку, це рідкісні метали, як-от цирконій, індій, талій, що використовуються в електроніці, а також легуючі метали - вольфрам, молібден, тантал, ванадій. 
    Завдяки НТП у хімічній промисловості значне зрушення сталося і в розміщенні продуктивних сил. Масове виробництво пластмас скоротило споживання чорних і кольорових металів, деревини, що змінило орієнтацію на сировинні бази. Створення синтетичних волокон послабило залежність текстильно§ промисловості від районів вирощування волокнистих культур і виробництва вовни, але посилило залежність від постачання нафти, газу й вугілля.
    НТП на транспорті також змінив розміщення деяких галузей народного господарства. Зокрема, електронний транспорт істотно послабив залежність виробництва від енергетичних баз, що особливо важливо для машинобудування, легко§ промисловості, сільського господарства. Трубопровідний транспорт здешевив перевезення нафти й газу, що уможливило §хнє масове споживання у місцях виробництва хімічно§ та нафтохімічно§ продукці§. Завдяки цьому велике виробництво азотних добрив удалося розмістити в Черкасах. Аміакопровід завдовжки понад тисячу кілометрів подає сировину для великого хімічного комбінату в м. Південному під Одесою. Місцеположення комбінату зумовлене необхідністю імпортувати напівфабрикати й експортувати частину готово§ продукці§ морським транспортом. Аналогічні зміни сталися й за кордоном: у Росі§ виробництво синтетичного каучуку розмістили в Омську; нафтопереробні заводи розташувалися вздовж трас трубопроводів у Полоцьку (Білорусь), Плоцьку (Польща), Пуертольяно (Іспанія) далеко від джерел нафти.
    Включення атомних електростанцій до енергосистеми також істотно спрощує проблему транспортування енергоносі§в. Сировина для АЕС настільки компактна й висококалорійна, що можна знехтувати будь-якою відстанню від джерела сировини й будувати електростанці§ поблизу споживача електроенергі§.
    Науково-технічний прогрес у кожній сво§й історичній фазі виводить наперед ті або інші галузі економіки. Якщо до середини XIX ст. це були сільське господарство й текстильна промисловість, то згодом прийшла черга на чорну металургію й транспортне машинобудування. Тепер репрезентують науково-технічний прогрес енергетика, машинобудування, хімічна промисловість та електроніка.

    8. Фактор ринково§ кон'юнктури
    Конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочо§ сили становлять поняття ринково§ кон'юнктури. Фактори кон'юнктури визначають рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон'юнктура ринку - конкретні умови реалізаці§ суспільного продукту. Вона здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою у них. Якщо попит перевищує пропозицію, створюються стимули для розвитку виробництва. У протилежному разі з'являється необхідність скорочувати виробництво. Кон'юнктура залежить від місткості ринку, яка, у свою чергу, визначається обсягом виробництва та його спеціалізацією, рівнем купівельно§ спроможності населення.
    Співвідношення попиту й пропозиці§, яке лежить в основі кон'юнктури ринку, впливає на структуру й розміщення народного господарства. Якщо коливання кон'юнктури короткотермінові, вплив незначний або й зовсім мізерний, але якщо підвищення або пониження попиту на певні товари має довготермінову тенденцію, істотні зрушення у розміщенні продуктивних сил неминучі.
    За приклад може правити кон'юнктура, що складається на світовому ринку енергоресурсів у нашому сторіччі. У першій третині сторіччя головним паливним ресурсом було вугілля - його питома вага у паливному балансі економічно розвинутих кра§н сягала 75-80%. Вугільна промисловість була тоді потужним районотвірним фактором (така ситуація склалася ще у XIX ст.). На базі вугілля виникли всесвітньовідомі багатогалузеві територіально-виробничі комплекси: Донбас, Рур, Судети, Йоркшир, Пенсільванія тощо.
    Проте поступово економічніші види палива - нафта й газ - почали витісняти вугілля у паливно-енергетичному балансі. Нові нафтохімічні комплекси почали визначати обличчя економіки багатьох кра§н світу Волго-Уральський та Західносибірський реґіони Росі§, американські штати Техас і Каліфорнія, кра§ни Персько§ затоки), приваблюючи до себе капітали, матеріальні й трудові ресурси.
    Тим часом у деяких кра§нах економіка традиційних вугільних районів почала занепадати. Вугілля виявилось неконкурентоспроможним, бо у перерахунку на умовне паливо його вартість у 5 разів перевищує собівартість нафти й у 10 разів - газу. Багато шахт у Європі та США почали закриватися. Частка вугілля у світовому енергобалансі понизилася до 26%.
    Стійкий попит світового ринку на деякі сільськогосподарські товари може протягом багатьох років визначати спеціалізацію сільського господарства деяких кра§н і реґіонів. Так, на початку XIX ст. Єгипет перетворився на бавовносійну кра§ну через підвищений попит на довговолокнистий бавовник. Куба стала світовим виробником цукру-сирцю, переважна частина якого експортувалася. Кра§ни Центрально§ Америки перетворились на "бананові республіки", постачаючи за кордон продукцію тропічного землеробства. Чай визначає добробут жителів Шрі-Ланки, арахіс - Сенегалу. Сприятлива кон'юнктура на ринку чаю вже у другій половині нашого сторіччя визначила спеціалізацію на цій культурі кра§н Східно§ Африки - Кені§, Уганди й Танзані§, хоча для мешканців цього реґіону чай - незвичний напій.
    Спеціалізація на монокультурі - економічно ризикована справа, бо через погіршення кон'юнктури кра§на може опинитись у тяжкому стані.
    Водночас урахування фактора ринково§ кон'юнктури й гнучка зміна структури господарства дозволяють досягти певного економічного ефекту. За приклад може правити південь Укра§ни. Зі звільненням краю від панування Османсько§ імпері§ та з посиленням російських впливів південний степ використовувався переважно для випасу овець: південь Укра§ни почав постачати бараняче сало на ринки Росі§ та світу. Проте до середини XIX ст. дешевше австралійське сало почало витісняти з Європи укра§нську продукцію. Тоді рільники півдня розорали пасовища й почали вирощувати пшеницю, конкурентоспроможність яко§ на європейському ринку залишалася високою майже до кінця минулого віку.
    Ринкова кон'юнктура тісно пов'язана з науково-технічним прогресом, чутлива до його розвитку. Товари вищо§ якості, вищого ступеня складності, що задовольняють нові потреби, мають підвищений попит, ціни на них зростають. У тих кра§нах і реґіонах, де своєчасно враховуються тенденці§ кон'юнктури, економіка витримує темп науково-технічного прогресу.

    9. Фактор економіко-географічного положення
    Розташування кожного об'єкта народного господарства у просторі зумовлене впливом низки причин і закономірностей. Економіко-географічним положенням (ЕГП) об'єкта називається сукупність його відношень до інших економіко-географічних об'єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об'єкт (не обов'язково підприємство, - це може бути й місто, район тощо) характеризується не лише розташуванням на певній територі§, але й системою зв'язків (реальних або потенційних) з іншими об'єктами.
    Залежно від економічно§ природи об'єкта найважливішими вважаються його відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукці§, а також можливість виробничо§ коопераці§ з іншими об'єктами, транспортна забезпеченість, екологічна ситуація. Економіко-географічне положення - категорія історична. Це означає, що якщо з часом зміниться економічний простір довкола об'єкта, то це відіб'ється на економічному потенціалі самого об'єкта.
    Наприклад, переміщення європейських торговельних шляхів у XV-XVI ст. з Середземного моря до Атлантичного океану призвело до занепаду квітучих доти Венеці§, Гену§ та Флоренці§. Натомість почалося економічне піднесення спочатку Іспані§ й Португалі§, а потім - Нідерландів, Франці§, Англі§, північнонімецьких міст. Відомо, що стародавній Ки§в став економічним і політичним центром Укра§ни-Руси. Це сталося, по-перше, тому що він розташовується на перехресті водних шляхів, що утворюються Дніпровською річковою системою. По-друге, він лежав майже у центрі серед політично пов'язаних між собою князівств.
    Ще кілька прикладів з ближчих до нас часів. Освоєння територі§ США почалося з реґіону Нова Англія, який розташований на крайньому північному сході на найменшій відстані від Європи. Протягом деякого часу це був найбільш процвітаючий реґіон США, бо саме через нього проходили перші поселенці й товари. Але з освоєнням глибинних територій США Нова Англія опинилась на окра§ні й почала пасти задніх у розвитку. Натомість різко активізувалося Середньоатлантичне узбережжя (з містами Філадельфія, Нью-Йорк), яке, хоч і розташовувалось трохи далі від Європи, мало зручніше положення стосовно районів, котрі знову колонізувалися. Сінгапур до початку XIX ст. був невеличким поселенням в економічно малорозвинутому реґіоні й не мав хоч якогось економічного значення. Але після перетворення його на порт він став використовувати вигоди свого географічного положення на перехресті найважливіших трансокеанічних шляхів. Спочатку він спеціалізувався на послугах (бункерування суден, страхування, посередницька торгівля), а потім перетворився на великий промисловий центр, що ефективно використовує міжнародний поділ праці.
    Географічне розташування об'єкта або територі§ може розглядатись на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікро-. Макроположення відбиває економічні відносини об'єкта з великими реґіонами або навіть міждержавний рівень відносин. Укра§на, наприклад, має вигідне геополітичне розташування, бо або межує, або перебуває у безпосередній близькості до економічно розвинутих кра§н, які можуть бути ринком збуту нашо§ продукці§ й постачальниками сировини, обладнання й товарів ширвжитку. Крім того, наша кра§на має вихід до моря, що не замерзає. Тим часом є кра§ни, які не мають виходу до моря і оточені економічно слабкорозвинутими кра§нами. До таких відносять деякі кра§ни внутрішніх реґіонів Африки. Їхній і без того нелегкий економічний розвиток утруднюється невигідністю економіко-географічного положення.
    Мезоположення характеризує об'єкт за відношенням до компактно§ та відносно невелико§ за розміром територі§ його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста усередині якогось реґіону. Територія, що тяжіє до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд (від німецького Hinterland - кра§на, що перебуває "поза" об'єктом). Найчастіше назва "гінтерланд" вживається щодо територі§, яка прилягає до портових міст. Коли у 60-х роках XIX ст. була побудована залізниця Одеса-Балта, яка дала вихід подільському хлібу на зовнішній ринок, то гінтерландом Одеси став не лише південно-західний "кут" Укра§ни плюс Молдавія, але й протягом певного часу вся Подільська губернія.
    На мікрорівні - а подеколи й на макрорівні - можна розрахувати зони впливу міст, цебто визначити радіус територі§ довкола міста, вплив котро§ відчутний тією чи іншою мірою. Є досить проста формула, відома як закон взаємоді§ центрів тяжіння (закон Рейлі):
    ,
    де Аam - сила тяжіння міста А до точки М; Pa - потенціал міста А, що виражається здебільшого чисельністю населення, але часом і іншими показниками (як-от обсяг торгівлі); Ram - відстань А до М.
    Проте у точці М може виявитись вплив не одного, а кількох центрів. Тоді формула Рейлі набуде трохи іншого вигляду:
    ,
    де n - кількість міст, що впливають на точку М.
    Концепція демографічного потенціалу, як часом називають закон Рейлі, має практичне застосування: §§ використовують, зокрема, при визначенні оптимальних місць розташування підприємств, що виробляють споживчі товари. Тоді Vm позначає розміри контингенту потенційно§ клієнтури.
    Мікроположення характеризує об'єкт відносно невеликого оточення. Це може бути розташування підприємства у місті, положення сільськогосподарсько§ ферми стосовно консервного заводу або найближчого ринку збуту продукці§ тощо. Мікроположення важливо враховувати, бо від його правильного вибору може істотно залежати прибуток підприємства. Якщо, приміром, кав'ярня розташована у малолюдній частині міста, то кількість §§ клієнтів буде невелика. Але якщо водночас вона розташована і на інтенсивній міській магістралі, то ситуація може змінитись у кращий бік. Щоб оптимально розташувати об'єкт у місті, треба здійснити відповідні розрахунки й визначити: відстань до центру міста, залюдненість прилегло§ територі§, щільність транспортно§ мережі, потенціал робочо§ сили, ступінь впливу конкурентів у зоні розміщення об'єкту.
    Вплив ЕГП виявляється у тому, що об'єкт або реґіон одержують певні економічні переваги при оптимальній взаємоді§ економічних зв'язків з іншими об'єктами й реґіонами. До того ж чим інтенсивніші зв'язки, тим вищий економічний потенціал об'єкта (реґіону). Наприклад, Бельгія та Нідерланди й тепер використовують переваги свого географічного положення у вигляді "перевалювальних баз" на перехресті океанічних шляхів і шляхів, що провадять углиб Європи. Наближеність до таких економічних велетнів, як Німеччина, Велика Британія, Франція, дозволяє §м максимально використовувати переваги міжнародного територіального поділу праці.
    Вдало розташовані міста перетворюються на великі транспортні вузли. Насамперед це стосується портових міст, де масові вантажі перевалюються з одного виду транспорту на інший. Саме фактор ЕГП спричинив зростання й процвітання таких міст, як Нью-Йорк, Гамбург, Амстердам, Роттердам. Здебільшого частину вантажів, які проходять через вузлові транспортні центри, вигідно переробляти на місці. Так суто транспортний вузол перетворюється на багатофункціональне місто.
    Прикладом може бути Одеса, яка у першу чверть свого віку мала відверто торговельний профіль. Проте потреби флоту сприяли побудові в місті канатного заводу. Потім виявилось вигідним експортувати не зерно, а борошно, й в Одесі з'явилася мережа великих млинів. Цукор-сирець, який надходив до Одеси для експорту з Поділля, рафінувався на одному з найбільших в Укра§ні заводів. Водночас на імпортній сировині в Одесі працювали чайна, тютюнова, джутова фабрики, суперфосфатний завод (до революці§ працював на північноафриканських фосфоритах), корковий завод, маслоробні заводи (переробляли кокосову копру). Наявність розлогого сільськогосподарського гінтерланду стимулювала появу, крім суперфосфатного заводу, підприємства по виготовленню плугів, консервних заводів. Так народжувалася промисловість одного з найбільших укра§нських портів.
    З ЕГП пов'язано також створення зон спільного підприємництва, які найкраще формувати довкола великих портових міст із добре розвинутим гінтерландом (про ці зони докладніше йтиметься у розділі 7).

    10. Екологічний фактор
    З розвитком світово§ економіки, із збільшенням кількості підприємств та §х потужностей, із залученням все більших обсягів природних ресурсів до виробництва, зростає значення екологічного фактору в розміщенні продуктивних сил. Наприкінці 20-го сторіччя деякі вчені, суспільні діячі, політики навіть висунули гасло ( так званий "екологічний імператив"): "Екологічна безпека - понад усе!" Це означає, що будь-які економічні вигоди не можуть бути виправдані, якщо §х здобуття супроводжується загрозою для довкілля.
    Отже, існує певне протиріччя між розвитком виробництва і станом навколишнього середовища. Воно може бути роз'язане різними засобами. Теоретично зменшення тиску на природу було б досягнуто на шляху істотного скорочення світового виробництва, особливо в галузях важко§ промисловості, обмеження споживання товарів не найпершо§ необхідності 
    ( предмети розкоші тощо). Саме цей шлях пропонують члени Римського клубу. Але практична його реалізація сьогодні мало ймовірна. Більш продуктивним є використання позитивних наслідків науково-технічного прогресу для подолання екологічно§ кризи. Це, насамперед, технологічна реорганізація виробництва та його оптимальне розміщення.
    Спочатку подивимося, в яких напрямках найбільш небезпечно розвивається екологічна напруга, пов'язана з господарською діяльністю людини, визначимо "найболючіші точки". Оскільки сферою життєдіяльності людини стала, по суті, вся географічна оболонка, то і наслідки його діяння відчутні у всіх сферах: атмосфері, літосфері, гідросфері, біосфері. Головними чинниками, що обумовлюють забруднення і деформацію навколишнього середовища, є:
    - використання зростаючих обсягів природних ресурсів ( мінеральні ресурси, деревина, біологічні ресурси морів та прісних водоймищ, вода) для безпосереднього вживання у виробництві;
    - відповідно зростаючі обсяги викидів забруднюючих речовин в атмосферу, водоймища та на суходіл;
    - виробництво й викид в довкілля синтетичних сполук, що не є природними, а тому дуже небезпечні для організму людини, тварин і рослин ( аміак, бензапірен, дуст та багато інших); деякі з таких сполук, як-от пластмаси, важко знищити або утилізувати, вони загромаджують великі територі§, водночас отруюючи довкілля;
    - реальною стала загроза радіоактивного забруднення внаслідок роботи атомних елекростанцій та проведення ядерних випробувань;
    - безпрецедентні темпи збільшення транспортних засобів, особливо автомобілів, спричиняють утворення шкідливого повітряного середовища у великих містах і вздовж напружених шляхових трас;
    - забруднення Світового океану, насамперед, нафтою та нафтопродуктами, що перевозять танкерами;
    - ерозія і засолення грунтів через грубі порушення агротехніки; скорочення площі земель, придатних для землеробства;
    - знищення лісового покриву Землі, особливо тропічних та екваторіальних лісів, що призводить не тільки до незворотніх біологічних витрат (зникнення видів), але й порушує киснево-вуглекислий баланс в атмосфері; 
    - спорудження штучних водосховищ, гребель, гаток, осушення боліт, примусова зміна напрямку річок або зниження рівню озер з господарськими цілями порушує природний розвиток екосистеми, що часто веде до §х спотворення, а то й загибелі, завдаючи при цьому непоправну шкоду господарству.
    Основними шляхами вирішення екологічних проблем, зменшення господарського тиску на природу реально можуть бути такі заходи.
    1. Істотне зниження матеріаломісткості виробництва, зменшення витрат сировини на одиницю продукці§; цей процес вже відбувається в індустріально розвинутих кра§нах.
    2. Зниження електроємкості виробництва, зменшення витрат електрично§ та теплово§ енергі§ на одиницю продукці§.
    3. Попередні заходи здійснюються вкупі із суттєвою структурною перебудовою виробництва, що супроводжується зменшенням питомо§ ваги традиційних галузей виробництва (чорна металургія, важке машинобудування, основна хімія) та підвищенням нематеріаломіских, наукоємних виробництв ( електроніка, біотехнологія, тощо).
    4. Впровадження технологій з повним циклом виробництва. Досягнути повно§ утилізаці§ відходів сьогодні неможливо, але звести §х викиди до нешкідливого рівня необхідно. Тверді відходи використовуються, зокрема, як будівельні матеріали; гази, що відходять,- для одержання нових хімічних сполук. Використання оборотно§ води не тільки заощаджує дефіцитну прісну воду, але й запобігає забрудненню водоймищ. 
    Визначені вище заходи стосуються, передусім, технологічно§ перебудови виробництва. Але є такі напрямки вирішення екологічних проблем, що залежать від територіально§ організаці§ народного господарства. Врахування екологічного фактора в розміщенні продуктивних сил виявляється в таких ситуаціях:
    - недопустима концентрація шкідливих видів виробництва (з великими об'ємами викидів) у населених пунктах і реґіонах з високою щільністю населення. Щодо цього Донбас і Середнє Придніпров'я є класичним неґативним прикладом. Зосередження кількох металургійних велетів у Дніпропетровську, Запоріжжі, Маріуполі створює небезпечну екологічну ситуацію у цих містах. Те саме можна сказати про Донецьк, Горлівку, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, де металургійні й хімічні підприємства зосереджені на порівняно невеликій площі, а самі ці міста розташовані у густонаселеному реґіоні;
    - треба враховувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови. Там, де може застоюватись повітря, не можна будувати великі підприємства з великими викидами шкідливих речовин до атмосфери. Наприклад, в улоговинах при температурних інверсіях холодне повітря стікається зі схилів униз, вертикальне перемішування повітряних мас слабне, і шкідливі речовини, не розпорошуючись, можуть подовгу висіти над місцем викиду. Такі явища властиві деяким містам Сибіру. В улоговинах розташовані Лос-Анджелес, Мехіко, для яких смоґ - звичне явище. У горах довкола Мехіко є прохід - долина, яка могла б вентилювати повітря, але §§ "перегачують" будівлі нафтопереробних, сталеплавильних і цементних заводів. Забрудненість повітря у місті у 100 разів більша за допустимі межі;
    - проектування промислових підприємств у містах має враховувати розу вітрів; об'єкти слід розташовувати так, щоб імовірність задимлення житлових кварталів була найменшою. У приморських містах небажана щільна багатоповерхова забудова берегово§ зони, бо місто не провітрюватиметься свіжим морським повітрям. Натомість у північних містах треба вибудовувати "барикади" висотних будинків навстріч холодним вітрам;
    - довкола підприємств з особливо шкідливим виробництвом створюються санітарні зони, позбавлені постійного житла. Так, атомні електростанці§ оточуються зонами з радіусом 30 км.

    Лекція 5.

    ОСОБЛИВОСТІ ГАЛУЗЕВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ МІЖГАЛУЗЕВИХ КОМПЛЕКСІВ. Паливно-енергетичний комплекс

    План
    1. Паливно-енергетичний баланс, його сутність
    2. Вугільна промисловість
    3. Нафтова промисловість
    4. Газова промисловість
    5. Електроенергетика 

    1. Паливно-енергетичний баланс, його сутність
    Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - складна міжгалузева система видобутку й виробництва палива та енергі§, §хнього транспортування, розподілу й використання. До його складу входять паливна промисловість (нафтова, газова, вугільна, сланцева, торфова) та електроенергетика, тісно пов'язані з усіма галузями народного господарства.
    На сучасному етапі економічного розвитку найважливіша - паливно-енергетична проблема. Успішне §§ розв'язання визначає можливості, темпи й напрями економічного та соціального розвитку. Значення палива для економіки будь-яко§ держави величезне: без нього неможливий виробничий процес, робота промисловості, сільського господарства й транспорту.
    Основними первинними джерелами енергі§ у сучасному світі є нафта, вугілля, природний газ, гідроенергія, а також швидко зростає значення атомно§ енергі§. Частка решти джерел (дрова, торф, енергія сонця, вітру, геотермальна енергія тощо) у загальному енергоспоживанні становить лише кілька відсотків. Щоправда, в окремих кра§нах вони мають істотне значення для енергопостачання: наприклад, у Фінлянді§ - дрова, в Ісланді§ - гарячі термальні джерела.
    Паливно-енергетичний баланс - баланс виробництва, перетворення та використання всіх видів енергі§: мінерально§, сонячно§, вітрово§, хвильово§, геотермально§ тощо.
    Структура паливно-енергетичного балансу світу: нафта - 40%, природний газ - 23%, вугілля - 31%, інші види палива - 1%, атомна енергія - 2%, гідроенергія - 3%.
    На економічно розвинуті кра§ни й кра§ни, що розвиваються, припадає приблизно 540 млрд т.у.п., що 2/3 з них становить вугілля й менше 1/3 - нафтогазове паливо. Переважна частина запасів твердого органічного палива та урану розташована на територі§ промислове розвинутих кра§н, а ресурси нафти й гідроенергі§ - передусім у кра§нах, що розвиваються. 
    Найбільші запаси органічного палива зосереджені у Північній Америці та Азі§. У розміщенні всіх основних галузей енергетики світу - нафтово§, вугільно§, газово§ промисловості, електроенергетики - спостерігаються великі відмінності зумовлені як природними, так і соціально-економічними факторами.
    За видобутком вугілля, природного газу, уранових руд перед ведуть економічно розвинуті кра§ни, а за видобутком нафти - кра§ни, що розвиваються. Проте переважна частина усіх цих енергоресурсів, кінець кінцем, споживається в економічно розвинутих кра§нах.
    Вугільна промисловість. Серед загальних ресурсів викопного органічного палива на вугілля припадає (залежно від оцінки) 65%-90%. Історично воно відіграло величезну роль у світовому промисловому розвитку. Вугілля забезпечувало енергетичну основу першо§ промислово§ революці§, що розпочалася в останній третині XVII ст. у Великій Британі§ й згодом охопила інші кра§ни. Ще 1913 р. світові потреби в енергі§ задовольнялися за рахунок вугілля майже на 75%, а якщо не рахувати дрова, на які тоді припадало 17-18% світового енергоспоживання, - то майже 90%.
    У промислово розвинутих кра§нах вугілля є надзвичайно важливим паливом, що забезпечує зростання економіки та замінює нафту в багатьох сферах §§ теперішнього використання. Найбільшими споживачами вугілля сьогодні є теплоенергетика, чорна металургія, залізничний транспорт, машинобудування, а також житлово-побутовий сектор.
    Роль вугілля можна поцінувати за його місцем у структури паливно-енергетичного балансу. Ще 1948 р. частка вугілля у загальному споживанні основних джерел енергі§ в економічно розвинутих кра§нах становила 3/5. Проте у 50 й 60-ті роки структура споживання енергоресурсів зазнала істотних змін.
    Відкриття та освоєння великих покладів нафти на Близькому Сході викликало приплив дешевого палива на ринки таких кра§н, як США, Японія, держави Західно§ Європи, і призвело до скорочення вуглевидобутку в цих кра§нах. Його питома вага у загальному споживанні енергі§ знизилась у Західній Європі до 21-23% у 70-ті роки. Вугільна промисловість у США та Західній Європі почала згортатися. Сфери використання вугілля обмежувались теплоелектростанціями та коксохімічною промисловістю.
    Група основних кра§н - експортерів нафти 1973 р. різко підвищила ціни на нафту. Тоді частка нафти у загальному споживанні основних джерел енергі§ почала скорочуватись, але ще 1981 р. вона становила понад половину. Проте частка вугілля помітно виросла. Сьогодні вугілля - єдиний енергетичний ресурс, якого за теперішніх технологій видобутку його в США, Канаді, Австралі§, Росі§ та деяких інших кра§нах вистачить на віддалену перспективу.

       2. Вугільна промисловість
    Розвиток вугільно§ промисловості у США, Західній Європі та ще кількох промислових державах гальмується екологічними факторами. 
    Ще однією проблемою є транспортування вугілля від місця видобутку - до місця споживання. Віддаленість покладів від узбережжя - разом з низькою пропускною здатністю залізниць і портів - унеможливлює різке збільшення поставок вугілля на світовий ринок.
    Найбільше виросте потреба в енергоносіях у кра§нах, що розвиваються, - передусім в Азі§, де очікуються найвищі темпи економічного зростання. Експерти передбачають істотне зростання використання газу в електроенергетиці, особливо в Європі. За цей самий період уповільняться темпи зростання попиту на вугілля в Організаці§ економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), передусім відбиваючи зрушення в сталеливарній промисловості. Світовий видобуток вугілля буде зростати до 2010 р. пересічно на 3,5% на рік. До 2000 р. він сягне 4,2 млрд т, у 2010 р. - 5,3. Найбільшим виробником вугілля стане Китай - 1,5 млрд т. У Європі видобуток вугілля падатиме в середньому на 3% на рік через збільшення собівартості видобутку. 
    Відкритих покладів вугілля за сучасними темпами споживання вистачить на 200-300 років. За загальними запасами лідирує Північна Америка (24% світових запасів), по кам'яному вугіллю - Азія (25%), по бурому - Північна Америка (27%).
    Серед кра§н світу за покладами вугілля перше місце займає США (23% світових запасів), на другому місці - Росія (13%), на третьому - Китай (11%).
    Буре вугілля в найбільшій кількості є в США (21% світових запасів), Росі§ (17%) та Інді§ (13%). Кам'яним вугіллям багаті також США (26% світових запасів), Китай (10%) і Австралія ).
    Вугілля може видобуватися підводним способом, зараз він використовується в Кита§, Канаді, Японі§, Велико§ Британі§ та інших кра§нах (мал. 6.2.).
    Схарактеризувавши світові запаси вугілля, розгляньмо теперішній рівень його видобутку. Протягом останніх років видобуток вугілля у кра§нах Західно§ Європи знижується. Видобуток вугілля підземним способом згортається, а відкритим - зростає. Відкритий вуглевидобуток протягом останніх 30 років виріс більш як удвоє й становить тепер близько 50%, включно з США - 60% та Німеччиною - 60%. За видобутком кам'яного вугілля перед ведуть Китай, США, Індія, ПАР та Австралія, а за видобутком бурого - США, ФРН, Росія.
    Теперішні основні експортери вугілля - Австралія, США, ПАР - і надалі вестимуть перед у цій галузі. На §хню частку припадає 67% обсягу морсько§ торгівлі енергетичним вугіллям. Активізують зусилля щодо збуту вугілля й нові продавці - Індонезія, Колумбія, Китай та, меншою мірою, Венесуела. Вуглевидобуток у цих кра§нах провадиться відкритим способом за наявності надлишково§ дешево§ робочо§ сили. Через це витрати на вуглевидобуток нижчі, ніж у кра§нах, що є традиційними експортерами. Прогнозують, що додатковий попит на вугілля у майбутньому задовольнятиметься саме новими його продавцями. Спостерігається також істотне зростання пропозиці§ вугілля з боку Укра§ни, Польщі, Росі§.
    Серед основних імпортерів енергетичного вугілля можна виокремити дві групи: кра§ни Західно§ та Східно§ Європи, а також Тихоокеанського реґіону. Європейські кра§ни розширюють попит на вугілля через скорочення власного видобутку внаслідок високо§ собівартості та неконкурентоспроможності місцевого вугілля порівняно з імпортним (австралійським, американським, південноафриканським), собівартість видобутку якого удвоє нижча.
    Другий ринок збуту енергетичного вугілля - держави Тихоокеанського реґіону: Японія, Тайвань, Республіка Корея. Майже половина попиту припадає на Японію, чому великою мірою сприяє введення до ладу нових ТЕС, що працюють на вугіллі, загальною потужністю 7,5 млн кВт на рік, а також скорочення власного видобутку до 10 млн т через високу собівартість. 
    За прогнозами фахівців, обсяг світово§ морсько§ торгівлі енергетичним вугіллям до кінця поточного сторіччя істотно зросте, а коксівним - здебільшого залишиться без змін. 
    Розміщення вугільно§ промисловості за кра§нами й реґіонами.
    Вугілля оцінюється за кількома параметрами:
    1) За глибиною залягання. Вугілля видобувають відкритим або закритим (шахтовим) способами: від цього залежить собівартість. У США відкритим способом видобувають 60% вугілля; загальні витрати на 25-30% нижчі, ніж при підземному видобутку. У Росі§ відкритим способом добувається понад 40% вугілля (Кансько-Ачинський, Підмосковний, Південно-Якутський басейни тощо), в Укра§ні - Дніпровський буро-вугільний басейн, у Казахстані - Екібастузький. Кам'яне вугілля відкритого видобутку належить до найбільш економічно вигідного виду палива і його видобуток невпинно зростає.
    2) За марочним складом та якістю. Щодо цього вугілля поділяється на кам'яне, буре, коксівне, енергетичне. У Росі§ та Укра§ні на кам'яне вугілля припадає 2/3 запасів. У США та Німеччині переважає буре вугілля, в Кита§ та Інді§ - кам'яне .
    Хоча загальні світові запаси кам'яного вугілля великі й воно є у багатьох кра§нах, на деякі марки високоякісного вугілля - зокрема коксівного - вони бідні. Наприклад, Японія, Франція, Індія мають чималі родовища кам'яного вугілля, але відчувають брак коксівного.
    Кам'яновугільна промисловість Велико§ Британі§ задовольняє коксівним вугіллям потреби лише власно§ кра§ни. Канадська чорна металургія працює на коксі, що надходить з США. А канадське коксівне вугілля експортується (переважно -до Японі§).
    Великі запаси кам'яного вугілля зосереджені в Австралі§, Канаді, ПАР, де видобуток неухильно зростає, що пов'язано з наявністю в Австралі§ та Канаді чималих родовищ дефіцитного коксівного вугілля, а у ПАР - розташованого близько до поверхні високоякісного низькосірчистого енергетичного вугілля, що поєднується з напрочуд низькою собівартістю робочо§ сили.
    З держав Східно§ Європи постачальниками кам'яного вугілля є Росія, Укра§на, Польща.
    Найбільшими у світі імпортерами кам'яного вугілля й коксу є Японія, Франція, Італія, Канада. Тому основні потоки експортного вугілля скеровуються до Японі§ та Західно§ Європи. 
    За даними Світово§ економічно§ конференці§, достовірні та ймовірні поклади бурого вугілля на земній кулі оцінюються на 512 млрд т. Буре вугілля широко використовується як хімічна сировина та в електроенергетиці. Наприклад, в ФРН в електроенергетиці використовується близько 85% добутого бурого вугілля. На експорт воно надходить виключно у вигляді брикетів.
    У Росі§ переважає видобуток кам'яного вугілля. Понад 10% становить коксівне вугілля. 90% геологічних запасів російського вугілля припадає на східні райони, де розташовуються найбільші у світі за сво§ми запасами басейни, як-от Тунгуський, Ленський, а також Кузнецький.
    На територі§ Казахстану є три басейни: Екібастузький, Карагандинський, Майкубенський. Найважливіший - Екібастузький басейн, де кам'яне вугілля видобувається відкритим способом. У Карагандинському басейні - поклади коксівного вугілля, у Майкубенському - бурого.
    Найбільшим басейном в Укра§ні є Донбас із запасами 240 млрд т. Тут є усі марки вугілля: коксівне (половина запасів), антрацит, газове, довгополуменеве. Донецьке вугілля має високу теплотвірну здатність і незначну зольність. Проте собівартість його порівняно висока через велику глибину залягання шарів та §хню малу потужність. Це знижує його конкурентноспроможність. У 1998 році видобуто 77,2 млн т вугілля, в тому числі - 75,8 млн т - кам'яного і 1,4 млн т бурого.
    В Укра§ні вугілля видобувається також у Львівсько-Волинському та Дніпровському вугільних басейнах, проте поклади тут невеликі. Укра§на імпортує вугілля з Росі§ та Польщі, а експортує - у Словаччину, Австрію, Фінляндію, Чехію.
       3. Нафтова промисловість
    Нафтова промисловість. Нафта - основа світового паливно-енергетичного балансу, найефективніше й найзручніше паливо. Продукти нафтопереробки широко використовуються в усіх галузях промисловості, сільського господарства, на транспорті, у побуті. Основна частина продукці§ використовується для вироблення енергі§, а тому вона відноситься до групи галузей енергетики. Частина нафти й нафтопродуктів йде на нафтохімічну переробку.
    Нафта має певні природні переваги порівняно з твердим паливом: більша ефективність на одиницю об'єму й ваги, висока теплотвірна здатність, відносна дешевість перевезень наливними суднами велико§ вантажопідйомності, значно менші витрати навантаження й розвантаження, властивості плинності й швидкого згоряння (що полегшує механізацію та автоматизацію видобутку й транспортування), більша "чистота", - все це сприяє утвердженню нафти як основного енергоносія та сировини для хімічно§ промисловості.
    За різними оцінками потенційні ресурси нафти у надрах Землі становлять 185-390 млрд т. За всю історію розвитку нафтово§ промисловості з земних надр одержано близько 80 млрд т нафти. Приблизно половину ціє§ кількості видобуто у США та Венесуелі .
    Щодо споживання нафтового палива, то треба зазначити таке: 1/2 населення Землі, що живе у Кита§, Інді§, кра§нах Африки, споживає нафти утроє менше, ніж 290 млн американців та канадців. Причому 30-40% споживання США задовольняють за рахунок імпорту.
    Західна Європа споживає 705 млн т нафти на рік. З них 24% - власний видобуток, 30% поступає з Близького та Середнього Сходу. 26% - з Африки, 17% - з Росі§, 3% - з інших джерел.
    Велика група держав входить до Організаці§ кра§н-виробників та експортерів нафти - ОПЕК, засновано§ 1960 року. Сьогодні ОПЕК об'єднує 12 кра§н: Алжир, Венесуелу, Ґабон, Індонезію, Іран, Ірак, Катар, Кувейт, Лівію, Нігерію, ОАЕ, Саудівську Аравію. На них припадає майже 77% запасів, 41% видобутку й 35% світового експорту нафти; 42% запасів та 14% продажу природного газу. ОПЕК контролює величезні ресурси нафти, встановлює квоти §§ видобутку, впливаючи таким чином і на рівень цін. ОПЕК залишається й, мабуть, залишиться досить стійкою міжнародною організацією, спроможною впливати на світову економіку.
    Розрахунки численних експертів, які спираються на визначені тенденці§ у сфері виробництва, споживання, експорту та імпорту нафти, дають підстави виснувати, що залежність від імпорту нафти основних §§ споживачів зростатиме. Основна частка можливого зростання попиту задовольнятиметься за рахунок збільшення видобутку в державах ОПЕК, передусім Близького Сходу.
    Сьогодні нафту видобувають у 75 кра§нах світу (мал. 6.3). Найхарактернішою особливістю сучасно§ географі§ нафтового господарства є великий територіальний розрив між видобутком нафти й споживанням нафтопродуктів. За видобутком у першу чергу виокремлюється район Персько§ затоки, де міститься 15 родовищ-гігантів із 30 розвіданих у світі.
    У межах цього реґіону перед веде Саудівська Аравія, в якій зосереджено 25% світових покладів нафти. Тут виділяються такі надвелетенські родовища, як Гавар, Абкайк та Сафанія, на котрі припадає третина видобутку нафти. Загалом у Саудівській Араві§ виявлено 20 нафтових родовищ. Понад десять із них виявлено у шельфовій зоні Персько§ затоки. Кра§на посідає перше місце у світі за експортом сиро§ нафти.
    На другому місці за видобутком у реґіоні сто§ть Іран, де є такі чималі родовища, як Ага-Джарі - 10 млрд т, Гечсаран та Марун. На них припадає 90% видобутку. До багатих на нафту кра§н реґіону входить також Ірак, де знайдено 35 родовищ, а найбільші з них - Киркук (3 млрд т), Румайла (2,8 млрд т), Зубайр - 1 млрд т.
    Значні запаси нафти є в Кувейті (13 млрд т, - одне з перших місць у світі). Нафта Кувейту - найдешевша у світі завдяки високій продуктивності свердловин та близькості основного родовища Великий Бурган (9,3 млрд т) до порту вивезення нафти.
    Розвідані запаси нафти в Об'єднаних Арабських Еміратах становлять 12,9 млрд т й зосереджені переважно на територі§ емірату Абу-Дабі, де виявлено 11 родовищ. Найбільше з них: Мурбан та Бу-Хаза (відповідно 0,6 та 0,5 млрд т).
    Величезні поклади нафти (понад 400 родовищ) розвідані в Канаді. Основні постачальники нафти - провінці§ Альберта, Саскачеван, а також Британська Колумбія. Значна частина продукці§ експортується до США, де власні запаси нафти дорівнюють 3,7 млрд т. Видобуток ведеться у 30 штатах, у тому числі у Техасі (30% видобутку), на Алясці (18%), в Лу§зіані (14%), Каліфорні§ (12%). Основні нафтові басейни: Західний внутрішній, Аляска та "Галф" у шт. Техас. Ведеться видобуток нафти на шельфі Мексикансько§ затоки.
    Латинська Америка - один з найдавніших нафтових районів світу. Розвідані запаси тут оцінюються на 12 млрд т, що становить понад 9% світових. Нафта видобувається у Венесуелі, Бразилі§, Перу тощо. Вони є найбільшими експортерами нафти.
    За ресурсами нафти в Африці (9,6 млрд т) перше місце посідає Лівія (41% запасів), друге - Нігерія (31%), третє -Алжир (14,5%). Нафтові родовища виявлені й розробляються в Марокко, Ґабоні, Конго, Анголі та інших кра§нах.
    Розвідуються нові родовища у районах зі складнішими природними умовами, як-от в арктичних місцевостях Канади, на Алясці, на мілководді морів. Найбільші морські родовища нафти розвідані у Перській та Мексиканській затоках, Північному морі, біля північного узбережжя Аляски, берегів Каліфорні§, західного узбережжя Африки, біля островів Південно-Східно§ Азі§.
    У деяких кра§нах основна частина розвіданих запасів нафти зосереджена у шельфових родовищах: у США - понад 1/2, Бруне§ й Катарі - близько 2/3, Анголі й Австралі§ - понад 4/5, Бахрейні - 9/10, у Норвегі§ й Великобритані§ - майже 100%. Розробка нафтових ресурсів Північного моря помітно збільшує частку Західно§ Європи, передусім Великобритані§ та Норвегі§, у світовому видобутку. Частка шельфових родовищ у розвіданих запасах нафти пересічно оцінюється на 20-30%.
    Скарби "чорного золота" Росі§ розташовані у Західному Сибіру. В самій лише Тюменській області є такі унікальні родовища, як Самотлорське, Сургутське, Нижньовартовське, Усть-Балицьке, Мегіонське. Чималі запаси нафти зосереджені у Волго-Уральській нафтоносній провінці§. Тут розробляються такі родовища, як Ромашкинське, Туймазинське, Шкаповське, Мухановське та ін.
    У північно-східному Прикаспі§, у Казахстані, знайдено дуже велике Тенгизьке нафтогазове родовище. Американські експерти оцінюють запаси на 5 млрд т нафти й понад 2 млрд куб. м газу. Воно зараховується до 10 найбільших родовищ у світі.
    З нових нафтових баз формується Тимано-Печорська на півночі європейсько§ частини Росі§ (основне родовище - Усинське). Розпочато нафтовидобуток в Арктиці, на шельфі біля о. Колгуєв. За видобутком нафти Росія посідає третє місце у світі, поступаючись Саудівській Араві§ та США.
    Укра§на не багата на нафту. Виокремлюються три райони: Прикарпатський, Дніпровсько-Донецький та Причорноморський.
    Прикарпатський район охоплює територію, розташовану вздовж північно-східних схилів Карпатських гір, і є найдавнішим. Нафту видобувають тут з друго§ половини XIX ст. Найбільші родовища: Долинське, Бориславське, Битківське. Запаси нафти розвідані на великих глибинах - до 5-6 тис. м. Освоювати такі свердловини складно, проте сучасна техніка й технологія роблять це цілком можливим.
    Дніпровсько-Донецький район обіймає Дніпровсько-Донецьку западину й північно-західну окра§ну Донбасу. Тут зосереджені основні нафтові ресурси Укра§ни. Промислове значення мають Леляківське, Прилуцьке, Гнідинцівське родовища (Чернігівська область), Качанівське (Сумська область), Радченківське (Полтавська область) тощо. Сьогодні на Сумщині видобувається половина нафти Укра§ни. Нафта залягає тут на глибині 8-9 тис. метрів. 
    Причорноморський район охоплює Причорноморську западину, Керченську протоку, північно-західну частину акваторі§ Чорного та Азовського морів. Цей район перспективний на нафтовидобуток; орієнтовні запаси - до 4-5 млрд т нафти. Зараз нафта видобувається з покладів "Штормове" та "Дельфін" за участю Британсько-Голандсько§ компані§ "Shell".
    У 2000 році видобули 3,7 млн т нафти. Будується нафтотермінал в Южному Одесько§ областіі потужністю спочатку 25 млн т нафти на рік, а потім, можливо, 100 млн т. Через нього буде перекачуватися нафта з Ірану, Іраку, Саудівсько§ Араві§, Йємена, Сирі§, ОАЕ, Казахстану та Азербайджану. Розпочато спорудження гілки нафтопроводу Одеса-Броди (Львівська обл.) - Плоцьк - Гданьськ (Польща) для експорту нафти в Європу. Розробляється варіант будівництва нафтопроводу Казахстан-Туркменія-дно Каспійського моря-Азербайджан-Грузія (порт Сусла), а далі - морськими нафтоналивними танкерами до терміналу у м. Южному. Можливо, буде будуватися гілка нафтопроводу і по дну Чорного моря: Грузія-Укра§на-Молдова-Західна Європа.
    Укра§на також візьме участь в будівництві нафтопроводу Джейхан-Самсун в Туреччині; нафтотермінал в Самсунзі вже збудовано.
    Одним із специфічних видів палива є торф. За його запасами виділяються 23 кра§ни південно§ півкулі помірних широт: Росія, Укра§на, Білорусь, Естонія. На торфі працюють ТЕС, він використовується як сировина у хімічній промисловості та як добриво у сільському господарстві. Загальні запаси оцінюються у 1,9 трлн т (36% - у Росі§, 27% - у Канаді, 16% -у США) (табл. 6.4).
    Видобуток та переробка торфу ведуться у 11 областях Укра§ни
    Нафтопереробні заводи (НПЗ) є більш ніж у 90 кра§нах світу. Щодо розміщення нафтопереробно§ промисловості діє дві тенденці§: одна - "ринкова" - спорудження НПЗ, що є великими ринками збуту нафтопродуктів, а друга - "сировинна" - наближення нафтопереробки до місць видобутку. Монополіям вигідніше перевозити нафту до кра§н §§ споживання у сирому вигляді, бо вони заощаджують на транспортних витратах. Крім того, нафта вивозиться за монопольно низькими цінами, а одержані з не§ в інших кра§нах нафтопродукти продаються за ціною в кілька разів вищою.
    Нерозвинута нафтопереробна промисловість у нафтодобувних кра§нах, що розвиваються, брак у них власного танкерного флоту посилює залежність цих кра§н від іноземних монополій. Отже, нафтовидобуток зосереджується у кра§нах, що розвиваються, а потужності НПЗ з первісно§ перегонки - у розвинутих кра§нах.
    Особливо великий контраст між Західною Європою та Японією, з одного боку, та районами Близького, Середнього Сходу й Африки, з другого. Частка Західно§ Європи у світовому нафтовидобутку менша за 4%, а потужності НПЗ - понад 30%. У Японі§ на рік добувається менше 1 млн т нафти, а потужності НПЗ оцінюються на 300 млн т/рік, що становить понад 7% потужностей НПЗ усього світу. Тим часом частка кра§н Близького, Середнього Сходу й Африки, де видобувається 3/5 усіє§ нафти, становить лише 7-8%.
    У деяких кра§нах, де видобувається чимала кількість нафти, взагалі нема НПЗ. Потужності НПЗ Саудівсько§ Араві§, що посідає перше місце у світі за видобутком нафти, здатні переробити лише 6-7% видобуто§ нафти, в Ірані (четверте місце) - 16-17%, у Ліві§ - 5-6%, у Нігері§ - 3% тощо. Водночас є велика група кра§н, де нафти видобувається мало (Франція, Італія, Іспанія, Данія) або взагалі не видобувається (Багамські острови, Сінгапур, Філіппіни, Та§ланд, Швеція, Греція, ПАР та ін.), але вони мають чималі потужності для переробки привезено§ нафти. НПЗ розташовуються поблизу місць видобутку, портів, нафтопроводів. Потужність найбільших НПЗ становить понад 20-30 млн т/рік. Вони споруджувались у районах портів вивезення або завезення нафти, використовуючи зручне транспортно-географічне положення. У вантажообігу Роттердама, наприклад, де розташувалось 5 НПЗ, переважає нафта. Стільки ж НПЗ - біля Антверпена. Часто-густо вони будуються у вузлах магістральних нафтопроводів (наприклад, в ФРН - у районі міст Кельн, Інґольштадт, у Канаді - поблизу Монреаля).
    В Укра§ні нафтопереробну промисловість репрезентують найбільший в Європі Лисичанський (потужність 23,5 млн т нафти на рік), а також Херсонський (8,6), Одеський (4 ), Кременчуцький (18,6), Дрогобицький (4,0), Наддвірнянський та Львівський нафтопереробні заводи. Їхні потужності здатні переробити 50-60 млн т нафти.
       4. Газова промисловість
    Газова промисловість. Промисловість природного газу включає розвідування, видобуток, транспортування, зберігання й переробку природного й супутнього нафтового газу, що видобувається разом з нафтою. Ця галузь енергетики розвивається чи не найшвидше, через що §§ роль в енергопостачанні постійно зростає.
    Природний газ застосовується у багатьох галузях господарства, але переважна його частина використовується в енергетиці, бо таке паливо найменше забруднює атмосферу. У Західній Європі на його основі виробляють аміак та азотні добрива (майже в усіх кра§нах, де видобувають газ), метанол, ацетилен (Франція, Італія), сажу (Франція, Нідерланди). У Франці§ природний газ - важливе джерело одержання елементарно§ сірки .
    Достовірні запаси природного газу складають - 146 трлн м3. Частка кра§н Близького й Середнього Сходу щодо газу (44%) значно менша, а Північно§ Америки (17%) та Західно§ Європи (9%)- більше, ніж щодо нафти.
    У США зосереджена майже чверть світового видобутку. Проте протягом останнього часу газова промисловість відчуває брак сировини. Найбільшим постачальником природного газу до США залишається Канада, що посідає за видобутком третє місце, а за його експортом - перше. Основні родовища газу в США розташовані на півдні Внутрішніх рівнин, у Примексиканській низовині, а також на Алясці. На територі§ Канади чималі запаси газу зосереджені у Внутрішніх рівнинах, а також на Канадському Арктичному архіпелазі.
    З кра§н Латинсько§ Америки за запасами й видобутком газу можна виокремити Венесуелу, Аргентину. Значні запаси його виявлені у Бразилі§.
    У Західній Європі за розмірами видобутку і експорту газу виділяються Нідерланди з найбільшим родовищем природного газу Гронінген. У Північному морі виявлено понад 400 нафтових, газоконденсатних та газових родовищ з загальними запасами нафти у 3 млрд т і газу у 4,5 трлн м3. У британському секторі - 130 родовищ нафти з запасами 1,2 млрд т і 60 газових з запасами 1,2 трлн м3. У норвезькому секторі 26 нафтових родовищ з запасами 1,6-1,7 млрд т і 30 газових з запасами 2,9 трлн м3. У датському секторі розвідано 100 млн т нафти, у голландському - 25 млн т. Найбільше родовище Північного моря - Екофіск - 400 млн т нафти і 300 млрд м3 газу. Газ добувається також у ФРН, Італі§, Франці§. Проте лише Нідерланди задовольняють сво§ потреби за рахунок власних ресурсів.
    В Японі§ природного газу видобувається небагато (2 3 млрд м3/рік), - зріджений продукт імпортується з Індонезі§, Брунею та інших кра§н.
    Швидко зростає видобуток та використання природного газу в деяких кра§нах, що розвиваються. Значні запаси його мають Іран, Саудівська Аравія, Алжир, Катар, Кувейт, Лівія, Ірак, ОАЕ. З держав Сходу можна виокремити Індонезію, Малайзію, Австралію, що входять до вісімки найбільших світових експортерів зрідженого природного газу.
    До найбільших постачальників газу належать також Росія, Туркменистан, Узбекистан. У Росі§ головною базою є Західний Сибір. Тут розташовуються такі унікальні родовища, як Уренгойське, Ямбурзьке, Заполярне, Медвеже, Тазовське, Ямальське, Ювілейне. Чималі запаси природного газу відкриті у республіці Комі, у Волго-Уральській провінці§.
    Промислові запаси в Укра§ні дорівнюють 1,1 трлн м3, відкриті - 500 млрд м3. У Причорномор'§ та Приазов'§ родовища нафти і природного газу експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіцинське, Шмідта, Штормове, Тарханкутське, Дельфін; родовища природного газу є на шельфі Азовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.
    Природного газу у 1998 році видобули 18 млрд м3, хоча в перспективі його видобуток може зрости до 50 млрд м3. Зараз тільки родовища Харківсько§ області дають 50% природного газу Укра§ни (поклади Юльєвське, Яблоневське, Селещенське). Видобуток газу на знаному Шебелинському родовищі постійно знижується через зростання глибини буріння (5-6 км).
    Укра§ні щорічно потрібно біля 75-80 млрд м3 газу. Його будуть надалі закуповувати в Росі§, Туркмені§ та Узбекистані. 
    Головними резервами нарощування газовидобутку в Укра§ні є відкриття нових родовищ та запровадження нових технологій.
    Транспортувати газ складно. Морське транспортування у вигляді зрідженого природного газу (ЗПГ) дає змогу розв'язувати деякі проблеми. Одначе процес зріджування й транспортування спеціальними танкерами, спорудження терміналів потребує надзвичайно великих коштів. Вартість одного танкера-газовоза об'ємом 125 тис. м3 становить до 150 млн дол. Перевезення ЗПГ танкерами-газовозами коштує приблизно утроє дорожче, ніж еквівалентна кількість нафти у звичайних танкерах. Водночас є вже кілька портів-терміналів з великими заводами для зріджування природного газу для морського вивезення: в Алжирі, Ліві§, Індонезі§, Бруне§ та на Алясці. ЗПГ з Алжиру постачається таким чином до Велико§ Британі§, Франці§, Іспані§, США, з Ліві§ - до Іспані§ та Італі§, з Аляски, Індонезі§, Брунею - до Японі§. Морське транспортування ЗПГ становить 1,5% загального тоннажу танкерів. В найближчий час головними експортерами ЗПГ стануть: Австралія, Алжир, Індонезія, Малайзія, Бруней, Абу-Дабі. Імпортерами будуть: Японія, Тайвань, Республіка Корея, Італія, Іспанія, Бельгія, Франція.
    Найбільші міждержавні газопроводи побудовані з канадсько§ провінці§ Альберта до США, з Нідерландів - через ФРН та Швейцарію - до Італі§. Через Укра§ну проходять магістральні газопроводи "Союз", "Прогрес" і "Братство", що постачають газ з Росі§ та Туркмені§ до Угорщини, Польщі, Болгарі§, Чехі§, Австрі§, Італі§ та інших кра§н. У міжнародній торгівлі 78% припадає на трубопровідний транспорт 22% - на морське транспортування ЗПГ.
        
       5. Електроенергетика 
    Електроенергетика - капіталомістка складова частина паливно-енергетичного комплексу будь-яко§ кра§ни, його базова галузь. Їй належить провідна роль у розвитку науково-технічного прогресу. У багатьох кра§нах світу §§ розвиток фінансується за рахунок державних коштів. У низці кра§н основна частина електроенергетичних потужностей належить державі (Франція, Великобританія, Італія тощо), у США та Японі§ - приватним компаніям, а в інших - змішаним компаніям з більшим або меншим контролем держави (ФРН, Іспанія).
    За обсягом виробництва електроенергі§ перше місце у світі належить США; 75% світового виробітку електроенергі§ припадає на США, Росію, Японію, Китай, Канаду, Німеччину, Францію, Великобританію, Бразилію та Італію.
    Електроенергія виробляється здебільшого за рахунок невідновлюваних джерел - вугілля, нафти, природного газу тощо. Єдиним відновлюваним джерелом енергі§ є гідроенергетика. Потенційні запаси гідроресурсів на Землі визначаються на 3750 млн кВт. Щоправда, економічний гідропотенціал планети використовується лише на 17%. Особливо великі гідроенергетичні ресурси зосереджені у Південній Америці, Південно-Східній Азі§, Африці, хоча освоєні вони недостатньо. У Західній Європі гідроресурси використовуються на 80%. Загальна встановлена потужність гідроелектростанцій світу становить 300 тис. МВт, а щороку виробляється електроенергі§ - 11550 млрд кВтЧгод.
    За виробництвом електроенергі§ перед у світі веде теплоенергетика. У розташуванні теплоелектростанцій, що працюють на різних видах палива, є своя специфіка. У кра§нах, які мають великі розробки вугілля, потужні конденсаційні електростанці§, що його використовують, прив'язані саме до цих розробок. Наприклад, у Росі§ на базі дешевого вугілля Кансько-Ачинського басейну працює Березівська ДРЕС-1 (потужність 6,4 млн кВтЧгод.) на вугіллі Екібастузу працюють ДРЕС-1 і 2 потужністю по 4 млн кВт (Казахстан); на базі донецького вугілля працює Запорізька, Слов'янська, Вуглегірська та інші ДРЕС (потужність понад 3 млн кВт). Найбільші ДРЕС у ФРН споживають буре вугілля Нижньорейнського басейну. ТЕС у США орієнтуються на Аппалацький, Ілінойський та Західний внутрішній басейни. У Японі§ ТЕС потужністю 3-4 млн кВт і більше орієнтовані на морське завезене вугілля з Тихоокеанського узбережжя та берега Японського моря (сюди вугілля надходить з Китаю).
    Збагачене кам'яне вугілля нерідко перевозять до ТЕС на чималі відстані, використовуючи для цього водний транспорт (як-от на Великих озерах у США й Канаді або річкою Рейном у ФРН), маршрутні залізничні вуглевози (як-от у Канаді).
    Місце для спорудження ТЕС вибирають шляхом зіставлення економічних показників транспортування палива та електроенергі§. Якщо дешевше перевезти паливо, то ТЕС доцільно розташувати поблизу споживачів електроенергі§, а якщо кращі економічні показники має електронний транспорт, то §х вигідніше будувати біля джерел палива.
    Гідроенергетика має великі перспективи розвитку. Питома вага гідроенергі§ у світовому енергетичному балансі на середину 90-х років дорівнювала 20%. За потужністю (більш 5 млн кВт) і кількістю електростанцій першість належить Бразилі§, США та Венесуелі. У Росі§ споруджено кілька каскадів ГЕС: Волго-Камський, Ангаро-Єнісейський. На Ангаро-Єнісейському каскаді діють Саяно-Шушенська (6,4 млн кВт), Красноярська (6 млн кВт), Братська (4,5 млн кВт), Усть-Ілімська (4,3 млн кВт) та інші ГЕС. Великі ГЕС споруджені у Бразилі§, США, Канаді. Наприклад, Ґренд-Кулі на р. Колумбія у США (10,8 млн кВт), Черчил у Канаді (5,2 млн кВт), Ітайпу у Бразилі§ (12,6 млн кВт). В Кита§ будується найбільша в світі ГЕС "Три ущелини" на річці Янцзи потужністю 17,7 млн кВт.
    Попри гідроенергетичне будівництво, що триває в усьому світі, роль ГЕС в енергопостачанні постійно зменшується. Це пояснюється вищими темпами спорудження ТЕС, що працюють на мінеральному паливі.
    Атомна енергетика стала окремою галуззю енергетики після Друго§ світово§ війни. Сьогодні вона відіграє важливу роль в електроенергетиці багатьох кра§н світу.
    Атомні електростанці§ (АЕС) використовують транспортабельне паливо - уран. Їх розташовують незалежно від паливно-енергетичного фактора та орієнтують на споживачів у районах з напруженим паливно-енергетичним балансом. Оскільки АЕС дуже водомісткі, §х споруджують біля водних джерел. До найбільших експортерів уранових концентратів належать Канада, Австралія, ПАР, Ніґер, Бразилія і США.
    За даними МАГАТЕ, у світі діє 445 реакторів загальною потужністю 2200 млрд кВт у 33 кра§нах. Щоправда, експлуатаційна надійність деяких з них, особливо російського виготовлення, викликає чимало сумнівів. Продовжують будувати нові АЕС Японія, Франція, Республіка Корея, ФРН; усього будується 80 АЕС. Відсоток ядерно§ енергетики у виробництві енергі§ становить 19%. До першо§ десятки за обсягами виробітку електроенергі§ на АЕС вийшли США, Франція, Японія, Росія, Канада, Великобританія, Швеція, Іспанія та Республіка Корея. Серед кра§н, що розвиваються, АЕС мають Індія, Пакистан, Аргентина, Бразилія, Мексика. Помітний "ухил" у бік розвитку атомно§ енергетики зроблено у Бельгі§ та Франці§, бо ці кра§ни не мають великих гідроресурсів, бідні на нафту й природний газ. Найбільша питома вага у виробленні електроенергі§ за рахунок АЕС у Литві - 86%, Франці§ - 76%, Бельгі§ - 56%, Швеці§ - 47%, Болгарі§ - 46%, Японі§ - 35%.
    В Укра§ні функціонує 5 АЕС, на яких встановлено 11 енергоблоків. В останні роки вони виробляють 38-45% електроенергі§ кра§ни. Це Запорізька, Хмельницька, Південноукра§нська, Чорнобильська та Рівненська АЕС.
      
      

    Лекція 6.

    Металургійний комплекс

    План
    1. Сировинна база та принципи розміщення чорно§ металургі§
    2. Сировинна база та принципи розміщення кольорово§ металургі§
    3. Олов'яна промисловість.

    1. Сировинна база та принципи розміщення чорно§ металургі§
    Чорна металургія. Металургійний комплекс включає: видобуток, збагачення й агломерування залізних, марганцевих і хромітових руд, виробництво чавуну, сталі й прокату, феросплавів, повторне використання металево§ сировини, коксування вугілля, виробництво вогнетривів та допоміжних матеріалів для них (флюсових вапняків тощо). Провідна роль у цьому комплексі належить металургійній переробці (чавун-сталь-прокат). Решта виробництв забезпечують основний технологічний процес, проте деякі з них набувають тепер самостійного значення.
    Територіальна організація чорно§ металургі§ залежить від багатьох економічних і природних факторів. У розташуванні підприємств чорно§ металургі§ особливо велику роль відіграють сировина й паливо, на які припадає приблизно 85-90% витрат. У середині XVII - на початку XIX ст. чорна металургія орієнтувалась на територіальне поєднання кам'яного вугілля й залізно§ руди, - наприклад у Великій Британі§. Згодом, протягом тривалого часу більшість центрів чорно§ металургі§ формувалась у межах вугільних басейнів, - наприклад, Рур, Донбас, Кузбас, Аппалацький басейн, Польща, Чехія, Словаччина, Бельгія. Орієнтація на залізні руди складалась на Уралі, у Франці§ (Лотарингія), у Люксембурзі .
    Протягом останніх десятиріч посилилась орієнтація на сировину, причому на великі родовища, бо завод потужністю 5-6 млн т чавуну на рік, розрахований на 40 років роботи, повинен мати рудну базу не менше за 0,5 млрд т. Найбільшими у світі залізорудними басейнами є Бочкарівське та КМА в Росі§ (20 і 16,5 млрд т), Криворізьке в Укра§ні (15,9 млрд т), Хаммерслі у Австралі§ (11,7 млрд т), Каражас і Залізорудний трикутник у Бразилі§ (6,0 і 5,0 млрд т), Месабі-Рейндж у США, Керол-Лейк у Канаді, Симен у ПАР.
    Чорній металургі§ властива велика матеріаломісткість, що у низці кра§н протягом останніх років знижується. Наприклад, у Франці§ питомі витрати залізно§ руди на тонну виплавленого чавуну скоротилися з 1922 до 1721 кг, а коксу - збільшилися з 500 до 600 кг.
    Галузі притаманна висока концентрація виробництва. Укра§на, Росія та Японія за рівнем концентраці§ виробництва чорних металів випередили низку інших кра§н. Понад 75% чавуну й 60% сталі у цих кра§нах випускаються підприємствами зі щорічною продуктивністю понад 3 млн т кожне. Для галузі характерне виробниче комбінування. Сучасні великі підприємства за сво§ми технологічними зв'язками з іншими галузями є комбінатами металоенергохімічного профілю.
    Істотне значення має районотвірна функція чорно§ металургі§. До типових супутників належать теплова енергетика, металомістке машинобудування, хімічна промисловість.
    Під впливом НТР змінилася структура (технологія) виробництва сталі. До найбільш передових і поширених методів виробництва сталі належать киснево-конверторний, електросталеплавильний і метод прямого відновлення заліза. Впроваджується порошкова металургія, а також технологія одержання заліза з руд за методом прямого відновлення - безкоксова (або бездоменна) металургія. Металізовані окатиші мають високий відсоток вмісту заліза, і на §хній основі можливе пряме відновлення, обминаючи доменні печі. Запровадження безперервного розливання сталі (у низці кра§н воно становить 10-20% виробництва) з бігом часу зробить зайвими прокатні стани - блюмінги й слябінги.
    Надзвичайно важливою передумовою розвитку чорно§ металургі§ є забезпеченість необхідними запасами залізних руд. Загальні ресурси залізних руд у світі наближаються до 1 трлн т. НТР висунула нові вимоги до концентраці§ запасів, до особливостей §хнього економіко-географічного розташування, до можливостей відкритого видобутку. Змінилися вимоги й до якості руди. За умов НТР перевага віддається великим за покладами, але бідним за вмістом заліза родовищам, - наприклад, КМА в Росі§ або родовища у США, Канаді, Австралі§. Нерівномірність забезпечення рудною сировиною є важливою передумовою міжнародного географічного поділу праці у чорній та кольоровій металургі§. Геологічні запаси залізно§ руди у 1995 р. становили 800 млрд т, що містять 27 млрд т заліза.
    Серед материків важливе місце за запасами залізно§ руди належить Південній Америці. Найбільші поклади залізних руд знаходяться у південній частині Бразилі§ та у Венесуелі. Руди Бразилі§ та Венесуели мають високу якість і вміст заліза не менше за 50%. Чималі запаси залізно§ руди є і в Північній Америці (мал. 6.4). Тут виділяються металогенічні провінці§ Канадського щита: біля озера Верхнє у США й на півострові Лабрадор у Канаді. У родовищі Месабі (оз. Верхнє) вміст заліза - 46-53%. Поруч з цими рудами у районі є чималі поклади низькопробних руд (20-27% заліза й до 50% кремнезему). Розробка руди провадиться переважно відкритим способом. На півострові Лабрадор розробляються залізисті кварцити (30-35% заліза). 
    Приблизно однакові поклади залізних руд є у кра§нах Європи та Азі§. У Західній Європі першорядне значення мають Лотаринзький залізорудний басейн (Франція та Люксембург) і родовища, пов'язані з Балтійським щитом (Швеція, Норвегія). Лотаринзькі руди позначені невисоким вмістом заліза, високим вмістом фосфору й кремнезему. Руди Північно§ Швеці§ високосортні, а в Норвегі§ вони представлені залізистими кварцитами.
    В Азі§ є важливі родовища, пов'язані з Індійською платформою (Декан), як за сво§ми запасами, так і за високою якістю (понад 60% заліза з невеликим відсотком сірки та інших домішок).
    Близько 10% світових запасів припадає на кра§ни Африки. Тут виділяються Західна Африка (переважно район Ґвінейсько§ затоки - Ліберія, Сьєрра-Леоне), а також Мавританія, Ґабон, Ангола, Північно-Західна Африка (передусім Алжир) та Південна Африка (ПАР та Зімбабве). Руди Ґвіне§ містять домішки кольорових металів, хрому, нікелю тощо. Руди з високим вмістом заліза має Австралія. Тут розташований один з найбільших у світі басейнів Хаммерслі. Запаси руди оцінюються у 11,7 млрд т, а вміст заліза - 62%. Зростання видобутку в кра§нах, що розвиваються, призвело до збільшення частки імпортних багатих руд у споживанні США (1/3), Англі§, Німеччини, Японі§.
    Поклади руди у Східній Європі та Кита§ оцінюються як дуже великі: понад 1/2 світових запасів. Йдеться передусім про Росію, Укра§ну, Казахстан, Китай, КНДР. Чимала частина цих руд містить 30-35% заліза. Тим часом більшість східноєвропейських кра§н не має достатніх покладів залізно§ руди, - §м доводиться імпортувати до 75% споживання. Переважна частина цього постачання до Польщі, Чехі§, Словаччини та Угорщини припадає на Укра§ну та Росію. В рік у світі видобувається 1 млрд т залізно§ руди, 40% §§ експортується. Головні експортери: Австралія та Бразилія (відповідно 150 і 190 млн т). Укра§на експортує 45 млн т руди і займає сьоме місце в світі після Інді§, Росі§, США та Китаю. 90% залізно§ руди транспортується морем.
    Є великі територіальні відмінності між видобутком залізно§ руди та центрами чорно§ металургі§, хоча чорна металургія належить до матеріаломістких галузей промисловості. Швеція видобуває 7% руди, а виплавляє 1% чавуну та 1,5% сталі. Натомість Англія, США, Німеччина мають набагато більшу питому вагу за виплавлянням металу, ніж за видобутком залізно§ руди. Це зумовлене не тільки різною забезпеченістю §х залізною рудою та коксівним вугіллям, але й різним ступенем розвитку в них машинобудування й споживання металу. На розвиток чорно§ металургі§ в окремих кра§нах великий вплив справляє політика міжнародних монополій.
    За виплавлянням чавуну, крім економічно розвинених кра§н (Японія, США, ФРН), виділяються Китай, Росія і Бразилія, які мають власну паливну та залізорудну бази. У виробництві сталі переважають електросталеплавильний та киснево-конверторний спосіб, тому лідерами вважаються економічно розвинені кра§ни: Японія, США, ФРН, Росія; хоча лідирує Китай. За виробництвом нержавіючо§ сталі виділяються тільки розвинені кра§ни, а оскільки виробництво феросплавів та губчастого заліза тяжіє до сировинно§ бази, то ці галузі представлені у Венесуелі, Мексиці. Інді§ та Аргентині. Тяжіння §х також до енергоносі§в зумовило розміщення цих виробництв в останній час в таких енергозабезпечених кра§нах як Іран, Саудівська Аравія, Індонезія та Малайзія. 
    За останні 10 років на ринок чорних металів вийшли кра§ни, що розвиваються: Китай, Бразилія, Республіка Корея, Індія, Венесуела, Мексика. У найближчій перспективі передбачається значне поширення виробництва чорних металів в кра§нах Азі§, Африки та Латинсько§ Америки. За експортом сталі перед ведуть Росія, Японія та Укра§на; головними імпортерами продовжують бути США, Кра§ни ЄС, Республіка Корея та Японія.
    Виділяють п'ять основних принципів розташування підприємств чи баз чорно§ металургі§.
    1. З орієнтацією на паливо (кокс) біля покладів коксівного вугілля. Прикладом можуть слугувати Донбас в Укра§ні, Кузбас в Росі§, Рур у ФРН, Північно-Аппалацька металургійна база у США, Північно-Китайська у КНР, металургійний комбінат м.Бокаро в Інді§.
    2. Орієнтація на поклади залізно§ руди,- а хром, марганець та вугілля - завозять. Це Придніпров'я в Укра§ні, Урал та КМА в Росі§, Лотарингія у Франці§, металургійний комбінат в Аньшані та Баотоу (Китай), в Белу-Оризонті та Волта-Редонді (Бразилія).
    3. Між сировиною (залізні , хромові і марганцеві руди) та паливом. Приазов'я в Укра§ні, 
    Приозір'я в США, металургійні комбінати: в Череповці (Росія), в Бхілаі, Роуркелі 
    та Джамшедпурі (Індія), в Ухані (Китай).
    4. "Припортова" чорна металургія, орієнтована на вивіз чавуну, сталі чи прокату на експорт. Притаманна тим кра§нам, що мають сировину й паливо (ПАР, Індія, Китай, Австралія), або тільки сировину (Бразилія, Канада) чи паливо (кра§ни Персько§ затоки). При цьому вони через сво§ морські порти ввозять недостаючі складові, виплавляють метал і експортують . Це металургійні комбінати: у Боашані (Китай), Вішакхапатнамі (Індія), Ріо-де-Жанейро (Бразилія), Ньюкаслі і Порт-Кемблі (Австралія), Ла-Платі, Енсенаді та Кампані (Аргентина) та в ПАР.
    5. "Припортова" чорна металургія, в кра§нах, які потребують багато металу для свого машинобудування, але сировиною чи паливом для своє§ чорно§ металургі§ забезпечені недостатньо. Тоді все це ввозиться морем до порту, неподалік від якого будується металургійний комбінат, що працює на привезених сировині чи паливі. Наприклад, Приатлантична металургійна база у США (Філадельфія, Портсмут) залізну руду отримує з Бразилі§ та Венесуели. Біля Балтимора споруджено завод у Спароуз Пойнті (найбільший у США), що працює на руді Чилі, Венесуели, Швеці§ та африканських кра§н; у Німеччині побудовано завод у Бремені на р. Везер (за 40 км від Північного моря), що працює на руді Швеці§ та американському вугіллі; в Італі§ - у Корнільяно і Таранто; у Франці§ - в Дюнкерку - на американському вугіллі та залізній руді з Африки та Венесуели; у Нідерландах - в Еймейдені - на залізній руді з Африки, Південно§ Америки та американському вугіллі. Це зумовить більшу роль далекопривізно§ сировини у чорній металургі§, а подеколи - зростання транспортних витрат.
    Найбільші запаси марганцевих руд зосереджені у ПАР, Укра§ні та Ґабоні, а хромових - у ПАР та Інді§. За видобутком марганцю лідирує в світі Укра§на. Видобуток хрому у 1997 році дорівнював 12 млн т (табл. 6.6). Найбільші його обсяги характерні для ПАР, Казахстану, Інді§ та Туреччини; на них припадає 76% світового видобутку цього металу. У кра§ни Східно§ Європи сировина для чорно§ металургі§ надходить із Росі§, Укра§ни та Польщі.
    До 15% виробництва сталі експортується. До найбільших експортерів належать Австралія, Канада, США, хоча США вивозить менше сталі, ніж завозить. Серед найбільших імпортерів - кра§ни Західно§ Європи, передусім Європейський союз.
    До чорно§ металургі§ відносиься і виробництво листового й трубного прокату. Перед у випуску сталевих труб веде Японія: понад 10 млн т на рік. Зростання виробництва сталевих труб спостерігається також у кра§нах, що розвиваються. Змінюється питома вага окремих держав у цій галузі: зростає частка Укра§ни, Китаю та Росі§ і знижується частка Японі§, США та ФРН.
    Розвинута чорна металургія Укра§ни спирається на потужну залізорудну базу. На територі§ держави є чималі родовища чорних металів (загальногеологічні запаси - 27,4 млрд т). Провідне місце належить Криворізькому басейну з його високоякісною рудою. За покладами залізних руд виділяються Кременчуцький та Білозірський (70% вмісту заліза) басейни. Промислове значення мають залізняки Керченського півострова, які - попри невеликий вміст заліза (30-40%) - використовуються завдяки присутності легуючих металів - марганцю й ванадію. Укра§на має великі поклади марганцевих руд: Великий Токмак, Нікополь, Орджонікідзе. Фактично за запасами марганцю вона перша у світі.
    Вдале поєднання покладів коксівного вугілля, залізних і марганцевих руд дає змогу виокремити три підрайони: Придніпров'я (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя), Донбас (Макі§вка, Алчевськ, Донецьк, Краматорськ), Приазов'я (Маріуполь). Центрами виробництва феросплавів є Запоріжжя й Нікополь.
    Металургійний комплекс потребує докорінно§ перебудови. Можна одержувати високоякісну сталь, обминаючи стадію чавунного виробництва у доменних печах. Це метод безперервного розливання сталі через "шлакове переплавляння". У такому разі відпадає необхідність в агломераційних та збагачувальних коксохімічних заводах і доменних печах. Почистішає навколишнє середовище, позбавившись кіптяви, диму, окислів доменного й коксохімічного виробництва.
    У металообробці слід застосовувати преси надвисокого тиску, де кусень металу стає рухомим і піддатливим, як рідина. Цей же метод дає змогу створювати деталі будь-яко§ форми й конфіґураці§ без подальшо§ токарно§ або фрезерно§ доробки. За цією технологією 90% сталі виплавлятиметься з металобрухту й лише 10% - з залізно§ руди. Це заощадить невідновні природні ресурси, а зношені металеві деталі будуть відновлюватися спеціальним переплавлянням. Така технологія тим часом використовується лише на Південному машинобудівному заводі та Дніпропетровському металургійному комбінаті, хоча й варто застосовувати §§ скрізь.

       2. Сировинна база та принципи розміщення кольорово§ металургі§
    Розвиток і розміщення кольорово§ металургі§. У добу НТР кольорові метали посідають особливе місце. Нові й новітні галузі промисловості - передусім машинобудування - неможливо уявити без кольорових металів. Це, в першу чергу, радіотехнічна, електротехнічна, авіаційна промисловість, електроніка. Кольорові метали поширені і в старих галузях машинобудування, і в побуті; мають вони й стратегічне значення. Отже, кольорові метали надзвичайно потрібні для високорозвинутого народного господарства.
    Однак руд кольорових металів на планеті мало й поділені вони за територією дуже нерівномірно. Лише США та Росія задовольняють сво§ потреби у кольорових металах за рахунок розробки власних родовищ, а решта кра§н тією чи іншою мірою залежать від імпортно§ мінерально§ сировини.
    Руди кольорових металів мають низку особливостей. З одного боку, вони вирізняються надзвичайно різноманітним комплексним складом: часто-густо з руд кольорових металів можна одержати кілька супутніх корисних компонентів (золото, срібло, кобальт, вольфрам, арсен, сірку тощо). Другою особливістю є порівняно низький відсоток корисно§ речовини в руді, що рідко перевищує 5-10%. Рудам кольорових металів властива складна форма залягання.
    Такі фактори накладають свій відбиток на розвиток й розміщення галузей кольорово§ металургі§. Руди кольорових металів здебільшого розташовані в кра§нах, що розвиваються, а для виробництва треба чимало енергі§, що продукується у промислове розвинутих кра§нах. Це порушує рівновагу в розвитку кольорово§ металургі§ у світі. Під час розміщення підприємств кольорово§ металургі§ необхідно враховувати як сировинний фактор на стаді§ видобутку та збагачення, так і енергетичний під час виплавки металу. Територіальне ці дві стаді§ рідко збігаються. Глиноземні заводи, центри первинно§ виплавки міді, свинцево-цинкові виробництва орієнтуються на родовища, а виплавка металу здійснюється поруч енергетично§ бази
    Це пояснюється технологічними особливостями виробництва кольорових металів. Для одержання 1 т чорново§ міді треба 100 т руди, 800 кВтЧгод електроенергі§, 2 т палива, 500 м3 води. Натомість продукування цинку, алюмінію характеризується високою електромісткістю: на 1 т алюмінію йде 2 т глинозему, близько 18 тис. кВтЧгод електроенергі§, 120 м3 води, 0,2 т палива. Тому алюмінієві й електролітичні цинкові заводи розташовуються біля потужних енергетичних джерел.
    Поєднання родовищ мінерально§ сировини та енергі§ особливо сприятливе для підприємств кольорово§ металургі§, але таке трапляється вкрай рідко. Низький вміст корисно§ речовини у рудах кольорових металів призводить до того, що на порожню породу при перевезеннях припадає 80-90%. Отже, переробляти руди кольорових металів на великій відстані від §хніх родовищ нерентабельне. Тому руди збагачуються на місці видобутку, а чорновий метал виплавляється або там же, або у районах з дешевою електроенергією чи паливом. Рафінування - одержання чистого металу - здійснюється у промислове розвинутих кра§нах.
    Отож, первісна переробка або збагачення руд кольорових металів здійснюється у кра§нах, що розвиваються, а вторинна переробка або одержання готового металу зосереджена у промислово розвинутих кра§нах. Щоправда, протягом останніх років у низці кра§н, що розвиваються, створюється власна переробна промисловість.
    Кольорова металургія як багатогалузева промисловість включає: основні кольорові метали (алюміній, мідь, свинець, цинк, олово, ртуть, сурма), шляхетні (золото, срібло, платина), легуючі (хром, титан, нікель, кобальт, вольфрам, молібден, ванадій, тантал, ніобій), рідкі й розпорошені метали (кадмій, індій, телур, галій, талій, селен, германій, цирконій тощо).
    Алюмінієва промисловість. Алюміній належить до найбільш легких і "молодих" металів. Промислове виробництво алюмінію розпочалось після 1886 р., коли було відкрито електролізний спосіб розщеплення глинозему на кисень та алюміній. Доти він належав до коштовних металів і був дорожчим за золото. Таку розкіш, як алюмінієві ґудзики, могли дозволити собі лише дуже заможні вельможі, а алюмінієвими ложками замість "простих" срібних користувалися тільки короновані особи. 1855 р. на Всесвітній виставці у Парижі показували зливок алюмінію з пишною назвою "срібло з глини".
    Фізико-хімічні властивості алюмінію широко використовуються у промисловості. У світовому виробництві відомо понад 500 тис. виробів з алюмінію та його сплавів. Алюміній займає помітне місце в електротехніці, чорній металургі§, авіабудуванні, електропромисловості, електроніці, харчовій, військовій та багатьох інших галузях промисловості, а також у побуті. У земній корі алюмінію майже у 4 рази більше, ніж заліза, у 55 разів більше, ніж свинцю, у 100 разів більше, ніж золота. У природі алюміній - найпоширеніший метал, проте промислова концентрація глинозему зустрічається рідко.
    У світі виділяють 4 бокситових провінці§: Середземноморську ( родовища Греці§, Італі§, Угорщини, Франці§); Гвінейську (Гвінея, Камерун); Австралійську та Карибську ( Фр. Гвіана, Сурінам, Венесуела, Гайана). Родовища бокситів є приблизно у 40 кра§нах світу. Проте вони дуже нерівномірно поділені по територі§ планети. Найпотужніші ресурси бокситів мають Папуа-Нова Ґвінея, Австралія, Бразилія, Камерун, Ямайка, Індія, Росія, Казахстан, Ґайана, Сурінам, Китай, США, на які припадає 9/10 світово§ сировини. Є запаси алюмінієвих руд і в Укра§ні (мал. 6.5).
    Боксити видобуваються у трьох десятках кра§н, але перед ведуть Австралія, Ґвінея, Ямайка, Бразилія, Венесуела, Китай. Оскільки основні споживачі алюмінієво§ сировини - промислово розвинені кра§ни (США, Японія, Китай, ФРН, Франція та інші) - повністю або частково не забезпечені власними ресурсами, а основні видобувні кра§ни не мають алюмінієво§ промисловості, - частка експорту в загальному видобутку бокситів дуже велика.
    В Укра§ні діє Микола§вський глиноземний завод на австралійських та гвінейських бокситах. Алюмінієві заводи є у Запоріжжі та Броварах.
    Міделиварна промисловість. Мідь належить до важких металів і відома здавна. Ще перші цивілізаці§ відомі за назвою "бронзова доба". Бурхливий розвиток міделиварно§ промисловості починається зі зростанням електроенергетики. Тому найбільшим споживачем міді є електротехнічна промисловість. Мідь і §§ сплави з цинком (латунь), оловом (бронза) застосовуються у багатьох галузях народного господарства.
    Міді у природі порівняно багато. Понад 240 мінералів містять мідь, проте тільки 18 мають промислове значення. Власне, мідь у руді рідко перевищує 1-2% (у давнину розроблялися мідні руди з умістом міді до 20%), і тому ці руди потребують збагачення.
    Понад 50 держав має мідну руду. Виділяють 4 мідних пояси: Урало-Казахстанський (Росія й Казахстан), Тихоокеанський (Китай, США, Мексика, Чилі, Перу), Австралійський та район Великих Африканських розломів (Заір, Замбія, ПАР). 
    Виробництво міді складається зі збагачення, випалу зі спіканням концентрату, литва та бесемерування. Це й зумовлює розміщення підприємств з видобутку, виробництва та споживання міді.
    Виробництво міді потребує велико§ кількості тепла й енергі§ і тому воно орієнтоване на паливно-енергетичну промисловість в основному економічно розвинених кра§н: США, Японі§, ФРН, Канади, Росі§. Хоча високий попит на цей метал дав змогу розширити його виробництво в Чилі, Кита§ та Польщі. Крім того, мідь відіграє величезну роль у найновітніших галузях машинобудування, які розвинуті виключно в індустріальній групі кра§н. Це Велика Британія, Франція, Італія та інші держави, які не мають мідно§ руди, проте ведуть перед у споживанні міді.
    Свинцево-цинкова промисловість. Свинець і цинк належать до важких металів синювато-білого кольору. Свинець - м'який, ковкий, плавиться при температурі 327 ®С, а цинк - крихкий метал, плавиться при температурі 419®®С. Свинець і цинк легко сплавляються з іншими металами.
    Ці властивості свинцю й цинку широко використовуються у народному господарстві. Свинець застосовується в електротехнічній промисловості (виробництво кабелю), акумуляторному виробництві, виробництві фарб (свинцеві білила), медичній промисловості, військовій техніці (шрапнелі, осердя в кулях), виготовленні контейнерів для зберігання радіоактивних матеріалів тощо. Основні галузі використання свинцю: виробництво акумуляторів - 30%, тетраетилсвинцю для моторного палива - 20%, кабелю - 10%, білил - 8%, припо§в - 7%, боєприпасів - 3%. Решта 22% йде на виготовлення захисних пристро§в від радіаці§, друкарських сплавів, використовується у медичній та хімічній промисловості.
    Природні сполуки свинцю й цинку досить розповсюджені на нашій планеті. Відомо понад 300 свинецьвмісних мінералів та 50 мінералів цинку. Проте §хня концентрація у мінералах невелика. Крім того, свинець і цинк часто подибуються разом, у вигляді поліметалевих руд, що потребують збагачення з поділом компонентів (флотацією).
    Розвідані поклади свинцю й цинку є у 50 державах, - найбільші з них розташовані у Росі§, Казахстані, Кита§, США, Канаді, Австралі§, Перу, Мексиці, ФРН, КНДР, Болгарі§.
    Свинець видобувається, виплавляється й використовується понад 2000 років. Інтенсивне виробництво цинку почалось доперва з друго§ половини XIX ст. Основний видобуток, виплавляння й споживання цих металів зосереджені у кількох кра§нах. На розвинені кра§ни, що серед них США, Японія, ФРН, Італія, Великій Британія, припадає 65-70% споживання (табл. 6.9). Основними експортерами цинку і свинцю та §хніх концентратів є Австралія, Канада, Перу, Мексика, США та Бразилія. . Основними експортерами цих металів та §хніх концентратів є Казахстан, Росія, Узбекистан, Австралія, Канада, Перу, Мексика, Болгарія.
    В Укра§ні цинк виплавляють у Костянтинівці. Поклади поліметалічних руд виявлені у Нагольному Кряжі (Донбас).

    3. Олов'яна промисловість.
    Олово належить до важких металів сріблясто-білого кольору. Температура плавлення - 232 ®С. Воно широко використовується у промисловості й побуті. Основні напрямки застосування: виробництво біло§ жерсті, що потрібна для консервно§ промисловості (банки для харчових продуктів), та для лудження. У різних галузях машинобудування використовуються сплави олова з міддю (бронза) та з цинком (латунь).
    Промислова концентрація олова у природі трапляється рідко. Відомо 18 мінералів, що містять олово, проте єдиним промисловим мінералом є олов'яний камінь. Виділяють 2 олов'яні пояси: Тихоокеанський (Росія, Китай, Монголія, В'єтнам, Малайзія, Таіланд, Індонезія, М'янма, Болівія) та Африканський (Заір, Уганда, Нігерія).
    Олово видобувається у 13 кра§нах, на долю чотирьох з них - Китая, Індонезі§, Перу та Бразилі§ - у 1998 році припадало 75% світового видобутку. Виділяються також Болівія, Австралія, Малайзія, Росія. 
    Ртутна промисловість. Ртуть - єдиний метал, що перебуває у рідкому стані за нормально§ температури. Головними §§ споживачами є електротехнічна, радіотехнічна, хімічна, медична та військова промисловість. У природі відомо 25 ртутновмісних мінералів, але промислове значення має лише кіновар.
    Рудні вияви ртуті поширені у багатьох кра§нах, проте лише 15 держав мають промислові поклади цього металу, серед яких Укра§на, Іспанія, Італія, Китай, Румунія. Значні родовища є також у США, Мексиці, Канаді. Промисловий видобуток ртуті здійснюється переважно в Укра§ні (район Микитівки), в Росі§, Кита§, Іспані§, Італі§, Мексиці. Звідси цей метал експортують до США, Японі§, ФРН, Велико§ Британі§, Франці§.
    Сурм'яна промисловість. Сурма - сріблясто-білий, крихкий метал, що легко розтирається на порошок. У чистому вигляді металева сурма застосовується рідко (переважно у мистецькому литві). Натомість додавання сурми до м'яких металів підвищує §хню твердість, що широко використовується у хімічній, електротехнічній та багатьох інших галузях народного господарства.
    У земній корі сурми обмаль: §§ містять 75 мінералів. Проте не всі вони мають промислове значення. Більша частина світових покладів сурми зосереджена у п'ятьох кра§нах: Китай, Росія, Болівія, Мексика, ПАР.
    Сурму видобувають у понад 20 кра§нах, але 91% видобутку припадає на Китай, Росію, Болівію та ПАР.
    За видобутком нікелю лідирують Росія, Канада, Індонезія, Нова Каледонія, Австралія. Основний споживач сировини - машинобудування та електроніка. В Укра§ні він видобувається у Побужжі.
    Титан - це легкий особливо міцний метал, який використовується в авіакосмічній промисловості та інших галузях господарства. За його видобутком лідирують Австралія, ПАР, Канада, Норвегія. Головні користувачі - економічно розвинені кра§ни Західно§ Європи, США, Японія, Росія. Укра§на має одні з найбільших запасів титанових руд. Виплавляють титан у Запоріжжі, Іршанську Житомирсько§ області, Красноперекопську.
    Срібло відноситься до благородних металів. Його запаси у 1994 р. оцінювались у 280 тис. т. В Канаді та Мексиці по 37 тис. т, у США - 31 тис. т. Серед добуваючих кра§н слід назвати Мексику, Перу, США, Австралію та Канаду.
    Попит на срібло у світі постійно зростає, хоч видобуток останні три роки знизився (за рахунок Мексики, Перу, Росі§ та Казахстану). Основними споживачами срібла є електротехніка, стоматологія, фотографія; срібло використовується для виготовлення акумуляторних батарейок, каталізаторів.
    Надалі очікується розширення видобутку срібла за рахунок родовищ у Австралі§, Індонезі§, США та Кита§.
    Золото. Це перший метал, котрий навчилась видобувати й використовувати людина. Воно належить до найважчих металів. Температура його плавлення - 1063 ®С. Золото не окислюється, не розчиняється у лугах і кислотах, за винятком царсько§ водки (суміш азотно§ та соляно§ кислоти), й вирізняється високою тепло- та електропровідністю. Його застосування випливає з унікальних фізико-хімічних властивостей.
    В усьому світі налічується близько 100 тис. т золота: 36 тис. т - у централізованих скарбницях, що належать урядам, центральним банкам і міжнародним організаціям, 20 тис. т - зливки й монети у приватному володінні, 44 тис. т -ювелірні вироби тощо.
    Останнім часом золото дедалі більше використовується у промисловості: у сплавах воно застосовується у ракетній техніці, атомній та авіаційній промисловості, електротехніці, радіотехніці, приладобудуванні та ін.
    Золото належить до рідкісних елементів земно§ кори. Його поклади відомі майже в усіх кра§нах світу, але про запаси можна висновувати лише за непрямими показниками, передусім - за рівнем видобутку. До найбагатших кра§н за покладами золота належать ПАР, Росія, Танзанія, Намібія, США, Мексика, Бразилія, Колумбія, Гана, Канада, Австралія, Індія. Проте більш як 90% видобутку золота припадає на шість кра§н - ПАР, Росію, Канаду, США, Австралію, Китай.
    Світовий видобуток золота за останні роки знизився, а ціна за 1 трійську унцію становила: 1992 р. - 343,95 дол., 1993 р. - 359,82; 1997 р. - 331 дол.. Світовий видобуток золота у 1997 р. становив 2464 т. Лідирують ПАР (489,2 т), США ( 351,4 т), Австралія (311,4 т), Канада (168,5 т),Китай (156,8 т), Росія (137 т). За рахунок сво§х покладів золота Укра§на зможе видобувати 15 т золота на рік. Для цього потрібні 800 млн дол. інвестицій. В Укра§ні налагоджено випуск золота, платини та срібла із вторинно§ сировини на Південному машинобудівному заводі у Дніпропетровську і об'єднанні "Свема" у Шостці.
    До кольорово§ металургі§ часто відносять і видобуток дорогоцінних каменів. Світові запаси алмазів ювелірного значення оцінюються у 300 млн каратів . Найбільші запаси зосереджені в Австралі§ - 33% світового видобутку, За§рі - 23%, Ботсвані - 15%, Росі§ - 14%, ПАР - 11%, Канаді - 10%, а також Намібі§, Бразилі§ та Мозамбіку. Найбільшими в Австралі§ є родовища Panda, Koala, Misery, Fox, Sable. У 1998 р. всього у світі необроблених алмазів видобуто на 117 млн. каратів. В Австралі§ - 40,2; Ботсвані - 20,1; Росі§ - 19,4; Конго - 17,9; ПАР - 9,8 млн каратів.
      
      
      


    Лекція 7.

    Машинобудівний комплекс

    План
    1. Види спеціалізаці§ в машинобудуванні
    2. Галузева структура машинобудування світу
    3. Галузева структура та особливості розміщення машинобудування в Укра§ні

    1. Види спеціалізаці§ в машинобудуванні
    Машинобудування - одна з провідних галузей промисловості. Створюючи найактивнішу частину основних виробничих фондів - знаряддя праці, машинобудування істотно впливає на темпи й напрями науково-технічного прогресу в інших галузях господарства, зростання продуктивності праці, інші показники, що визначають ефективність виробництва.
    Основні фактори, що впливають на розміщення підприємств машинобудування. Підвищення ефективності машинобудівного виробництва визначається не лише впровадженням у виробництво нових типів машин і устаткування, вдосконаленням його галузево§ структури, реконструкцією та технічним переозброєнням. Великі можливості приховані у вдосконаленні територіально§ організаці§ галузі, кращому розташуванні §§ підприємств.
    На це істотно впливає традиційний рівень машинобудування й використання виробничих потужностей, а також різні реґіональні фактори й умови, потреба районів у продукці§ галузі, забезпеченість паливом, електроенергією, транспортом, наявність промислових майданчиків тощо. Крім того, важливою умовою раціонального розміщення галузі є наявність трудових ресурсів, зокрема кваліфікованих кадрів.
    Отже, за сво§ми тенденціями у розміщенні підприємства машинобудування можна погрупувати наступним чином:
    - галузі, які характеризуються високою металомісткістю, малою працемісткістю продукці§, що випускається невеликими серіями або поодинокими екземплярами (підйомно-транспортне, металургійне, енергетичне машинобудування). Підприємства таких галузей доцільно розташовувати у районах металургійних баз;
    - галузі, які характеризуються середньою металомісткістю, невисокою працемісткістю й транспортабельністю готово§ продукці§ за невеликих обсягів §§ випуску (виробництво обладнання для нафтово§ й хімічно§ промисловості, будівельних, шляхових і сільськогосподарських машин); підприємства повинні розміщуватись, як правило, у районах споживання продукці§;
    - галузі, які випускають масову продукцію з високою працемісткістю й фондомісткістю (автомобіле- й тракторобудування, дизелебудування, устаткування для легко§, харчово§ та поліграфічно§ промисловості); звичайно розміщуються у центрах машинобудівно§ промисловості з наявністю кваліфікованих кадрів;
    - галузі точного машинобудування, котрим властиві дуже висока працемісткість, мала металомісткість, підвищена фондомісткість (радіотехнічна та електронна промисловість, приладобудування, деякі виробництва електротехнічно§ промисловості); розміщуються у районах високо§ технічно§ культури, що мають висококваліфіковані кадри, експериментальні бази, науково-дослідні інститути.
    Ускладнення машинобудівного виробництва визначило поділ кра§н на виробників масово§ та наукомістко§ продукці§. Це зберегло висококваліфіковані виробництва у кра§нах з високим рівнем науково-технічного прогресу, де є великі витрати на наукові дослідження при освоєнні нових видів продукці§.
    Треба підкреслити чималу роль спеціалізаці§ та кооперування виробництва у машинобудуванні. Спеціалізація виробництва передбачає концентрацію випуску конструктивно й технологічно подібних виробів, а також концентрацію окремих операцій у відокремлених галузях, на підприємствах. Вона сприяє зростанню продуктивності праці за рахунок використання продуктивнішого обладнання.
    Попредметна спеціалізація передбачає зосередження використання конструктивно схожих машин та обладнання на спеціалізованих підприємствах. До підприємств попредметно§ спеціалізаці§ у машинобудуванні відносять автомобільні, тракторні, верстатобудівні заводи.
    Подетальна (вузлова) спеціалізація означає зосередження на окремих підприємствах виробництва обмежено§ кількості деталей, вузлів, агрегатів для використання §х на попредметно спеціалізованих підприємствах. За приклад подетально спеціалізованих підприємств можуть правити підшипникові заводи, заводи автомобільних двигунів тощо.
    Технологічна спеціалізація, яка передбачає створення підприємств для виконання окремих технологічних операцій (процесів). До таких підприємств можна зарахувати заводи для виробництва литва, поковок, зварювальних конструкцій.
    Розвиток спеціалізаці§ (особливо подетально§ й технологічно§) визначає поширення кооперування як форми виробничих зв'язків між підприємствами, що беруть участь у спільному виготовленні продукці§. Завдяки кооперуванню з'являється можливість скоротити виробництво більшості складних машин, прискорити впровадження ново§ техніки.
    Не в кожній кра§ні є умови для розвитку прогресивного спеціалізованого виробництва, розрахованого на масовий або серійний випуск машинобудівно§ продукці§. Перешкоджає брак місткого внутрішнього ринку, здатного використати продукцію великого підприємства, сировини, кадрів вчених і фахівців. Натомість надзвичайно розвинута внутрішньо- й міжгалузева спеціалізація у США, де підприємства, які випускають складну продукцію, часто-густо є лише збиральними, що одержують деталі та вузли від численних субпідрядників.
    Підприємства, які випускають складну продукцію, називаються заводами-суміжниками. Вадою цього процесу є те, що спеціалізація у сполученні з територіальним поділом праці часом призводить до формування вузькоспеціалізованих центрів або навіть районів.

      
    2. Особливості розвитку та розміщення машинобудування у світі. 
    У високорозвинутих кра§нах на машинобудування припадає 1/3-2/5 і більше продукці§ обробно§ промисловості. Саме у цій сфері яскраво виявляється лідерство цих кра§н.
    Найбільша різноманітність притаманна машинобудуванню США, Японі§, Велико§ Британі§, Франці§, Німеччини. Вони мають усі галузі машинобудівного виробництва й безпосередньо формують світовий ринок. Найвичерпніше номенклатура машинобудівно§ продукці§ репрезентована у США; у Західній Європі це стосується ФРН, а чверть сторіччя тому до них приєдналася й Японія. Решта кра§н не в змозі повністю забезпечити себе цією продукцією й тому залежить від поставок зовнішнього ринку.
    Структура машинобудування Швейцарі§, Канади, Швеці§ та низки інших кра§н орієнтована не на внутрішній ринок, а на світовий. Вона ніби доповнює структуру машинобудування інших кра§н. Ідеться про спеціалізацію на випуск продукці§ невеликими партіями.
    Кра§ни, що розвиваються, перебувають на різних стадіях економічного поступу. Деякі за випуском продукці§ машинобудування на душу населення близькі до розвинутих, але тут слід враховувати структуру виробництва. Машинобудування у них розвивається коштом дешево§ праці. Південній Коре§, Сінгапуру, та ін. властива орієнтація на розвинуті кра§ни як ринок збуту, велика роль іноземного капіталу в галузі, дешева робоча сила.
    Є, наприклад, група (Бразилія, Індія, Мексика, Аргентина тощо), у якій завдяки розвитку інших галузей, що працюють на світовий ринок, створені можливості для зростання машинобудування, яке великою мірою контролюється іноземним капіталом.
    У найменш розвинутих кра§нах машинобудування представлене здебільшого ремонтними та збиральними підприємствами.
    Отже, Західна Європа, Японія, США є основними постачальниками виробів високо§ складності для світового ринку. "Нові" машинобудівні кра§ни продукують масові товари середнього технічного рівня, у них відбувається ускладнення машинобудівних виробництв.
    У світовому машинобудуванні сформувалося п'ять реґіонів:
    Північноамериканський реґіон виробляє понад 30% продукці§, має найширшу номенклатуру виробів та спеціалізується на випуску науко- й капіталомістких товарів. На нього припадає 1/4 продукці§ світового автомобілебудування, 2/3 цивільного літакобудування й 70% великих ЕОМ. Реґіон виступає експортером продукці§ високо§ складності, виробів важкого машинобудування й наукомістких галузей. Поряд з цим він імпортує різноманітну побутову техніку, автомобілі, судна.
    Західноєвропейський реґіон виробляє 25-30% продукці§ світового машинобудування. Це переважно машини середньо§ складності, але чимала частка припадає й на вироби особливо§ складності. Завозиться високоскладна техніка з США, а менш складна, але працемістка, - з Японі§ та кра§н, що розвиваються.
    Східно- та Південно-Східно-Азіатський реґіон з центром у Японі§ виробляє 20% світово§ продукці§ машинобудування. У Японі§ машинобудування досягло високого ступеня структурного й науково-технічного розвитку тільки-но на початку 80-х років. Чільним напрямом розвитку машинобудування Японі§ є вивезення малокваліфікованих і середніх за рівнем виробництв до кра§н з дешевшою працею. Експортер виробів високо§ складності, побутово§ техніки, реґіон завозить продукцію найвищо§ складності з США та Західно§ Європи.
    Кра§ни СНД та Східно§ Європи виділяються розвитком верстатобудування (Чехія, Укра§на, Росія), автомобілебудування (Угорщина, Укра§на, Білорусь, Росія), авіа- та ракетобудування (Укра§на, Росія), морського суднобудування (Укра§на, Росія, Польща), військового машинобудування (Укра§на, Росія). В них досить дешева робоча сила, в деяких галузях (авіа-, ракето-, суднобудування та військова техніка) §х продукція не поступається світовим аналогам, але, з другого боку, виробництво застаріло, потребує модернізаці§ і залучення значних інвестицій.
    В кра§нах Латинсько§ Америки (Бразилія, Аргентина) формується п'ятий реґіон на базі виробництва ЕОМ (електронно-обчислювальних машин), літаків, автомобілів, суднобудування - в Бразилі§; авіа- та автомобілебудування - в Аргентині.
       3. Галузева структура та особливості розміщення машинобудування в Укра§ні
    Тяжке машинобудування виробляє гірничо-шахтне, підйомно-транспортне, металургійне обладнання, устаткування для хімічного та будівельного комплексів, шляхові машини ( бульдозери , екскаватори , катки, грейдери) тощо. Воно є металоємним, тому тяжіє до металургійних баз; водночас воно - громіздке, тому тяжіє до споживача. Продукція ціє§ галузі випускається невеликими партіями або навіть одиничними зразками ( парові казани, турбіни, прокатні стани) і є трудоємним.
    Рівнем розвитку тяжкого машинобудування виділяються насамперед розвинені кра§ни, де є тяжка промисловість. Серед кра§н, що розвиваються, тяжке машинобудування орієнтується на добувну промисловість ( видобуток нафти, газу, руди, вугілля) чи на металургійну промисловість ( Індія, Бразилія, Аргентина).
    Транспортне машинобудування складається з виробництва автомобілів, морських та річкових суден, локомотивів, вагонів, трамва§в, тролейбусів тощо. Воно орієнтується переважно на економічно розвинені кра§ни, де є значний попит на цю продукцію, а також на сировинну базу.
    Автомобілебудування позначене великою капіталомісткістю, а гостра конкуренція зумовлює високий рівень монополізаці§. Найбільшими монополіями з виробництва легкових автомобілів є "Вольво", "Даймлер-Бенц", ФІАТ, БМВ, "Дженерал-моторс", "Форд-мотор", "Тойота", "Нісан", "Опель".
    Серед реґіонів лідерство тримає Північна Америка. Серед кра§н виділяються США, Японія та Франція .
    Нещодавно у п'ятірку лідерів увійшли автомобільні фірми Республіки Коре§. АвтоЗАЗ-Daewoo в кра§ні налагодив випуск автомобіля "Таврія" покращено§ якості та трьох моделей "Daewoo". В Іллічівську почато складання моделей Leganza, Nubira, Lanos.
    Компанія General Motors в рамках сумісного підприємства АвтоЗАЗ-Daewoo інвестувала в автомобілебудування 100 млн дол. задля складання Opel-Astra та Vectra. У Луцьку утворено СП із складання шосто§ моделі ВАЗ, а в Мелітополі на базі нещодавно збудованого моторного заводу налагоджено випуск двигунів фірми "Рено", в тому числі для СП "Рено-ЛАЗ" з виробництва нових автобусів.
    Випуск автомобілів у Росі§ знизився, Укра§на у 1998 р. випустила 25,7 тис. легкових автомобілів.
    Вантажне автомобілебудування зосереджено у таких кра§нах, як США, Канада, Японія, ФРН, Росія, Чехія, Білорусь. Тут виробляються вантажівки велико§ та середньо§ вантажопідйомності. Найбільші центри: Москва, Набережні Челни, Нижній Новгород у Росі§, Мінськ та Жодіно у Білорусі, Дирборн у США, Нагоя у Японі§, Копршивниця у Чехі§ (вантажівки "Татра") Японі§ (Mitsubishi, Nissan, Hino), Італі§ (Iveco), Швеці§ (Volvo), Франці§ (Renault), ФРН та США (Даймлер-Крайслер, Mercedes, MAN), а також моделі Scania та DAF. Росія з Укра§ною утворили 4 СП із складання невеликих вантажівок "Газель" в Сімферополі, Іллічівську, Кременчуці та Ки§вській області. 
    Виробництво автобусів зосереджено у ФРН ("Мерседес"), Угорщині ("Ікарус"), Укра§ні (ЛАЗ), Росі§ (ПАЗ, ЛІАЗ), США, Японі§, Швеці§ (Вольво), Франці§ (Рено).
    Виробництво мотоциклів зосереджено в Японі§ (Suzuki, Jawa, Jamaha, Kawasaki, Honda); ФРН (BMW), Франці§ (Pegeout), США та Італі§.
    Локомотивобудування історично склалось там, де була розвинена мережа залізниць: у Західній Європі, Росі§, Укра§ні, США, Японі§. У більшості розвинених кра§н випускають і використовують електровози (виняток США, де висока питома вага тепловозів), а в кра§нах, що розвиваються, застосовують тепловози і паротяги. Найновіші типи локомотивів запроваджує Японія, швидкість руху на §§ спеціальних швидкісних залізницях по Тихоокеанському поясу - найвища. У США розроблений новий тип швидкісного залізничного составу, який рухатиметься зі швидкістю 240 км/год і стане одним із найнадійніших з огляду на безпеку руху. В Укра§ні тепловози та електровози виробляються у Луганську, Харкові та Дніпропетровську, трамва§ - у Луганську, тролейбуси - у Дніпропетровську.
    Морське машинобудування зосереджене у Японі§; ця кра§на дає 38 % споруджуваного тоннажу. За обсягом військового суднобудування перед ведуть США. Від середини сімдесятих років швидко - за активно§ участі японських монополій та з використанням японського суднового обладнання - морське суднобудування розвивається у Південній Коре§ (20% світового обсягу), Сінгапурі, Бразилі§. У Західній Європі найвищі темпи розвитку суднобудування - в Германі§ та Італі§ ( відповідно 5,4 та 4,3 %). Китай у останній час витіснив з третього місця Германію і його питома вага складає 6,1 %.
    В окремих кра§нах сформувалась певна спеціалізація: Японія робить судна для перевезення наливних та насипних вантажів, Франція - зріджених газів і хімікатів, Фінляндія - криголами й пасажирські судна, США - судна-баржовози та газовозні танкери.
    Нова тенденція - переміщення суднобудівних потужностей в кра§ни, що розвиваються. Крім Республіки Корея в "першу десятку" увійшла Бразилія . Це пов'язано з наявністю сировинно§ бази та дешевих трудових ресурсів.
    У світовому виробництві суден питома вага Укра§ни у 1995 році складала 0,8%, а у 1998 впала до 0,3%. Провідними покупцями укра§нських суден є Греція ( 41% від загально§ вартості проданих суден), Росія (30%), Данія, Ліберія, Нідерланди.
    Верстатобудування є галуззю, яка визначає науково-технічний прогрес у світі. Воно потребує залучення висококваліфікованих трудових ресурсів, тому розміщується в основному у економічно розвинутих кра§нах. Не випадково на шість із них - Японію, ФРН, США, Італію, Швейцарію та Францію - припадає 75% виробництва верстатів. У експорті верстатів лідирують ті ж самі кра§ни.
    Верстатобудування в кра§нах світу має вузьку спеціалізацію. Так, США і ФРН перші за випуском верстатів з програмним управлінням; Японія і ФРН - металорізальних верстатів; США, Японія і ФРН - ковальсько-пресових верстатів; Швейцарія - прецизійних верстатів.
    Сільськогосподарське машинобудування включає випуск комбайнів, жаток, сіялок, косилок, устаткування для тваринництва тощо. Всі ці машини орієнтуються на споживача і виробляються у тих кра§нах, де в них виникає потреба. Багато кра§н, що розвиваються, мають цехи по зборці сільськогосподарсько§ техніки, а комплектуючі завозять із Західно§ Європи, Японі§ та США. 
    За обсягом виробництва сільськогосподарських машин лідирують США, вони ж є основними споживачами ціє§ техніки. Зернозбиральні комбайни випускають у Ростові-на-Дону, Таганрозі, Сизрані, Красноярську (Росія) Луганську й Кіровограді (Укра§на); кукурудзозбиральні - в Херсоні (Укра§на); льонозбиральні - Бєжецьк, Люберці (Росія); бавовнозбиральні - Ташкент (Узбекистан); картоплезбиральні - Гомель (Білорусь), Рязань, Тула (Росія). Херсонський завод кукурудзозбиральних комбайнів налагодив виробництво зернозбирального комбайну "Славута".
    Авіа- та ракетобудування характерне для економічно розвинутих кра§н. США виготовляє "Шатли", Франція - "Оріони", Росія - штучні супутники, космічні станці§, модулі; Укра§на - ракетоносі§ "Зеніт" і "Протон". Також Укра§на приймає участь у комічній програмі "Морський старт". Найбільші виробники літаків у світі - Boeing (США) та Airbus (консорціум Західно§ Європи). Також різні типи літаків виготовляють Франція, Італія, Канада, Швеція та інші. Росія виробляє військові та цивільні літаки і гелікоптери: МІГ, СУ, АН, ІЛ, ТУ та інші. В Укра§ні виготовляють авіадвигуни (завод "Мотор-Січ" в Запоріжжі). Авіазаводи у Києві та Харкові налагоджують випуск ТУ-334, АН-140, АН-74, АН-74 ТК.
    Важливим напрямом машинобудування є виробництво збро§. У світі серед виробників збро§ виділяються розвинені кра§ни, а серед покупців, як розвинені кра§ни, так і ті, що розвиваються.
    Приладобудування - це виробництво електро- та радіовимірювальних оптичних приладів, приладів часу, засобів зв'язку тощо. Найбільшими виробниками електротехнічного устаткування у світі є компані§ АВВ (Швейцарія та Швеція), Siemens (ФРН), General Electric (США), GEC-Alsthom (Франція та Великобританія).
    Ці галузі виробництва спочатку з'явилися у Європі, США та Японі§, а потім були перенесені також у Нові Індустріальні Кра§ни (НІК) Східно§, Південно-Східно§ Азі§ та Латинсько§ Америки в розрахунку на дешеву робочу силу .
    Одним із напрямів приладобудування є електронна промисловість. Вона зародилась у США, потім перейшла до Європи і Японі§, а тепер змістилась у НІК. Зараз такі НІК, як Республіка Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Бразилія, входять у десятку перших кра§н, поступаючись лише США, Японі§, ФРН, Великобритані§ та Франці§. Спочатку в цих кра§нах тільки складали побутову електроніку з американських, європейських та японських деталей; тепер тут впроваджують своє інтегроване виробництво, яке містить всі основні стаді§. Випускаються персональні комп'ютери, великі інтеґральні схеми, периферійні системи, обладнання для електронного проектування, засоби зв'язку, волоконна оптика тощо. У 1997 році в світі було виготовлено 80 млн персональних комп'ютерів. Лідер - компанія Compag (США).
    В Укра§ні ця галузь теж широко представлена: більшість продукці§ виробляється на підприємствах військово-промислового комплексу. Серед центрів виділяються Ки§в, Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Харків, Сімферополь.
       Важке машинобудування Укра§ни включає виробництво металургійного, гірничого, підйомно-транспортного обладнання, енергетичних блоків (парових казанів, атомних реакторів, турбін, генераторів), а також іншо§ металомістко§ та великогабаритно§ продукці§. У цій галузі створюються підприємства повного циклу з випуском продукці§ невеликими серіями або індивідуального призначення. Потреба велико§ кількості металу, складність транспортування готово§ продукці§ зумовлюють розміщення цих підприємств поруч з металургійними центрами, хоча інколи вони розташовуються і в районах споживання. За класичний приклад може правити Донецько-Придніпровський район: Краматорськ, Дніпропетровськ, Харків, Донецьк, Маріуполь тощо.
    Сільськогосподарське машинобудування - це передусім тракторний та моторобудівний заводи у Харкові, завод тракторних сівалок у Кіровограді, бурякокомбайновий завод у Дніпропетровську тощо.
    Машини та обладнання для хімічно§ промисловості виробляються у Сумах, Полтаві, Сніжному.
    В Західно-Укра§нському та Центрально-Укра§нському економічних районах переважає працемістке й неметаломістке виробництво: добре розвинуті верстатобудування, автобудування, виробництво різних приладів, електро- та радіоапаратури, засобів автоматизаці§, технологічного обладнання.
    Центри верстатобудування: Ки§в, Житомир, Львів. Виробництво приладів та засобів автоматизаці§: Ки§в, Житомир, Львів, Мукачеве, Черкаси. Сільськогосподарське машинобудування тяжіє до місць споживання готово§ продукці§. 
    Південь спеціалізується на суднобудуванні, судноремонті, виробництві сільськогосподарських машин, верстатів, будівельно-шляхового й підйомно-транспортного обладнання, машин для легко§ та харчово§ промисловості. Морське й річкове суднобудування (Микола§в, Херсон, Керч), судноремонт (Одеса, Іллічівськ, Херсон, Севастополь) - це найдавніші галузі промисловості реґіону. Тут будують судна найрізноманітнішого призначення.
    Машинобудівний комплекс Укра§ни містить значний науково-виробничий потенціал, тут зосереджена третина промислово-виробничих фондів і майже половина промислово-виробничого потенціалу кра§ни.
      
      
      


    Лекція 8.

    Хіміко-лісовий комплекс і будівельній комплекси

    План
    1. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення хімічного комплексу
    2. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення лісовго комплексу
    3. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення будівельного комплексу

    1. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення хімічного комплексу
    До таких складних міжгалузевих комплексів належить і хіміко-лісовий, що охоплює виробництва хімічно§ та лісово§ промисловості. 
    Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру, що охоплює близько двохсот взаємопов'язаних виробництв з великою номенклатурою продукці§. Ці виробництва об'єднані у чотири великих групи галузей: неорганічна або основна хімія, хімія органічного синтезу, гірничо-хімічна та фармацевтична промисловість.
    Неорганічна хімія переважно виробляє напівфабрикати, що використовуються в інших галузях промисловості, мінеральні добрива, соду, кислоти та луги.
    До органічно§ хімі§ входять виробництво синтетичних смол, каучуку, лаків, фарб, миючих засобів, пластмас, хімічних волокон тощо. Основною сировиною для хімі§ органічного синтезу є вуглеводи нафти, природного та супутнього газу. Використовуються також вуглеводнисті сполуки, що одержуються з вугілля.
    Гірничо-хімічна промисловість створює сировинну базу передусім для неорганічно§ хімі§.
    Найважливіше значення для розміщення галузей хімічно§ промисловості мають сировинний, паливно-енергетичний та споживчий фактори. Сировина для хімічно§ промисловості має вирішальне значення. Ї§ частка у собівартості готово§ продукці§ коливається від 45% до 90%. Наприклад, витрати сировини на 1 т капролактаму сягають 8 т, ацетилену - 4,5 т, аміаку з коксу -5,5 т.
    Питома витрата сировини понад одиницю спостерігається у содовій, азотно-туковій галузях, у виробництві синтетичного каучуку, пластмас та інших продуктів. У промисловості органічного синтезу на один і той самий продукт одразу йде кілька видів сировини.
    Важливим є також фактор водомісткості, що дуже обмежує можливості вибору при розміщенні підприємств хімічно§ промисловості. Це тим більш важливо, що чимало видів сировини зустрічається у маловодних місцевостях.
    При виробництві багатьох видів синтетично§ продукці§ поглинається теплова енергія - пара. Тому дуже часто підприємства орієнтують лише на паливно-енергетичний фактор.
    Споживчий фактор поширюється переважно на галузі основно§ хімі§ - на виробництво мінеральних добрив (крім калійних) та сірчано§ кислоти. У галузях хімі§ органічного синтезу споживач має важливе значення лише при розташуванні підприємств кінцево§ продукці§. У цих випадках важливим є також вибір робочо§ сили.
    Попри розмежування факторів розміщення хімічно§ промисловості, у багатьох районах світу вони можуть змінюватися й мати власну специфіку. Хімічна
    промисловість розташована передусім у розвинутих кра§нах. Лише у США виробляється понад чверть, а в шістьох найрозвинутіших кра§нах - понад 3/4 хімічно§ продукці§ світу.
    Закономірність розвитку хімічно§ промисловості у США пояснюється наявністю на §хній територі§ чимало§ кількості практично усіх видів хімічно§ сировини: нафти, газу, солей, фосфоритів тощо. Інші розвинуті кра§ни дуже залежать від імпорту хімічно§ сировини.
    Незважаючи на величезні сировинні ресурси, у більшості кра§н, що розвиваються, хімічна промисловість слабка. Це здебільшого виробництво мінеральних добрив та синтетичних волокон.
    На розміщення підприємств хімічно§ промисловості впливають такі фактори, як наявність води, палива, енергі§, споживача. На форми розташування хімічно§ промисловості впливає технологічний фактор. Якщо виробництво не схильне до внутрішньогалузевого комбінування і являє собою технологічно самостійні спеціалізовані підприємства, - воно не зосереджується на певній територі§. Таким є виробництво мінеральних добрив, фарб, лаків, переробка пластмас.
    Навпаки, якщо комбінування є необхідною умовою функціонування підприємств, §хнє розміщення має форму взаємопов'язаних виробництв-комплексів. Такими є нафтохімічні комплекси, що виробляють полімерні матеріали та напівфабрикати для §хнього одержання, барвники та неорганічні хімікати.
    У США хімічна промисловість зосереджена у штатах Нью-Йорк, Пенсільванія, Нью-Джерсі, у районі Великих озер, на узбережжі Мексикансько§ затоки та у Каліфорні§. У Німеччині виокремлюються Рейнсько-Вестфальський район, Рур, Рейнсько-Майнський район, Людвігсгафен, Галле, Котбус. У Великобритані§ хімічна продукція виробляється у Ланкаширі й Північно-Східному Уельсі, у Франці§ - в Паризькому, Рейнсько-Альпійському та Північному районах, в Італі§ - у Ломбарді§, в Японі§ - на о. Хонсю (Токіо, Осака, Нагоя). Хімічна промисловість Росі§ зосереджена здебільшого в Центральному, Волго-Вятському, Поволзькому, Уральському та Північно-Західному районах.
    У територіально невеликих державах Європи хімічна промисловість концентрується у старих індустріальних районах.
    Основна хімія як галузь обіймає кислотну, содову промисловість та виробництво мінеральних добрив.
    Сірчанокислотна промисловість виробляє продукт, що потрібний у багатьох галузях, - сірчану кислоту. Основним джерелом є поклади самородно§ сірки, сірчаного й залізного колчедану, нафти й природного газу. Сірка міститься також у відходах металургійно§ промисловості. Родовища природно§ сірки розташовані переважно у США, Канаді, Мексиці, Італі§, Польщі, Росі§. Важливою сировиною є пірит, його поклади якого є у багатьох кра§нах, але головний видобуток здійснюється в Іспані§, Італі§, Норвегі§, Португалі§, Росі§, Японі§, Іраку, США, Канаді. Проте сірки з піриту видобувається небагато. Головним джерелом сірки є сірчистий природний газ. Найбільшими виробниками сірчано§ кислоти є ті кра§ни, що мають розвинену хімічну промисловість.
    Промисловість мінеральних добрив виробляє азотні, фосфорні та калійні добрива. На азотні добрива припадає половина усього виробництва, а фосфорні й калійні добрива продукуються приблизно в однаковій кількості. Провідне місце у виробництві добрив посідають кра§ни Західно§ Європи, Північно§ Америки та Японія. Значне місце займають також Росія, Укра§на, Казахстан, Білорусь.
    В азотнотуковій промисловості за сировину править природний та коксовий газ, нафта, буре вугілля. Розміщення підприємств тісно пов'язане з розташуванням сировини: підприємства, що використовують коксовий газ, споруджуються поблизу коксохімічно§ промисловості, нафтову сировину - у центрах нафтопереробки тощо.
    До найбільших виробників азотних добрив належать США, кра§ни Західно§ Європи, Японія, Росія, Укра§на, Індія, Кувейт, Венесуела, Мексика, Румунія, Польща. У Чилі азотні добрива виробляють із природно§ селітри.
    Калійна промисловість використовує калійні солі і чітко орієнтується на сировинну базу. Родовища калійних солей є у Центральній Європі (Німеччина, Франція), США (штат Нью-Мексико, Велике Солоне озеро), Канаді (Саскачеван), Укра§ні (Передкарпаття), Білорусі, Росі§ (Урал), Казахстані, Конго, Тунісі. Виробництво розташовується безпосередньо у місцях видобутку калійних солей. До найбільших виробників належать США, Канада, Німеччина, Укра§на, Білорусь, Росія.
    Фосфатнодобривна промисловість використовує як сировину фосфорити й апатити. Переважна частина фосфоритів знаходиться у Північній Африці, Перу, США (Флорида, Скелясті гори), - на ці реґіони припадає 90% світових запасів. Фосфорити є також у Кита§, Австралі§, Казахстані, Росі§, Мексиці, Йордані§, Того, Сенегалі. Апатити - в Росі§, Бразилі§, В'єтнамі. 
    До найбільших виробників фосфорних добрив належать США, Марокко, кра§ни Західно§ Європи, Укра§на, Казахстан, Індія, Росія, Бразилія, Польща.
    Промисловість хімі§ органічного синтезу використовує як сировину вуглеводороди. Це багатогалузеве виробництво. Підприємства тяжіють до районів нафтовидобутку, масового споживання нафтопродуктів та магістральних нафто- і газопроводів.
    Виробництво синтетичних смол і пластмас зосереджено переважно у США, Німеччині, Японі§, а також у Польщі, Чехі§, Росі§. Хімічне волокно виробляється в економічно розвинутих кра§нах: США, Японі§, Великій Британі§, Італі§, Франці§, а також в Укра§ні, Єгипті, Росі§, Бразилі§, Польщі, Білорусі.
    Виробництво синтетичного каучуку зосереджено у США, деяких кра§нах Західно§ Європи, Японі§, Канаді. 
    Навіть найбільші виробники - США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Італія, Франція -не задовольняють сво§ потреби за рахунок власного виробництва. У Канаді, Голланді§, Бельгі§ виробництво синтетичного каучуку орієнтується на експорт. З кра§н, що розвиваються, й кра§н Східно§ Європи у цій галузі виокремлюються Росія, Польща, Чехія, Румунія, Венесуела, Іран, Єгипет.
    Фармацевтична промисловість посідає одне з найважливіших місць у хімічній індустрі§ світу. Важливими факторами розміщення ціє§ галузі є наявність науково§ бази та сировини. У деяких кра§нах, як от у Швейцарі§, питома вага фармацевтичних виробів у загальному обсязі хімічно§ продукці§ дорівнює майже половині. У виробництві медикаментів перед ведуть США, Японія, Німеччина, Швейцарія, Велика Британія, Угорщина, Франція.

    2. Лісова, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість.
    Лісова промисловість включає заготівлю, механічну обробку й хімічну переробку деревини. Механічна обробка включає лісопиляння, виробництво фанери, будівельних деталей, стандартних будинків, меблів, деревоволокнистих та деревостружкових плит, сірників. До складу лісово§ промисловості входить лісохімія, де переважає хімічна технологія, а також целюлозно-паперова промисловість, де поєднуються механічна та хімічна технологі§.
    Лісосировинні бази світу характеризуються запасами та якістю деревини, транспортною забезпеченістю територій, природними умовами, розташуванням стосовно місць споживання.
    До найбільш забезпечених лісовими ресурсами кра§н належать Росія, Канада, Бразилія, США, Китай, За§р, Індонезія, Фінляндія, Швеція, Румунія. Чимало кра§н зовсім не мають лісу: деякі держави Африки, Центрально§ Азі§, Близького Сходу, деякі в Південній Азі§ та Південній Америці. У багатьох кра§нах, що розвиваються, до 80% заготовлено§ деревини йде на дрова, а у розвинутих кра§нах понад 90% використовується як сировина для різних сфер економіки.
    У Північній Америці - США й Канаді - лісорозробки розташовані на заході. Виняток становлять південні райони США з прискореним вирощуванням сосни, тополі, евкаліпта, а також північ Квебеку на сході Канади. На ці дві кра§ни припадає шоста частина залісених площ світу. Приблизно така сама частка припадає на Росію, §§ ліси розташовані переважно на півночі європейсько§ частини, у Сибіру й на Далекому Сході.
    У Європі найбільшу залісену площу мають Швеція та Фінляндія. Надлишкове виробництво - порівняно зі споживанням - мають Австрія та Норвегія. У решті кра§н Європи лісів менше. Промислові ліси збереглись у горах, на піскових пустирях і заболочених землях. Тут поширене штучне лісорозведення (вирощування сосни, тополі). Якість лісів у Німеччині, Швейцарі§, Дані§, Нідерландах дуже висока. На півдні Європи лісів мало: це здебільшого низькоросле рідколісся.
    У Японі§ лісу багато, але переважають широколисті породи, - тому Японія імпортує чимало деревини.
    У кра§нах, що розвиваються, у районі Амазонки, Тропічно§ Африки, Південно-Східно§ Азі§ є велетенські запаси лісу. Нині тропічні ліси активно розробляються і §хня продукція вже відіграє помітну роль на світовому ринку. 
    У тропічних кра§нах слабко розвинута лісопильна промисловість, і тому експортується кругляк, що цінується набагато нижче за пиломатеріали. У комплексі галузей лісово§ індустрі§ найважливіше значення має целюлозно-паперова промисловість. 
    Світове целюлозно-паперове виробництво неухильно зростає, як зростає й попит. Воно зосереджене передусім у США, Канаді, Японі§, Швеці§, Фінлянді§, Росі§. Чимало ціє§ продукці§ виготовляє Німеччина, Франція, Чехія, Польща, Норвегія, Австрія. Найбільшими експортерами є Канада та деякі європейські кра§ни - Швеція, Фінляндія, Норвегія, Австрія. Імпортери: США, великі європейські кра§ни, Японія.
    У багатьох кра§нах, що розвиваються, в целюлозно-паперовому виробництві замість лісу використовують недеревні рослини: стебло цукрово§ тростини після видобування з нього цукру, солому збіжжя й саба§, сизаль, генекен, бамбук. Недеревні матеріали розглядають як дуже важливу альтернативу деревній сировині. Це пов'язано зі зростанням дефіциту деревини та цін на вироби з целюлози, особливо на папір. Найбільші виробники паперу - США, Канада, Японія, Росія, Німеччина, Фінляндія, Швеція, Франція, Велика Британія. Головні постачальники паперу й картону на світовий ринок - Канада, Швеція, Фінляндія, Норвегія.
    Хімічна промисловість становить основу виробничого потенціалу Укра§ни. Ця галузь не має велико§ міцно§ сировинно§ бази, крім калійних та магнієвих солей, кухонно§ солі, самородно§ сірки, цеолітових туфів. Укра§на цілком залежить від імпорту каучуку, на 50-60% - синтетичних волокон, пластмас, гірничо-хімічно§ сировини, фарб, на 30-40% - продуктів основно§ хімі§ та мінеральних добрив.
    Багатогалузева хімічна промисловість Укра§ни випускає продукцію більш як 120 тис. найменувань. До §§ складу входить більше 200 підприємств таких галузей: гірничо-хімічно§, коксохімі§, основно§ хімі§, хімічних і синтетичних волокон і пластмас, лакофарбових і синтетичних фарбників. 
    Функцією гірничо-хімічно§ промисловості є видобуток сировини: сірки, фосфатів і калійних солей, кухонно§ солі, карбонату. Підприємства гірничо-хімічно§ галузі розміщуються у Прикарпатті, Придніпров'§ та Донбасі.
    Розміщення коксохімічно§ промисловості зорієнтоване на сировину - кам'яне вугілля та споживача - виробництво чорних металів. Протягом багатьох десятиріч Укра§на експортувала кокс у Росію (1,5-2,0 млн. т щорічно), кра§ни східно§ Європи (біля 4 млн. т щорічно). В останні роки виробництво коксу скоротилось. Обсяг його експорту становить не більше 0,6 млн. т на рік. Ресурсна база Донбасу для коксохімічного виробництва майже вичерпана і ця галузь залежить від імпорту сировини з Росі§ (5 млн. т на рік), Казахстану (2 млн. т), Польщі (3-4 млн. т). Коксохімічне виробництво зосереджене на 16 підприємствах в Донбасі та Придніпров'§.
    Важлива роль у хімічній промисловості належить виробництву мінеральних добрив. У структурі виробництва мінеральних добрив переважає випуск азотних добрив, що наближений до центрів коксу та переробки природного газу. Азотні добрива виробляють у Дніпродзержинську, Горлівці, Лисичанську, Сєвєродонецьку, Запоріжжі, Черкасах. Рівному. 
    Укра§на займає одне з провідних місць у світі і має великі експортні можливості щодо мінеральних добрив. Це визначається сировинним фактором - наявністю багатих родовищ калійних солей і фосфоритів. Калійні солі є в Прикарпатті (Калуш, Стебник), а фосфорити - у Донбасі та Придністров'§. Наявність сировини дозволила Укра§ні створити розвинену технологічну базу для виробництва мінеральних добрив на експорт. Більше 90% експорту мінеральних добрив становлять азотні добрива, а §х головними покупцями є Китай, Індія. Бразилія, Туреччина, Молдова, Туркменистан.
    Недостатньо використовуються експортні можливості виробництва калійних добрив. Значну кількість цих добрив Укра§на імпортує. В той же час в Укра§ні є калійна галузь, потужності яко§ можуть задовольнити багатьох зарубіжних споживачів. Калійні добрива виробляють в Калуші й Стебнику. Виробництво фосфатних добрив налагоджено на основі привізних (кольських) апатитів і північно-африканських фосфоритів у Вінниці, Одесі, Сумах, Костянтинівці.
    У хімічній промисловості широко використовуються кислоти. Найбільше застосовується сірчана кислота, сировиною для не§ є самородна сірка, котру видобувають у західних реґіонах, сірчані колчедани, сірчані домішки у газах тощо. У зв'язку з низькою транспортабельністю сірчано§ кислоти §§ виробляють здебільшого у місцях споживання. Так, найбільшими споживачами цього хімічного продукту є підприємства фосфатних добрив: основні центри випуску добрив є й центрами виробництва сірчано§ кислоти (Суми, Вінниця, Одеса, Костянтинівка). Сірчану кислоту виробляють також коксохімічні заводи Придніпров'я та Донбасу.
    Підприємства содового виробництва у своєму розміщенні тяжіють до сировини - вапняків та кухонно§ солі. Напрочуд сприятливі умови для розташування содового виробництва є у Донбасі (Слов'янську та Лисичанську) та в Криму (Червоноперекопськ). Відмітною особливістю содового виробництва є висока питома вага випуску кальциновано§ соди. У багатьох містах в усіх реґіонах держави налагоджене лакофарбне виробництво.
    Хімія органічного синтезу в Укра§ні виготовляє також гумоазбестові вироби. Найбільшими центрами ціє§ галузі є Дніпропетровський шинний завод. Білоцерківський завод гумотехнічних виробів тощо. Технічну сажу для виготовлення гуми роблять у Дашаві, Кременчуці, Лисичанську.
    Виробництво хімічних волокон та ниток зосереджено в Києві, Черкасах, Сахалі, Житомирі, Чернігові. виробничий процес на підприємствах ціє§ галузі в значній мірі залежить від імпортно§ сировини. Так, для виробництва віскозних ниток необхідна целюлоза, яку в Укра§ні виготовляють в обмеженій кількості, до того ж незадовільно§ для цього виробництва якості. Підприємства з виробництва смол і пластмас розміщені в районах видобутку кам'яного вугілля, нафти, газу (Донбас, Придніпров'я).
    Значне місце у хімічній промисловості належить фармацевтиці. За нормативами Всесвітньо§ організаці§ охорони здоров'я, кра§на з населенням більше 50 млн. чол. для забезпечення власних потреб повинна мати на фармацевтичному ринку не менше 3000 найменувань медичних препаратів, самостійно забезпечувати потреби національно§ медицини необхідними ліками та вакцинами вітчизняного виробництва для лікування найбільш поширених інфекційних хвороб. Цим стандартам Укра§на поки що не відповідає. Вітчизняна фармацевтична промисловість виробляє більше 2400 найменувань препаратів, з яких біля 80% виготовляється з імпортно§ сировини. Відсутність власно§ сировини знижує конкурентоспроможність укра§нських ліків.
    Фармацевтична промисловість Укра§ни має у своєму складі 87 підприємств, за останні 20 років не споруджено жодного нового. В Укра§ні ведеться будівництво потужного заводу "Фармація", який належить концерну "Стирол". Цей завод буде виготовляти біля 950 млн. таблеток і капсул на рік; розміщується він у м. Горлівка.
    Фармацевтична промисловість складається з п'яти груп підприємств.
    Перша група - це підприємства медично§ промисловості. До §§ складу входять хіміко-фармацевтичні заводи.
    Друга група - мікробіологічна промисловість, заводи яко§ виготовляють ферментні препарати, кормові добавки і антибіотики.
    Третя група - підприємства з виготовлення продукці§ медичного призначення: шприців, систем переливання крові, діалізаторів тощо.
    До четвертно§ групи відносяться підприємства з виготовлення медичного скла.
    У п'яту групу входять різноманітні науково-дослідні і проектні інститути, тобто підприємства і установи галузево§ науки.
    Найбільшими центрами фармацевтично§ промисловості в Укра§ні є: Ки§в, Львів. Одеса, Луганськ, Лубни, Горлівка та ін.
    Лісова промисловість Укра§ни сформувалась під впливом ціло§ низки факторів. Обмеженість лісових ресурсів помітно впливає на розміри та внутрішньогалузеву структуру деревообробно§ підгалузі, що посідає провідне місце в межах лісово§, деревообробно§ та целюлозно-паперово§ індустрі§. На не§ припадає більша частина виробничників та товарно§ продукці§. Ліс заготовляють у Карпатах, Лісостепу й на Поліссі. Величезних збитків лісовій промисловості завдала аварія на Чорнобильській АЕС, що вивела з народногосподарського обігу більш як половину лісових ресурсів Укра§ни. Тепер найбільше лісозаготівля розвинута у Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Волинській та Рівненській областях.
    Серед деревообробних галузей перед веде меблева промисловість, на яку припадає понад половина товарно§ продукці§. Вона є в усіх великих містах: Ки§в, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Львів, Мукачеве, Житомир, Чернігів та ін.
    У деревообробній промисловості щорічно утворюється велика кількість відходів. Їх використовують у целюлозно-паперовому і лісохімічному виробництвах, при виготовлені деревостружкових та деревоволокнистих плит. Найбільші центри з виробництва деревостружкових та деревоволокнистих плит - Ки§в, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич та ін.
    На основі переробки лісу та інших рослинних ресурсів, а також вторинно§ сировини у нас створена целюлозно-паперова промисловість. Головними центрами целюлозно-паперово§ промисловості є Жидачів, Рахів, Херсон, Ізма§л, Обухів, Корюківка, Малин, Понінка, Великий Бичків, Перечин, Свалява, Коростень тощо. Целюлозно-паперова промисловість виробляє більше 150 видів продукці§, але задовольняє потреби держави і населення в папері в середньому лише на 50%. В Укра§ні не виробляють зовсім або виробляють в недостатній кількості окремі види паперу, попит на які всюди у світі має тенденцію до підвищення: газетний, офсетний, пергамент та ін. Виробляються також будівельні матеріали, деревостружкові плити, фанера з лісово§ сировини та відходів.
    Ресурси деревини у кра§ні скорочуються; для збереження теперішнього рівня виробництва треба щороку закуповувати деревину та §§ продукти за рубежем. Залучення до господарського обігу додаткових деревних ресурсів можливе завдяки повнішому використанню усіє§ біомаси дерева, вторинних та інших матеріалів та вивільненню цільно§ деревини за рахунок застосування замінників.
    Істотним резервом одержання деревини є ідея доцільного розведення лісів. За дефіциту деревини проблематичною стала орієнтація на вилучення з експлуатаці§ захисних лісів. У практиці не виключаються варіанти насадження й посіву лісу на невикористовуваних (еродованих) або низькопродуктивних землях. З §хнього загального обсягу для цього можна використати близько 4 млн. га. Переорієнтація на запровадження захисних смуг і насаджень за промислово-експлуатаційним типом дозволила б щороку одержувати до 2,5 млн. кубометрів деревини.
    Важливим резервом є лісосічні відходи, що майже не використовуються (пеньки, кора, гілки). Ці втрати становлять 1/3 біомаси вирубуваного деревостану, тоді як можна з не§ виготовляти паливні брикети, добрива, хімічні препарати.
    Можна замінити деревину у тарному, целюлозно-паперовому виробництві, у будівництві, паливному балансі вторинними матеріалами (макулатура, терміття, лушпиння, лоза). Перспективним є також використання місцево§ недеревно§ сировини: соломи, збіжжя, комишу.

    3. Будівельний комплекс
    Будівельний комплекс складається з таких основних блоків: виробництво будівельних матеріалів (галузь промисловості); власне будівництво; будівельне машинобудування; проектно-конструктоські та дослідні роботи в галузі будівництва. Частка будівельного комплексу в народному господарстві досить значна. В Укра§ні питома вага в ВВП тільки будівництва становить 8%. Комплекс охоплює майже 10% усіх зайнятих в народному господарстві, з них 6% - в будівництві.
    Будівництво - дуже чутливий показник стану економіки кра§ни. Так, фаза підйому в економіці найперше відчувається саме у будівництві, бо швидко збільшуються капіталовкладення в основні фонди. Зростання рівня життя населення відбивається на розширенні житлового й соціально-культурного будівництва. У фазах спаду й кризи темпи падіння обсягів будівництва чи не найбільші серед інших галузей народного господарства. Водночас будівництво може стати важливим регулятором розвитку економіки. Ось, наприклад, в часи "велико§ депресі§" 30-х років президент США Ф. Рузвельт ініціював на державний кошт нечуване доти за. обсягом будівництво шляхів, мостів, соціально-побутових споруд. Це потребувало значно§ кількості будівельних матеріалів, металевих конструкцій, скла, деревини тощо. З'явився стимул для пожвавлення виробництва. Окрім того, тисячі безробітних отримали роботу; купівельна спроможність населення почала зростати, а це, в свою чергу, стимулювало виробництво товарів легко§ й харчово§ промисловості, розвиток сільського господарства й сфери послуг. Згодом для цих галузей настала нагальна потреба в новому обладнанні - запрацювало машинобудування. Економіка зміцніла, кризу було подолано.
    Будівництво - одна з найстаріших галузей народного господарства. Протягом довгого часу воно мало переважно житловий напрямок, хоч іще в стародавні епохи створювались, наприклад, іригаційні споруди, культові заклади та ін. Будівельні матеріали були досить простими: у першу чергу це було те, що давала сама природа - камінь (переважно вапняк або піщаник), глина, вапно, деревина; по-друге, це були штучні вироби невелико§ складності - цегла, черепиця.
    Ситуація почала докорінно змінюватись після промислово§ революці§, а особливо з друго§ половини XIX ст., коли індустріалізація поширилась на значні територі§ світу й просочилась майже у всі галузі народного господарства. Промислове будівництво, створення основних виробничих фондів стає провідним напрямком. Урбанізація змінює форми розселення населення. Великі, багатомільйонні міста вимагають нового типу забудови. З'являються багатоповерхові споруди, які спочатку сприймаються як якесь диво, чи навіть монстр. Символом нового стану в будівництві став славетний Емпайр Стейтс білдінг в Нью-Йорку - будинок на 86 поверхів висотою 375 м. Згодом так звані "хмарочоси" перетворились на, типове явище багатьох американських, а далі - європейських та японських міст. Прикметою часу стали велетенські мостові споруди, наприклад "Золоті ворота" в Сан-Франциско, міст через р. Гудзон. Ще одним символом ново§ епохи в архітектурі й будівництві можна вважати Ейфелеву вежу в Парижі (висота 300 м), споруджену наприкінці XIX ст.
    Новий тип забудівлі вимагав принципово нових методів будівництва й нових будівельних матеріалів. Сучасна споруда - навіть житловий будинок, а тим більше споруда виробничого призначення - це складна інженерна система, насичена механізмами й комунікаціями. Традиційні стінові матеріали (вапняк, цегла, деревина) вже не витримують багатоповерхового навантаження. Натомість з'являються залізобетон, сталеві й алюмінієві конструкці§, армоване скло. Винахід залізобетону спричинив справжню революцію в будівництві. Можна сказати, що XX сторіччя - це не тільки епоха електрики, автомобілів, атому чи космічних кораблів, але й епоха залізобетону.
    Будівельний комплекс тісно пов'язаний з іншими галузями народного господарства. Насамперед, за його участю створюється значна частина основних (виробничих й невиробничих) фондів. З іншого боку, комплекс є споживачем продукці§ багатьох галузей. Так, будівництво використовує 10% продукці§ машинобудування, 20% прокату чорних металів, 40% лісоматеріалів. Воно споживає також вироби хімічно§ промисловості (лаки, фарби, пластмаси). Для продукування будівельних матеріалів потрібна велика кількість палива, а іноді й води. Будівельні матеріали, конструкці§ є важливою складовою частиною вантажообігу транспорту. Транспортні витрати в собівартості будівництва складають близько 25%.
    Розгляньмо тепер особливості розміщення галузей будівельного комплексу, фактори, що на нього впливають.
    Промисловість будівельних матеріалів. Ця галузь складається: 1) з видобутку природно§ сировини (камінь, пісок, глина, гравій, крейда, гіпс, мергель, азбест тощо); 2) з виготовлення матеріалів і конструкцій (цегла, шифер, цемент, залізобетон, різноманітні будівельні конструкці§, скло, облицювальні матеріали).
    В історі§ будівництва найчастіше вживались такі стінові матеріали як вапняк та піщаник, вони легше піддаються обробці. Для спорудження палаців, а також як облицювальний матеріал використовується мармур. В XX сторіччі для облицювання вживається граніт, особливо в будівництві метрополітенів, урядових споруд.
    Укра§на має значні поклади будівельного каменю. Різноманітні родовища граніту, діориту й інших гірничих порід ціє§ групи зосереджені в Укра§нському кристалічному масиві; мармур видобувається в Криму, вапняки поширені на великому просторі, зокрема, в Причорномор'§. Інші кра§ни також мають родовища будівельного каменю, іноді всесвітньо відомі: білий каррарський мармур в Італі§, чорний лабрадорит в Канаді (великі поклади є також в Укра§ні), рожевий туф у Вірмені§.
    Для виготовлення цегли, черепиці, порцеляни, фаянсу використовуються глини певно§ якості. Вони поширені в багатьох кра§нах, також є і у нас. Для виробництва скла потрібні кварцеві піски; така сировина є, зокрема, в Донбасі, на Харківщині, в Поліссі.
    Найважливішим будівельним матеріалом є цемент. Він використовується у виготовленні майже всіх будівельних виробів і конструкцій; найбільше його йде на виробництво бетону. Ось чому обсяг виробництва цементу такий саме індикатор розвитку будівельно§ індустрі§, як для хімічного комплексу - виробництво сірчано§ кислоти.
    Зауважимо, що значна кількість виробництва цементу в Кита§ та Інді§ - наслідок не тільки економічного підйому, але й велико§ чисельності населення, що стимулює великообсяжне житлове будівництво.
    На виготовлення цементу використовуються карбонатні породи (вапняк, мергель, крейда) й глини певно§ якості. Співвідношення між карбонатами й глинами приблизно 75%:25%. Крім того, додаються ще деякі домішки: гіпс, шлаки та інші. Первинні матеріали дробляться, змішуються, а потім випалюються в печах з високою температурою (до 1500®); продуктом випалення є клінкер - своєрідні розжарені шматки суміші. На виготовлення клінкеру витрачається багато тепла - 178 кг у.п. на тону. Потім клінкер розмелюється на цементозмелюваних установках і ще після деяких обробок отримують готовий портланд-цемент. Якась частина клінкеру може транспортуватись із заводу в міста з великим споживанням цементу, де він розмелюється. Справа в тому, що клінкер менше псується при транспортуванні, ніж готовий цемент.
    Виготовлення цементу - дуже матеріаломістке й теплоємне виробництво. Але головним фактором розміщення цементно§ промисловості все ж таки є сировина. До того ж, як паливо застосовують переважно газ, а він надходить трубопроводами туди, куди треба. В структурі собівартості цементу на сировину, паливо, електроенергію й допоміжні матеріали припадає понад дві третини витрат.
    Укра§на має значні запаси цементно§ сировини, серед яко§ переважають вапняки. Найпотужніші родовища крейди та мергелю розташовані в Донецько-Придніпровській западині та в Донбасі (Амвросі§вське, Новгород-Сіверське). Вапняки переважають в Прикарпатті, Причорномор'§.
    В Укра§ні налічується 15 цементних заводів; §х загальна потужність -24 млн т на рік, але в 1998 р. було вироблено лише 5,6 млн т цементу. Найбільші заводи: Балаклійський (Харківська область), сировина - крейда; Амвросі§вський (Донецька область) - працює на мергелю й крейді; Микола§вський (Львівська область) - вапняк і гіпс; Здолбуновський (Рівненська область) - мергель. Краматорський - крейда. Заводи середньо§ потужності є в Одесі, Бахчисара§ та інших містах.
    Укра§на в післявоєнні роки була значним виробником (в 1990 - 23 млн т) і експортером цементу. Але технологія його виробництва вже застаріла. В усьому світі цемент продукують так званим "сухим" способом, при якому витрачається лише 120 кг у. п. на тону; у нас же переважає "мокрий спосіб" - 85% всього виробництва. Застосування ново§ технологі§, а також використання дешевих сортів вугілля замість газу дозволять істотно знизити собівартість ціє§ важливо§ продукці§.
    До цементних заводів тяжіє виробництво шиферу та азбоцементних труб; для §х вироблення потрібно багато цементу й азбесту. Азбест надходить в Укра§ну з Росі§. Найбільші заводи азбоцементного виробництва - в Краматорську, Києві, Балаклі§, Здолбунові, Амвросієвці, Запоріжжі.
    Одним з найстаріших будівельних матеріалів є цегла. Сировиною для §§ виготовлення раніше була тільки глина; в наші часи, поряд з традиційною цеглою виготовляють також силікатну й шлакову, для чого використовують вапняки, крейду, пісок, шлаки. Цегла, як і цемент, матеріало- й енергомісткий матеріал. Вона потребує ще більше палива - 216 кг у.п. на тону виробів. Але цегла погано транспортується. До того ж, вона дешева, й транспортування §§ на велику відстань веде до великих питомих витрат. Тому цегельні заводи розташовуються поблизу споживача - великих міст; щодо сировини, то вона досить поширена.
    Скло як будівельний матеріал має широкий вжиток. Його використання дедалі збільшується, що пов'язано з новим архітектурним стилем (великі вікна), новою будівельною технологією (скло застосовується як облицювальний матеріал). Для виготовлення скла потрібні кварцеві піски, кальцинована сода, крейда, доломіт. Для виробництва так званих шлакоситалів використовуються металургійні шлаки. Основним компонентом є кварцеві піски, що містять не менше як 90% кремнезему. В Укра§ні родовища скляних пісків є в Донбасі (Авді§вське родовище). Харківській області (Новоселівське), Рівненській (Рокитнянське), Чернігівській (Глібовське), в Львівській, Одеській областях.
    Виробництво скла - дуже теплоємний процес. На виробництво тони продукту витрачається 970 кг у.п., тобто набагато більше, ніж для цементу й цегли. Колись, ще до середини XIX ст., для виготовлення скла вживалась майже тільки деревина. Багато лісів у розвинених європейських кра§нах щезало просто на очах, щоб задовольнити потреби ґутниць. Відомо, що Петро І заборонив будувати нові ґутниці в межах 200 верст навколо Москви й Петербургу, аби не знищити зелене оточення цих міст.
    Зважаючи на високу теплоємність виробництва скла, природно, що воно розташовується поблизу паливних баз. Найбільшим центром виготовлення скла в Укра§ні є Костянтинівка в Донбасі. Тут виробляють віконне скло, шлакосталеві плитки, армоване, вітринне скло та інші його види. Склоробні заводи є також у Лисичанську, Львові, Запоріжжі.
    Для оздоблення будинків широко застосовується будівельна кераміка - керамічні плитки для підлог, облицювальні глазуровані плитки, а також каналізаційні труби, санітарно-технічне устаткування. Ці вироби виготовляють з тугоплавко§ або вогнетривко§ глини з домішками каоліну, кварцевого піску та деяких інших сполук. Виробництво будівельно§ кераміки - матеріалоємний та теплоємний процес. Водночас воно орієнтується на моду, на естетичне сприйняття споживача. Тому виготовлення плиток, сантехнічних виробів потребує наявності художнього смаку. Моду сьогодні "диктують" Італія, Іспанія, Франція, Німеччина, Чехія, Словаччина.
    В Укра§ні також виготовляється багато керамічних виробів. Найбільші підприємства - Харківський плитковий завод, Артемівський завод будівельно§ кераміки. Львівський, Ки§вський та Слов'янський керамічні заводи.
    Залізобетонні та бетонні конструкці§ й вироби - головний будівельний матеріал сучасного індустріального будівництва. Вони широко використовуються в промисловому й житловому будівництві, в гідротехнічних спорудах, в прокладенні автомобільних і залізничних шляхів. Застосування залізобетонних конструкцій сприяє зниженню собівартості будівництва й значно прискорює його темпи. Наприклад, спорудження великопанельного будинку порівняно з цегельним вимагає вдвічі менше часу.
    Завод залізобетонних конструкцій та виробів виготовляє стінові панелі, плити перекриттів, колони, ферми, дорожні плити, шпали та багато іншо§ продукці§. Сировиною для залізобетонних виробів служать: арматурна сталь, портланд-цемент, шлакоцемент, щебінь, гравій, пісок, металургійний шлак, керамзит. Останнього часу все ширше вживається шлакобетон, який набагато легше звичайного, а за міцністю йому не поступається. В США із шлакобетону споруджують навіть стоповерхові будинки. Шлакобетон дешевший, до того ж він вигідний в екологічному відношенні, бо його виробництво утилізує відходи металургійних заводів.
    Виготовлення залізобетонних конструкцій та виробів - процес матеріаломісткий; сировина й матеріали складають понад половину всіх витрат у собівартості продукці§. Але ця продукція - нетранспортабельна. Тому §§ виробництво тяжіє до споживача, до великих міст, індустріальних центрів, гідротехнічних споруд, взагалі до великого промислового і житлового будівництва. Першою залізобетонною спорудою в Укра§ні був маяк, збудований в 1904 р. в Миколаєві - перший в світі маяк такого типу. Сьогодні в кра§ні налічується декілька сот заводів, що виготовляють бетонні й залізобетонні вироби. Найбільші з них - в Києві, Харкові, Запоріжжі, Кривому Розі, Донецьку, Дніпропетровську, Каховці, Іллічівську.
    Будівництво - головна ланка комплексу, воно створює основні фонди народного господарства. Будівництво має специфічні особливості, що відрізняють його від інших галузей народного господарства: його продукція (будівлі) нерухома, великогабаритна; виробничий процес має переривчастий характер, відбувається протягом довгого часу, на відкритому повітрі. Природно, що будівництво орієнтується тільки на споживача. Це обумовлює територіальну мобільність робочо§ сили в будівництві. Часто буває так, що будівельні бригади переміщуються не тільки в межах одного міста, а від'§здять до інших міст і реґіонів.
    Велике будівництво може стати важливим містоутворюючим фактором. Наприклад, коли в 50-х роках споруджувався Каховський гідровузол, то практично на порожньому місці було збудовано підприємства будівельних матеріалів, житло для будівників, створена виробнича й соціальна інфраструктура (шляхи, електромережі, зв'язок, школи, магазини, лікарні тощо), з'явилися кадри фахівців суміжних галузей. Коли будівництво ГЕС закінчилося, вся ця забудова стала основою для розвитку інших видів виробництва - електротехнічного машинобудування, харчово§ промисловості. На карті кра§ни з'явилось нове місто - Нова Каховка.
    Залежно від призначення будівництво розподіляється на промислове (спорудження заводів, фабрик), гідротехнічне (гідроелектростанці§, водосховища, канали), енергетичне (електростанці§, електромережі), транспортне (автомобільні, залізничні шляхи, аеропорти, трубопроводи), сільське (спорудження тваринних ферм, елеваторів), житлове. Капітальні вкладення в економіці Укра§ни в 1998 р. дорівнювали 12,1 млрд грн., вартість будівельних та монтажних робіт - 6,9 млрд грн. Найбільше капіталовкладень пішло в промисловість - 37%, житлове будівництво - 19%, будівництво комунальних підприємств, закладів освіти, культури, охорони здоров'я - 15%.
    Будівельне машинобудування - галузь важкого машинобудування, проте воно є також часткою будівельного комплексу. Основна продукція галузі: екскаватори, бульдозери, грейдери, бетономішалки, скрепери, крани. Укра§на практично повністю забезпечує себе будівельною технікою. найбільшими центрами §§ виробництва є: Ки§в (виробництво екскаваторів), Харків (бетономішалки, шляхові машини), Одеса (важкі крани), Микола§в (шляхові машини), Краматорськ, Кременчук, Бердянськ.
    Проектно-конструкторські роботи в будівництві - важлива складова частина комплексу. Власне, вони започинають всі будівельні роботи. В проектних роботах зайняті сотні тисяч фахівців з різних галузей будівництва, а також економісти, екологи, географи. Проектування зосереджено у великих індустріальних центрах, які мають розвинену мережу науково-дослідних і вищих учбових закладів, значний контингент фахівців-будівельників. В Укра§ні такими центрами є Ки§в, Харків, Дніпропетровськ, Одеса.

      


    Лекція 9.

    Соціальний комплекс

    План
    1. Галузева структура легко§ промисловості
    2. Рекреаційний комплекс

    1. Галузева структура легко§ промисловості
    Легка промисловість включає текстильну, взуттєву і швейну галузь. Вона тісно пов'язана з сільським господарством, галузями машинобудування та хімічною промисловістю. Однією з особливостей розміщення підприємств легко§ промисловості є територіальне §х сполучення з важкою індустрією - наприклад, металургією, - що дозволяє раціонально використовувати трудові ресурси. Легка промисловість частіше за все є в тому або іншому територіальному комплексі як додаткова галузь. Ключові фактори розміщення підприємств легко§ промисловості: споживчий, сировинний, забезпеченість трудовими ресурсами.
    Територіальна організація легко§ промисловості зумовлена перш за все впливом споживчого та сировинних факторів. Кожен із цих факторів діє по-різному - залежно від стаді§ виробництва та техніко-економічних особливостей галузі. Окрім галузевого та споживчих факторів, велике значення має забезпеченість тіє§ або іншо§ територі§ робочою силою.
    Підприємства первинно§ переробки сировини мають велику кількість відходів (до 30-40% ваги вихідно§ сировини) і тому тяжіють до сировинних баз. Волокнисті культури обробляють у місцях §хнього виробництва, а тваринницька сировина піддається первинній переробці далеко від сировинних баз. Так, миття вовни можна здійснювати на шляху транспортування сировини за наявності водо- та паливопостачання. Розміщення виробництва шкіри може бути сполучене як з тваринницькою базою, так і з центром споживання м'яса.
    На розміщення легко§ промисловості (особливо §§ головно§ галузі - текстильно§) великий вплив справляє науково-технічна революція. Це відбивається перш за все на концентраці§ текстильного виробництва, на зміні його сировинно§ бази. Натуральне волокно поступово витісняється хімічними волокнами. Велика кількість тканин виробляється з сумішей натуральних і хімічних волокон.
    У шкіряній промисловості значне місце займають штучні шкіри.
    Промисловість органічного синтезу як сировинна база для легко§ промисловості різко змінила умови розміщення §§ підприємств у окремих районах.
    На відміну від первинно§ обробки сировини, виробництво готово§ продукці§ характеризується більш складним розміщенням. При виборі варіанту розміщення враховують сировинний, споживчий та трудові фактори. Головним виступає фактор трудових ресурсів, бо легка промисловість - найбільш працемістка галузь і разом з тим населення є споживачем готово§ продукці§. Таким чином, райони, забезпечені трудовими ресурсами, масово споживають продукцію легко§ промисловості та тим самим створюють сприятливі умови для розміщення §§ підприємств.
    Найважливішим видом натурального волокна є бавовна, на частку котро§ припадає близько половини перероблювано§ у світі текстильно§ сировини. До найбільших виробників бавовняного волокна належать: Китай, США, Індія, Пакистан, Узбекистан, Туреччина, Австрія, Єгипет, Аргентина, Бразилія .
    Експортери бавовняних тканин: Пакистан, США, Китай, Індія, Японія, Росія. Головні імпортери: кра§ни Європи. Канада, Австралія.
    Питома вага вовняних тканин у світовому виробництві незначна, але у §хній загальній вартості частка вовни набагато більша, бо вовна дорожча. Вовняні тканини, у більшості сво§й, мають синтетичні домішки. Найбільші виробники вовняних тканин: Китай, Італія, Японія, США, Республіка Корея, Німеччина, Велика Британія, Франція, Росія. Більшість з цих кра§н є експортерами вовняних тканин, а основними виробниками і експортерами сировини - вовни - є такі кра§ни: Австралія, Нова Зеландія, Китай, Уругвай, Аргентина, ПАР. Основні імпортери вовняних тканин: кра§ни Європи та Північно§ Америки.
    У виробництві шовкових тканин важливе значення мають штучні та синтетичні волокна. Целюлозний, віскозний шовк, капрон, нейлон вельми успішно замінили натуральний шовк, проте останнім часом значення натурального шовку підвищується. Пояснюється це тим, що окремі властивості натурального шовку штучним шляхом відтворити неможливо. Основні виробники та експортери натурального шовку-сирцю: Японія, Китай, Корея, Індія.
    Серед інших видів текстильного виробництва - джутова та лляна промисловість. Джутова промисловість розміщена в Інді§ та Бангладеш на власній сировині, а також у Великій Британі§ на імпортній сировині. Головні імпортери джутових виробів: США, кра§ни Європи. Лляна промисловість розвинулась у Росі§, Білорусі, Укра§ні, Польщі, кра§нах Прибалтики. Існує також виробництво канатних та плетених виробів з абаки, сизалю, генекена. Головними виробниками виробів з абаки є Філіппіни, з сизалю - Танзанія, з генекена - Мексика.
    У виробництві тканин з хімічних волокон переважають економічно розвинуті кра§ни, але при цьому значення кра§н, що розвиваються, в Азі§ помітно зростає. Виробництво шовкових та вовняних тканин більш поширене у розвинутих кра§нах.
    З інших галузей промисловості найбільше значення має шкіряно-взуттєва. Ї§ розміщення зорієнтоване переважно на споживача. Великі райони шкіряно-взуттєво§ промисловості зосереджені в економічно розвинених кра§нах: США, Італія, Велика Британія, Франція, Німеччина. Значне виробництво взуття є також у Польщі, Укра§ні, Румуні§, Росі§, Болгарі§, Чехі§, Угорщині, Фінлянді§. Що стосується виробництва сировини, то воно зосереджене у районах тваринництва, де шкіряна сировина є ніби побічним продуктом при виробництві м'яса та м'ясних продуктів. Постачальником синтетичних матеріалів є хімічна промисловість.
    Швейна промисловість дуже поширена. Ї§ підприємства представлені в усіх групах кра§н, на всіх континентах. Швейне виробництво - одне з найбільш вигідних і найбільш високооплачуваних видів діяльності. В середньому у розвинених кра§нах чоловік щорічно купує 10-12 костюмів, жінка - 17. Ця галузь легко§ промисловості тяжіє до скупчень населення в урбанізованих районах. Загальний рівень розвитку швейно§ промисловості, §§ технічна озброєність, якість швейних виробів характеризуються більш високими показниками у кра§нах Європи, США, Канаді, Японі§. Проте в розвинених кра§нах майже не існує великих фабрик з виробництва одягу через те, що праця робітників тут коштує досить дорого. "Швейним цехом" розвинених кра§н донедавна були вичерпно азіатські кра§ни з §х дешевою працею найманих робітників.
    Конкуренцію азіатам склали постсоціалістичні кра§ни Європи, де праця робітників така ж дешева, а якість набагато краще. У гонитві за дешевою робочою силою західні підприємці "захопили" спочатку Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, але після того, як в цих кра§нах праця подорожчала, почалося освоєння нових територій: Росі§, Укра§ни, Білорусі, Прибалтики. Західна швейна технологія осідає тепер в цих кра§нах. Ринок порівняно дешевих швейних виробів сконцентрований у Нових Індустріальних Кра§нах та окремих кра§нах, що розвиваються, які мають зручне географічне положення.
    Легка промисловість Укра§ни представлена текстильною, швейною та шкіряно-взуттєвою галузями. За випуском продукці§, за вартістю основних виробничих фондів перше місце займає текстильна промисловість. Головною галуззю текстильно§ промисловості в Укра§ні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь. Бавовняне виробництво кра§ни знаходиться у великій залежності від постачальників сировини. Тому в нашій кра§ні передбачається відновлення бавовництва в південних районах. Завдяки цьому Укра§на зможе забезпечити свою бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і на стільки ж відсотків знизити собівартість виробництва тканин. В Херсоні вже введена в дію експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується тут у відповідності з Державною програмою розвитку легко§ промисловості. Бавовняні тканини та інші вироби з бавовни виробляються у Херсоні, Тернополі, Донецьку, Полтаві, Києві, Чернівцях, Івано-Франківську, Коломи§, Коростишеві, Радомишлі, Миколаєві; більша частина виробляється на трьох комбінатах - Херсонському, Донецькому, Тернопільському. Інші підприємства продукують переважно пряжу та нитки.
    Другою за значенням є вовняна промисловість. Сировиною служить вовна, добавки з штучних та синтетичних волокон. У вовняній промисловості здійснюється первинна переробка вовни і виготовлення пряжі, тканин та виробів з них. Підприємства вовняно§ промисловості розміщені у Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях, Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах. Разом в Укра§ні діє біля 30 підприємств вовняно§ промисловості. 
    На базі натурально§ сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк. Інші підприємства (Дарниця у Києві, Черкаси, Луцьк) виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську роблять також шовкові тканини технічного призначення.
    Лляна промисловість забезпечує частину споживачів тканинами побутового та технічного призначення, що вирізняються високою міцністю. Це, перш за все, брезент, пожежні рукави, сировина для взуттєво§ промисловості. Лляні тканини застосовуються як технічні у поліграфічній промисловості, деяких галузях машинобудування. Окрім того, лляні тканини потрібні для виготовлення одягу, білизни тощо. В Укра§ні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад 30 льонозаводів. Лляні тканини виробляють у Житомирі, Рівному - на великих комбінатах, а також на Коростенській та Марчихіно-Будській фабриках. Укра§на є експортером льоноволокна.
    Трикотажна промисловість тяжіє до районів з великою щільністю населення, бо виробництво зорієнтовано на споживача. Ця спеціалізована галузь продукує в'язані вироби з різних пряж: бавовняно§, вовняно§, хімічного волокна та змішаних волокон. Найбільші центри трикотажно§ промисловості: Ки§в, Харків, Житомир, Львів, Одеса, Донецьк, Микола§в, Луганськ, Кременчук та інші. В Укра§ні діє понад 60 підприємств трикотажно§ промисловості. У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу.
    Швейна промисловість випускає понад 1/3 обсягу валово§ продукці§ легко§ промисловості. Вона устаткована вельми складним технологічним обладнанням, і тому §й потрібні кадри високого рівня. В галузі ведуться розробки та впровадження нових поколінь машин, високопродуктивних методів виготовлення одягу, здатних підвищити продуктивність швейного конвейєра, постійно впроваджуються нові зразки модного одягу.
    На відміну від трикотажно§ промисловості, де багато дрібних підприємств, у швейно§ галузі виробництво сконцентроване на великих підприємствах таких міст, як Ки§в, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Запоріжжя, Донецьк, Чернівці, Артемівськ, Дрогобич. Останнім часом з'явилося чимало приватних дрібних підприємств, але §хня частка в загальному обсязі швейного виробництва поки що невелика. Укра§на є імпортером швейних виробів.
    У шкіряно-взуттєвому виробництві , зайнята п'ята частина працівників легко§ промисловості. На §§ підприємствах переробляють та гарблять шкіру. Сюди ж відноситься виробництво штучних шкір та хутра. Найбільші центри : Ки§в, Харків, Одеса, Бердичів, Запоріжжя, Вознесенськ.
    На базі шкіряно§ сировини (натурально§ та штучно§) виникла взуттєва промисловість. Підприємства розміщені у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Кременчуці, Івано-Франківську, Сімферополі та інших містах.
    Хутряне виробництво спеціалізується на виготовленні хутряних виробів зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найбільші хутряні об'єднання розташовані у Харкові, Івано-Франківську, Балті, Львові .
    До складу легко§ промисловості входить також галантерейне виробництво, яке в Укра§ні добре розвинене. Підприємства ціє§ галузі розміщені скрізь: як у великих містах, так і у невеликих селищах. Їхня продукція - валізи, господарчі сумки, кошики, гаманці, зубні щітки, мильниці, гребінці, краватки, шпильки та чимало інших виробів. Сировину для них поставляють багато галузей: машинобудування, шкіряні, металургійні, текстильні та інші підприємства.

    2. Рекреаційний комплекс
    Відпочинок людини у спеціальній літературі називається рекреацією, а §§ поведінка, направлена на задоволення сво§х потреб у відпочинку, лікуванні, компенсаці§ життєво§ енергі§, - рекреаційною діяльністю. В окремих кра§нах склались потужні комплекси відпочинку, курортного лікування, туризму. Такі комплекси одержали назву рекреаційних.
    Багатофункціональний рекреаційний комплекс можна умовно поділити на три групи: 1) лікувально-оздоровчий (санаторно-курортне лікування та оздоровлення); 2) пізнавальний (туризм); 3) економічний (реґенерація робочо§ сили, сфера господарчо§ діяльності). Комплекс слід розглядати як частину світового господарства, пов'язану з опануванням територій для відпочинку, профілактичного та реабілітаційного лікування, туризму. В окремих кра§нах він дає чималі прибутки у загальній економічній діяльності, випереджаючи іноді промисловість та сільське господарство. Навіть у США землі, зайняті під рекреаційний комплекс (хоч і в 10 разів менші за площею, ніж сільськогосподарські), дають щорічний прибуток утричі більший.
    В останні роки в кра§нах світу відбувається розширення площ земель, що відводяться під рекреацію. При цьому особливого значення набуває туризм. Спостерігається значний ріст кількості міжнародних туристів: за останні 20 років §х число зросло у 2,5 разу. Для багатьох кра§н туризм є важливою галуззю економіки, яка дає досить значний прибуток. Серед них: Болгарія, США, Франція, Мексика, Угорщина, Іспанія, Італія, Греція, Мальта та інші. У цих та інших кра§нах створена індустрія туризму. До не§ відносяться: підприємства по наданню послуг з розміщення туристів (готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати тощо); туристичні фірми; транспортні установи; навчальні заклади; інформаційні та рекламні служби; підприємства по виробництву товарів туристичного сервісу; підприємства роздрібно§ торгівлі та громадського харчування.
    Існує п'ять основних напрямків туризму: 1) рекреаційний, або оздоровчий; 2) екскурсійний, або пізнавальний; 3) науковий; 4) діловий; 5) релігійний. За засобами пересування туризм поділяється на автомобільний, залізничний, авіаційний, морський та річковий. У США та Канаді національні парки приваблюють рекреантів своєю незайманою природою. У Канаді - 8 національних парків. Східне та західне узбережжя США зацікавлюють туристів пляжами, м яким кліматом, потужною індустрією відпочинку та туризму. У США є 520 рекреаційних районів, у тому числі 30 національних парків.
    В Південній Америці рекреація розвинена тільки на узбережжях, а у глибині материка, де природа особливо красива і є чимало інших рекреаційних ресурсів, багато треба ще зробити у цьому напрямку.
    Швидко розвивається рекреація в Африці - перш за все у Кені§, Танзані§, Замбі§, де є багато національних парків та заповідників. Не на високому рівні знаходиться рекреаційний комплекс у державах Азі§. Виняток становить лише Японія, де організація та культура рекреаційного комплексу - кращі у світі. Значні рекреаційні ресурси мають Австралія та Океанія.
    Рекреаційний комплекс Укра§ни. Укра§на має всі необхідні умови для розвитку рекреаційного комплексу. У кра§ні є лікувально-оздоровчі, спортивні (туристичні), пізнавальні системи комплексу. У нас багато рекреаційних ресурсів: бальнеологічних (мінеральних вод, грязей), кліматичних, ландшафтних, пляжних, пізнавальних.
    В Укра§ні є великі запаси лікувальних грязей. Особливе місце займають унікальні ресурси озокериту Бориславського родовища у Львівській області. Торфові грязі є у Львівській та Івано-Франківській областях. Серед мулисто-сульфідних значними є Куяльницьке та Шаболатське (Одеська область), а також Чокракське (Крим) родовища.
    У рекреаційних потребах населення провідне місце належить відпочинку на природі. Тому важливим ресурсом є лісова рослинність. Лісолікувальні ресурси в Укра§ні поділені досить нерівномірно. Більше за все лісових масивів у Південно-Західному районі, де формування рекреаційних територій спирається саме на цей фактор. У Закарпатській, Ки§вській, Житомирській, Черкаській областях ліси виконують функці§ водореґулювання, водоохорони, ґрунто-захисту. Кліматичні ресурси сприяють розвитку рекреаційно§ діяльності. Береги, моря, річки, водосховища, озера, Укра§нські Карпати та Кримські гори, лісові масиви, - для цих ландшафтів характерне сполучення чистого повітря, наповненого киснем, та високо§ вологості. Гірські долини, захищені хребтами, характеризуються сприятливим мікрокліматом для розвитку кліматичних курортів (Яремча, Ворохта, Космач та ін.).
    Укра§ні притаманний помірно континентальний клімат і тільки на півдні Кримського півострова - середземноморський. Існує класифікація кліматів з погляду рекреаційно§ діяльності: найкращий - сприятливі кліматичні умови протягом 9,5-10,5 місяця, тепле літо та не холодна зима зі стійким сніговим покривом або жарке тривале літо та коротка зима без стійкого снігового покриву; гарний - сприятливі кліматичні умови протягом 7-9 місяців; задовільний - сприятливі кліматичні умови протягом 3-6,5 місяця, прохолодне дощове літо і м'яка зима з нестійким сніговим покривом або жарке посушливе літо і сувора зима; поганий - сприятливі умови протягом 1-1,5 місяця. Кліматичні ресурси районів кра§ни різноманітні, але загалом клімат сприятливий для розвитку рекреаційно§ діяльності.
    Рекреаційні ресурси пляжів грають важливу роль у роботі курортів на березі морів, річок, озер. У Кримській, Одеській, Донецькій, Микола§вській областях є штучні та природні лікувальні пляжі. Пізнавальні ресурси є характерним фактором, що визначає мотиви відвідування Укра§ни іноземними туристами. Вони відвідують історико-архітектурні пам'ятки Києва, Чернігова, Львова, Одеси та інших міст. Отже, у нас є всі види ресурсів, що дозволяє всебічно розвивати рекреаційний комплекс.
    Територіальна структура рекреаційного комплексу Укра§ни складається з багатьох ланок. Первинною ланкою цього комплексу є санаторі§, пансіонати, будинки і бази відпочинку, туристичні бази. Окремо розміщені санаторі§, пансіонати, бази створюють рекреаційні пункти. Населений пункт з кількома рекреаційними пунктами називається курортом. Курортом може називатися також частина великого міста, в якій зконцентровані рекреаційні пункти: санаторі§, бази тощо (наприклад, в Одесі - курорти Аркадія, Великий Фонтан, Чорноморка).
    Сукупність рекреаційних пунктів і курортів, що використовують означену територію і розміщену на ній інфраструктуру, створюють рекреаційні райони. Група рекреаційних районів створює рекреаційний реґіон (наприклад, Кримський, приморські територі§ Одесько§ або Микола§всько§ областей). Рекреаційні райони завдяки транспортним і функціональним зв'язкам створюють рекреаційні зони. Наприклад, Центрально-Укра§нська, Узбережжя Чорного і Азовського морів.
    В Укра§ні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значення і 13 курортів місцевого значення; є понад 400 санаторі§в, що можуть прийняти на лікування понад 600 тис. відпочиваючих. Існує перелік та межі 265 територій, які резервуються для організаці§ зон лікування, відпочинку й туризму. Найбільшою популярністю у населення користуються райони Південного берега, включно з Гірським Кримом, узбережжя Чорного й Азовського морів та Карпати.
    Ресурси Південного берега дуже різноманітні. Клімат приморських рівнинних та передгірних районів степово§ частини Криму - помірно континентальний, з дуже теплим літом і м'якою зимою. У приморських передгірних районах - клімат середземноморського типу, що характеризується недостатньою вологістю влітку та м'якою зимою (у порівнянні з Північним Кримом). Це один з основних курортних районів: він розташований на приморській смузі вздовж узбережжя Чорного моря від мису Айя (на заході) до Семидвір'я (на сході). До нього відносяться: Батилиман-Ласпі, Форос-Мелас, Оливи, Кастрополь, Блакитна затока, Симе§з, Алупка, Місхор, Лівадія, Масандра, Ялта, Гурзуф, Фрунзенське, Карабах, Алушта, Семидвір'я. Клімат тут винятково сприятливий, - період з температурою, вищою за 10 ®С триває 7 місяців. Курорт Алушта - один з найгарніших куточків Південного берега Криму. Він оточений пасмом гір, проте вони недостатньо захищають його. Через перевали північні вітри прориваються до Алуштинсько§ долини. Тому зима та весна тут трохи холодніші, ніж у Ялті, літо - менш жарке. Є природні пляжі. Ялта розташована на березі морсько§ затоки. Частина головного пасма Кримських гір утворює навкруги Ялти амфітеатр, що спускається до моря. Гірські схили над Ялтою вкриті віковим сосновим лісом та виноградником. На територі§ курорту багато парків, скверів, квітників, протікають річки. Завдяки географічному положенню Ялти клімат відноситься до теплого морського. За 3 км на південний захід від Ялти, на східному схилі гори Монабі, розташований курорт Лівадія. Його привабою та одним із лікувальних факторів є Лівадійський парк. Основною архітектурною пам'яткою Місхорського узбережжя є мис із Ластівчиним гніздом. Окрасою курорту Місхор є також парк. Пляжні й кліматичні рекреаційні ресурси лягли в основу курорту Кастрополь. Курорти Південного берега Криму та Гірського Криму спеціалізуються на лікуванні хворих із неспецифічними захворюваннями дихально§ та нервово§ системи.
    Курорт Аркадія розташований в одному з мальовничих куточків Одеси. До нього входить уся приморська територія від Відради до Аркаді§. Основними лікувальними факторами курорту є клімат, таласо-терапія та мінеральні води.
    Мікроклімат курорту Великий Фонтан вирізняється інтенсивною сонячною радіацією, деякою сухістю повітря, яке пом'якшується бризами; він сприятливий для лікування пацієнтів із захворюваннями органів дихання. 
    Курорт Чорноморка розташований на рівному плато. Там дається взнаки вплив моря: частіші бризи, чимала кількість ясних днів. Приморський кліматичний курорт Очаків має місцеве значення. Клімат курорту помірно теплий. Поблизу розташований Березанський лиман з лікувальними мулистими грязями. Кліматичний приморський курорт Скадовськ знаходиться на положистому березі мілко§ Джарилгацько§ затоки Чорного моря. Чисте степове повітря, постійні морські бризи створюють чудові кліматичні умови.
    На березі Азовського моря є два кліматогрязевих курорти - Бердянськ та Кирилівка. Грязьовий та кліматичний приморський рівнинний курорт степово§ зони Бердянськ знаходиться на північному березі Азовського моря. Клімат помірно-континентальний. Основні лікувальні засоби курорту - мулисті грязі та ропа озер Червоне, Велике й затоки Азовського моря, а також мінеральні хлоридні й натрієві води. Клімат курорту Кирилівка - помірно-континентальний, наближений до клімату Криму. До основних лікувальних факторів відносяться мулисті сульфідні грязі у руслах річок Великий та Малий Утлюк, Утлюцькому й Молочному лиманах та високомінералізовані хлоридні натрієві мінеральні води.
    Природа Карпат завжди вабила людей, проте це не єдина причина створення тут курортного господарства. Напрочуд корисні вуглекислі води верхів'§в Чорного Черемошу та інші мінеральні води. Є родовища торфових лікувальних грязей. Бальнеогрязьовий курорт Черче місцевого значення на базі сульфідних вод, торфових вод і грязей розташований у долині, оточеній пагорбами Карпатського передгір'я. Зі сходу та заходу до нього впритул підступають гори заввишки до 2000 м. З півночі та півдня гори переходять у мальовничі пагорби. Гори й пагорби вкриті густими смерековими та листяними лісами. Гарні краєвиди курорту приваблюють туристів.
    Бальнеологічний курорт Поляна розташований у долині р. Пінія. Він оточений лісистими горами. Курорт Синець - один з найстаріших у Карпатах. Клімат тут гірський, з підвищеною вологістю повітря та великою кількістю опадів. Для лікування використовуються мінеральні води. Мальовнича горовина вкрита хвойними лісами. На курорті Сойми для внутрішнього та зовнішнього вжитку використовується вуглекисла мінеральна вода. Курорт Шаян розташований на передгір'§ Великого, Середнього та Малого Шаяну. Схили вкриті буком, смерекою та грабом. Курорт захищений від вітрів вулканічним гірським пасмом. Тут панує клімат гірських улоговин. Для лікування використовуються вуглекислі мінеральні води.
    Курорт Кваси розташований у однойменному селі у межигір'§ Чорно§ Тиси; він оточений з півночі Полонинсько-Чорногорським пасмом гір, з півдня - Мармо-роським кристалічним масивом. Тут розташовані Чорногори (з найвищою вершиною Укра§нських Карпат Говерлою - 2061 м, горою Петрос - 2020 м). Тривкий сніговий покрив утворюється вже у листопаді. На курорті для зовнішнього застосування використовується вуглекисла миш'яковиста мінеральна вода. Курорти Карпат спеціалізуються на лікуванні захворювань органів травлення (особливо ефективне лікування виразки шлунку й дванадцятипало§ кишки), печінки та підшлунково§ залози, цукрового діабету.
    Отже, Укра§на має потужний рекреаційний комплекс, проте розвиток комплексу стримується низкою проблем, як-от підвищення пропускно§ здатності рекреаційного господарства, нерівномірність використання рекреаційного господарства, тобто сезонність тощо.

      
      


    Лекція 10.

    Агропромисловий комплекс

    План
    1. Сутність поняття АПК
    2. Характеристика рослинництва
    3. Характеристика тваринництва
    4. Харчова промисловість

    1. Сутність поняття АПК
    АПК за сво§м складом та структурою значно відрізняється від інших міжгалузевих комплексів, - передусім тому, що він як головний засіб виробництва використовує землю, на якій вирощується сільськогосподарська продукція і сировина для виробничого та невиробничого споживання. Власне, сільськогосподарське виробництво, що базується на використанні сільськогосподарських угідь, є основою розвитку переробних галузей промисловості. Сьогодні АПК має такі сфери:
    1) промисловість, що виробляє засоби виробництва для сільського господарства;
    2) власне сільське господарство;
    3) галузі, зайняті транспортуванням, переробкою та збутом кінцево§ продукці§ - сільськогосподарсько§ сировини й продовольства.
    Сфери АПК рідко організаційно оформляються. Частіше за все спостерігаються сполучення сільського господарства з харчовою промисловістю та тими галузями легко§ промисловості, які споживають сільськогосподарську продукцію у вигляді сировини. Перша сфера - виробництво засобів виробництва для сільського господарства - включається до складу АПК скоріше за все з методичних міркувань. Організаційно підприємства ціє§ сфери до АПК не відносяться, але об'єктивний взаємозв'язок та взаємозалежність з комплексом, безумовно, існує.
    Найбільшого розвитку агропромисловий комплекс досяг, окрім США, в розвинутих кра§нах Європи, особливо в кра§нах Європейського Союзу (ЄС). Єдина сільськогосподарська політика ЄС стала засобом реалізаці§ таких засад, як спільне фінансування дій для реґулювання сільського господарства, організаці§ гарантованого збуту на внутрішньому ринку, застосування єдиних торгівельно-політичних інструментів і субсидування експорту харчових продуктів на світовий ринок.
    Під впливом аграрних інтеграційних процесів відбулись структурні зміни в експорті та імпорті товарів ЄС на користь кра§н-учасниць, що посилило реґіоналізацію торгівлі харчовими продуктами. Переорієнтація зі світового на внутрішній реґіональний ринок характерна для імпорту найважливіших сільськогосподарських товарів. Скоротилось постачання із третіх кра§н товарів, які є об'єктом єдино§ сільськогосподарсько§ політики (пшениця, цукор, вино, масло, сир, свинина). Разом з тим виріс імпорт з "третіх" кра§н таких товарів, як кава, чай, какао, кукурудза, соя, цитрусові. Взагалі, невелике зростання населення у західноєвропейських кра§нах і порівняно високий рівень споживання спонукає скорочення сумарних потреб у продуктах харчування.
    Внаслідок індустріалізаці§ агробізнесу в розвинутих кра§нах підвищується питома вага харчово§ промисловості за рахунок скорочення частки сільського господарства шляхом підвищення рівня підготовки продуктів до безпосереднього вживання, поглиблення спеціалізаці§ виробництва, подовження шляху просування продуктів від сировини до споживання. Науково-технічний прогрес та агропромислова інтеграція ведуть до проникнення промислових засобів до всіх стадій приготування §жі. Ця тенденція характерна для усіх розвинутих кра§н і є важливим фактором підвищення ефективності суспільного виробництва.
    Агропромислова інтеграція в кра§нах, що розвиваються, впливає на модернізацію традиційного сільського господарства. Інтенсивні фактори у виробництві основних видів продукці§ АПК складали в середині 90-х років у кра§нах Латинсько§ Америки 70%, а в кра§нах Південно§ та Південно-Східно§ Азі§ - 85%. АПК досі є головним джерелом валютних надходжень для більшості кра§н, що розвиваються.
    АПК постсоціалістичних кра§н розвивається у напрямку реформування відносин власності, винайдення нових форм господарювання.

    Сільське господарство
    Основу сільськогосподарського виробництва творять земельні ресурси. Землі, придатні для ведення сільського господарства, одержали назву сільськогосподарських угідь. Сільськогосподарські угіддя займають на земній кулі приблизно 1/3 суходолу або 4,5 млрд. га. Угіддя складаються з ріллі (засів та пар, включаючи городи), перелогів, сінокосів, пасовищ, насаджень. У складі оброблюваних земель на ріллю у світі припадає близько 1,4 млрд. га, на багаторічні насадження -до 0,4 млрд. га.
    В Європі оброблювані землі мають найбільшу питому вагу, що пояснюється історично тривалим землеробським освоєнням дано§ територі§, щільністю населення та сприятливими природними умовами.
    В Азі§ середній показник освоєності земель також досить високий: розорані максимально можливо рівнини сходу, півдня та південного сходу, у той час як пустельні райони південного заходу та центру освоєні тільки у окремих оазах. У Північній Америці, Росі§, Білорусі§, Укра§ні, Казахстані показники розораності змінюються від 6% у зоні лісів до 35-40% у зонах лісостепу та степу.
    У Латинській Америці та Африці показники розораності земель майже однакові. У Південній Америці найнижчий показник припадає на найбільш зволожену частину материка - басейн річки Амазонки, а в Африці - на найпосушливішу частину -пустелю Сахару.
    Територія Австралі§ слабко розорана, що пояснюється посушливістю клімату та незначною мережею внутрішніх вод. Але, з іншого боку, з тих же причин в Австралі§ найбільша питома вага кормових угідь: понад 50% §§ територі§ (середньосвітовий показник -22%).
    В Азі§ кормові угіддя займають тільки 10% земель, а в Африці - 26%. Інші реґіони займають проміжне положення. 
    Традиційне сільське господарство ділять на дві галузі: рослинництво та тваринництво. 
    Рослинництво включає вирощування зернових, круп'яних, технічних культур, кормових трав та корнеплодів, овочівництво, садівництво, виноградарство тощо.
    В рослинництві головними є зернові культури, які займають більшу частину посівних площ земно§ кулі. Найбільше поширені з зернових продовольчих культур пшениця та рис, а з кормових - кукурудза, жито та овес.
    Пшениця - найбільш розповсюджена та найважливіша продовольча культура, районована від південних областей Австралі§ та Південно§ Америки до Північного Полярного кола, від рівнин та низин - до високогірних районів (3500-4000 м). Таке поширення пшениці дозволяє збирати врожай практично цілий рік: у січні - в Австралі§, у липні-серпні - у кра§нах Європи тощо.
    На світовий ринок щороку надходить біля 200 млн. т зерна, у тому числі 90-100 млн. т пшениці. Експорт пшениці виявився сконцентрованим в руках порівняно невелико§ групи кра§н - США, Канади, Франці§, Австралі§, Аргентини. При цьому частка США складає біля 50% світового експорту пшениці.
    Великими імпортерами зерна (більше 50% світового імпорту) є кра§ни, що розвиваються. Вони ввозять головним чином продовольче зерно. Наприклад, Єгипет завозить щороку біля 10 млн. т зерна, Бразилія - 5 млн. т. Але найбільшими імпортерами зерна є Японія (біля 30 млн. т щороку) та Росія (27-35 млн. т). До імпортерів належать також Велика Британія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, Китай.
    Рис культивують перш за все у кра§нах Південно§, Східно§ та Південно-Східно§ Азі§. На ці реґіони припадає близько 90% світового збору рису. Посіви рису є також у Центральній Азі§, південних районах Європи, на півдні Північно§ Америки та у окремих реґіонах Південно§ Америки. Найбільшими виробниками рису є Китай, В'єтнам, Корея, Індія, Індонезія, Бангладеш, Та§ланд, Бірма, Філіппіни, Бразилія, Мексика, Мадагаскар, Японія, США, Італія, Іспанія.
    Основними експортерами рису є Та§ланд, США, М'янма, Італія, а імпортерами - Індонезія, Іран, кра§ни Європи.
    Кукурудза у більшості кра§н є кормовою культурою. Але в окремих кра§нах вона вживається як продовольче зерно. Майже половина кукурудзи, що виробляється у світі, припадає на США. Великими виробниками кукурудзи також є Китай, Франція, ПАР, Бразилія, Мексика, Аргентина. Основні експортери кукурудзи: США, Аргентина, Франція, Та§ланд, ПАР. Головними імпортерами цього зерна є кра§ни Європи та Японія.
    Жито- морозостійка й вологолюбива культура, тому вирощується у Помірному поясі Південно§ півкулі, - переважно у лісовій та лісостеповій зонах. Ї§ посіви займають лише 2% від усіх зернових, врожайність вдвічі нижча, ніж у пшениці. Головними виробниками є: Росія, Китай, США, Індія, Канада та Укра§на.
    До технічних культур відносяться цукроносні, олійні, волокнисті та каучуконоси. До цукроносних культур належать цукрова тростина та цукровий буряк. Цукрову тростину вирощують у США, Інді§, Бразилі§, Мексиці, Австралі§, на Кубі, Філіппінах, у Пакистані, Аргентині, ПАР, Перу, В'єтнамі, Кита§. Головні експортери тростинного цукру-сирцю: Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка, Пуерто-Ріко, Філіппіни, Маврикій, Австралія. Основними імпортерами є кра§ни Європи, Японія, Канада.
    Ц у к р о в и й б у р я к вирощують переважно у кра§нах Європи та Північно§ Америки. Головними виробниками цукру-сирцю з цукрового буряку є Франція, Німеччина, Укра§на, Італія, Росія, Велика Британія. Більшість кра§н Європи та США імпортують цукор, навіть якщо у них є власне виробництво.
    Олійні культури є сировиною для одержання жирів рослинного походження, що відіграють у раціоні харчування все питомішу роль. Головною олійною культурою є соєві боби, з яких у світі отримують до 1/3 олі§. Близько 60% збору соєвих бобів та 80% виробництва соєво§ олі§ припадає на США. Ця олія виробляється також у Кита§, Коре§, Японі§, Канаді, Бразилі§, Індонезі§. 
    Арахіс вирощують у багатьох кра§нах субтропіків та тропіків. Він поширений в Інді§, Нігері§, кра§нах Західно§ Африки, Індонезі§, Бразилі§, Аргентині, США, Кита§. Основні експортери - кра§ни Західно§ Африки, імпортери - кра§ни Європи.
    Ріпак - однорічна трав'яниста рослина; розповсюджений як олійна культура у Польщі, Угорщині, кра§нах Північно§ Європи, США, Канаді, Кита§. Найбільшим експортером ріпакового насіння та олі§ є Канада.
    Соняшник вирощується головним чином у Росі§, Укра§ні, кра§нах Південно§ Європи, США, Аргентині, Кита§.
    Найбільшу кількість бавовняного насіння збирають в Інді§, Пакистані, Кита§, США, Узбекистані.
    Окрім згаданих польових олійних культур, є важливі деревні олійні культури. Так, сушена м'якоть кокосових горіхів (копра) переробляється на кокосову олію. Половина світового виробництва копри припадає на Філіппіни. У кра§нах Південно-Східно§ Азі§ та екваторіально§ Африки поширені оливні пальми, з плодів яких одержують пальмову та пальмово-ядрову олію, що використовується як у харчовій, так і у парфумерній промисловості.
    Олію також одержують з плодів оливкового дерева. Основний реґіон вирощування довговічних оливкових дерев - середземноморські кра§ни. Перше місце належить Італі§, друге - Іспані§, потім ідуть Португалія, Греція, Туреччина, Кіпр, кра§ни Північно§ Африки, Албанія, Болгарія.
    Волокнисті культури є сировиною для текстильно§ промисловості. Більша частина §х вирощується в кра§нах і районах тропічного і субтропічного клімату. Найважливішою волокнистою культурою є бавовник. Найцінніші сорти бавовнику вирощуються в пустелях при штучному зрошенні (кра§ни Північно§ Африки).
    Посіви бавовнику у світі займають близько 35 млн. га. Вони зосереджуються у північній півкулі між 20 ®п.ш. і 40 ®п.ш. Світове виробництво бавовнику постійно зростає і сягає 18 млн. т.
    Найбільші виробники бавовнику: Китай (4,5 млн. т), США (3,4 млн. т), Індія й Пакистан (по 1,5 млн. т), Та§ланд (1 млн. т), Узбекистан (1,5 млн. т), Туреччина (0,7 млн. т), Бразилія (0,7 млн. т). Багато бавовнику виробляють також Іран, Ірак, Сирія, Афганістан, Єгипет, Судан, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Нігерія, Камерун, За§р, Мозамбік, Мадагаскар, Мексика, Аргентина, Венесуела, Перу, Австралія.
    Експортери бавовнику: США, Узбекистан, Китай, Пакистан, Індія, кра§ни Африки. Імпортери: кра§ни Східно§ і Південно-Східно§ Азі§ та Європи.
    Льон-довгунець виробляється тільки у кра§нах Європи: у Білорусі, Росі§, Укра§ні, Польщі, Німеччині, Чехі§, Словаччині, Румуні§, Франці§, Бельгі§, Нідерландах.
    На світовому ринку волокнисто§ сировини важливе місце належить таким твердоволокнистим культурам, як джут, сизаль, абака, кенаф. Ця сировина використовується для виробництва грубих тканин: мішковини, парусини, брезенту. Джут вирощується у Кита§, Інді§, Бангладеш, Та§ланді, Бразилі§, Ірані. Головний експортер необробленого джуту - Бангладеш, а джутових виробів - Індія, Китай, Бразилія; імпортери - кра§ни Європи, Північно§ Америки, Японія.
    Основні виробники та експортери абаки - Філіппіни, сизалю -Бразилія, Мексика, Та§ланд, кенафу -Та§ланд.
    Основними районами вирощування каучуконосів є Малайзія, Індонезія, Та§ланд, Шрі-Ланка, Ліберія, В'єтнам. 
    Особливу групу в рослинництві становлять культури тропічного землеробства: чай , кава, шоколадне дерево. Найбільші виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка, Китай, Японія, Індонезія. Головними експортерами чаю на світовий ринок є Індія та Шрі-Ланка.
    Кавове дерево росте в Африці, Латинській Америці, Південній та Південно-Східній Азі§. Виробники кави: Бразилія, Колумбія, Мексика, Сальвадор, Гватемала, Уганда, Кот- д'Івуар, Ефіопія, Камерун, Ангола, За§р, Індія, Індонезія. Найбільші експортери кави: кра§ни Латинсько§ Америки, імпортери - США, кра§ни Європи, Японія, Канада.
    Шоколадне дерево росте у Африці та Південній Америці. Головними виробниками какао-бобів, плодів шоколадного дерева, є Гана, Нігерія, Кот -д'Івуар, Камерун, Бразилія, Еквадор. Імпортерами какао-бобів, що йдуть на виготовлення шоколаду та напою какао, є кра§ни Північно§ Америки та Європи.
    Тваринництво підрозділяється на галузі за основними видами тварин: розведення велико§ рогато§ худоби, свиней, овець, птахів.
    Розведення велико§ рогато§ худоби має м'ясний, молочний та м'ясо-молочний напрями. Основними експортерами м'яса велико§ рогато§ худоби - яловичини - є Монголія, Туреччина, Аргентина, Уругвай, Франція, Ірландія, Нова Зеландія, Австралія, Канада. 
    Молочне тваринництво є, перш за все, у кра§нах з високим рівнем розвитку, де воно зосереджене біля великих міст для забезпечення §хнього населення молоком та молокопродуктами. Експорт молока не має великого поширення. Молоко переробляється на масло, сир, згущене та сухе молоко. Ці молокопродукти експортуються з кра§н Європи та Ново§ Зеланді§.
    Свинарство розвинене у густонаселених районах світу, а також у районах виробництва зерна, цукрового буряка, картоплі, - поруч з великими переробними підприємствами харчово§ промисловості.
    В економічно розвинених кра§нах переважає інтенсивне свинарство. У більшості цих кра§н розповсюджені беконні та м'ясо-сальні породи. Більше половини поголів'я свиней припадає на Азію, де виділяється Китай - більш як 1/3 світового поголів'я. Ще третина поголів'я вирощується у кра§нах Європи, одна десята - у США. Експортери свинини: Бельгія, Данія, Нідерланди, Німеччина, Китай. Імпортери: Велика Британія, Росія, інші кра§ни Європи.
    Вівчарство розміщене нерівномірно: переважає воно у тих реґіонах, де інші види тваринництва не можуть набути достатнього розвитку, де є пасовища з низькотравною рослинністю. Виділяють чотири провідних напрямки: м'ясо-вовняне, вовняне, каракульське та овчинно-шубне. Найбільше поголів'я овець розміщене в Австралі§ - приблизно 1/7 світового стада, у Кита§, Новій Зеланді§, ПАР, Інді§, Аргентині, трохи менше - у Англі§, Іспані§, Ірані, Туреччині, Перу, Уругва§, Болгарі§, Румуні§, Алжирі, Монголі§, Казахстані, Узбекистані, Туркмені§.
    Вівчарство є постачальником не тільки м'яса, але й високоякісно§ вовни. Основні кра§ни-експортери вовни: Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Аргентина, Уругвай. Імпортери вовни: Японія, Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, США. Важливе значення має також особлива вовна - каракуль, найбільшими виробниками якого є Афганістан, Намібія, кра§ни Центрально§ Азі§, ПАР, Судан. Паралельно з експортом вовни здійснюється експорт баранини.
    Птахівництво - одна з швидкозростаючих галузей тваринництва. У кра§нах Європи, США, Канаді птахівництво розвивається у складі птахопромислових комплексів, на яких виробляють бройлерне м'ясо. Найбільшими виробниками птахів та продуктів птахівництва - м'яса та яєць - є США, Китай, Італія, Франція, Велика Британія, Росія, Укра§на, Іспанія, Нідерланди, Японія, Канада, Бразилія. Основні експортери бройлерів: США, Нідерланди, Бельгія, Данія, Франція, а яєць - США, Бельгія, Нідерланди.
    Агропромисловий комплекс Укра§ни дає 95% продовольчих ресурсів, і за рахунок його продукці§ формується більше двох третин фонду народного споживання.
    Перехід АПК до ринково§ економіки вимагає створення форм господарювання, здатних викликати у робітників сільського господарства інтерес до високопродуктивно§ праці. Від вибору ефективних форм господарювання залежить успіх організаці§ сільськогосподарського виробництва.
    Тепер в АПК Укра§ні існують такі форми господарювання: селянські (фермерські) господарства, акціонерні товариства, асоціаці§ фермерських господарств, кооперативи.
    Укра§на має всі умови для розвитку сільського господарства, але вони диференційовані за природними зонами. Кожна зона має власні особливості у структурі земельних ресурсів, сільськогосподарських та лісових угідь.
    Так, Полісся займає близько 20% площі Укра§ни і вирізняється порівняно низьким ступенем розвитку сільського господарства, освоєністю земельного фонду, але високою питомою вагою природних кормових угідь. Тому для зони характерні дрібноконтурність, подрібненість землекористування. Тут переважають дерново-підзолисті ґрунти (до 70% територі§). На Поліссі обробляється близько 35% земельно§ площі.
    Лісостеп - найбільша зона кра§ни: близько 30% площі. Враховуючи високу освоєність (76%) та розораність (65,9%), значну частину земель складають сінокоси, ліси та кущі, болота, яри та зсуви, що розділяють орні масиви. Ґрунтові та кліматичні умови найбільш сприятливі для інтенсивного ведення сільського господарства. В лісостепу переважають типові чорноземи та сірі опідзолені ґрунти.
    Степова зона розділяється на дві підзони: Північну та Південну. Північна частина степу займає більше 25% територі§. Південний степ - 14%, але освоєність та розораність земель тут дещо нижчі, ніж у Північному степу.
    Гірський Крим займає невелику територію, що вирізняється підвищеною лісистістю, а орні землі становлять тут лише 21,8%.
    Укра§нські Карпати характеризуються найбільшою лісистістю, низькою сільськогосподарською освоєністю земель.
    На Прикарпатті переважають кислі дерново-підзолисті, глейові та суглинкові ґрунти. Ці фактори несприятливо впливають на розвиток сільського господарства.

       2. Характеристика рослинництва
    У рослинництві Укра§ни переважають зернові культури. У степовій зоні зернові займають більше половини посівних площ, у Лісостепу, Поліссі, Карпатах цей показник трохи нижчий. Значна відмінність спостерігається у показниках врожайності зернових культур. На Поліссі та в Карпатах врожайність пшениці у 1,5-2 рази нижча, ніж у центральних та південних областях. Середня врожайність зернових значно поступається аналогічним показникам західноєвропейських та північноамериканських кра§н, що за наявних природних умов недопустимо. При цьому є ареали, де врожайність пшениці сягає світового рівня. 
    У структурі посівних площ переважають зернові -48%. Серед них озимі займають 47% від всіх посівних площ під зерновими, а ярі - 53%. Під пшеницею у 1998 році було зайнято 42% цих площ, під житом - 5%, під кукурудзою - 8%, під ячмінем- 28%, під рисом - 0,2%.
    Кукурудза належить до пізніх ярових культур. Вона вельми вимоглива до родючості ґрунтів, бо§ться приморозків. Найбільш сприятливі для кукурудзи ґрунти та клімат - у районах Лісостепу та Степу, і тому основні посіви ціє§ культури на зерно зосереджені саме тут. Висока врожайність кукурудзи (понад 30 ц/га) характерна для лісостепово§ зони та окремих районів Степу, Закарпаття, Полісся. Проте найвищі врожа§ (понад 110-130 ц/га) можна одержати тільки на зрошуваних землях півдня Степу, але §х у кра§ні мало.
    Значне місце серед зернових культур займають круп'яні культури: просо, гречка, рис. Найбільші врожа§ збирають у Лісостепу, особливо у Хмельницькій, Вінницькій, Ки§вській, Черкаській областях.
    Гречка має короткий вегетаційний період, - тому §§ використовують для пересівання загиблих від морозів озимих культур, а також як повторну культуру. Найвищі врожа§ збирають у Лісостепу, північному та центральному Степу.
    Рис культивується у п'ятьох районах Криму, в зоні Північно-Кримського каналу, у двох районах Одесько§ та у трьох - Херсонсько§ області. 
    Сорго вирощують в областях Степу та у господарствах Лісостепу. Більша частина посівів сорго розташована у Дніпропетровській області, менша - у Кіровоградській, Запорізькій, Херсонській областях.
    Основною зернобобовою культурою є горох, питома вага якого у посівах зернобобових сягає 80%. Горох - вологолюбний, вимогливий до ґрунтів (гумус, вапно), не витримує сухові§в. Тому його виробництво зосереджене в областях Лісостепу та, частково, - у Степу і на Поліссі. З інших зернобобових розповсюджені вика, люпин, чечевиця, соя, квасоля тощо. 
    Укра§на є відомим виробником технічних культур, особливо цукрового буряка та соняшника. Цукровий буряк - провідна технічна культура, під посівами яко§ зайнято близько половини площ, відведених під технічні культури. Головний ареал цукрового буряку - Лісостеп. Найбільша концентрація ціє§ культури - у Вінницькій, Полтавській, Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській та Чернівецькій областях. 
    Соняшник - основна олійна культура. Його посівні площі зосереджені переважно на півдні кра§ни. Найбільші площі під соняшником - у Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській областях. Найвища врожайність соняшнику - у північних та центральних районах Степу.
    Важливою технічною культурою є також льон-довгунець. Посіви льону-довгунця зосереджені у Житомирській, Ки§вській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Чернігівській, Волинській, Чернівецькій областях.
    Значне місце серед технічних культур займають ефіроолійні культури: коріандр, м'ята, лаванда, троянда та ін. Коріандр вирощують у Кіровоградській, Микола§вській, Запорізькій областях, м'яту - у Ки§вській, Полтавській, Сумській, Чернігівській, Черкаській областях, кмин - у Хмельницькій області; лаванду, троянду - в Криму та Одеській області.
    Хміль вирощують на Поліссі, особливо у Житомирській області. Він на 30% використовується в нас у броварстві, а решта -експортується.
    Споживачами тютюну є більш 30 тютюнових і ферментаційних підприємств. Його посіви зосереджені у вісьмох областях. Розрізнюють три основних райони виробництва тютюну: Кримський, Закарпатський, Придністровський. 
    Картоплю вирощують у всіх областях, але сконцентрована вона на Поліссі та у північних районах Лісостепу. Це пояснюється різними ґрунто-кліматичними умовами. На Поліссі врожайність картоплі у 2 рази вища, ніж у Південному Степу. Тому виробництво товарно§ картоплі має бути зосереджено перш за все на Поліссі та у передгір'§ Карпат.
    Овочеві культури вирощують у Лісостепу та Степу, а також у районах міст та промислових ареалах. На півдні, в Степу, у структурі овочевих культур переважають помідори, на Поліссі та у Карпатах - капуста, огірки. На півдні дають багаті врожа§ баклажани, перець, рання капуста.
    Сади найбільш поширені у приміських зонах великих міст, а §хні товарні масиви зосереджені в Криму, Вінницькій, Одеській, Харківській та Черкаській областях. Високоякісні європейські сорти винограду вирощують у південній частині Криму, Закарпатті та інших реґіонах. Великі площі товарного винограду є в Одеській, Микола§вській, Запорізькій областях.
       3. Характеристика тваринництва
    Тваринництво щодо вартості валово§ продукці§ є найбільшою галуззю сільськогосподарського виробництва. Провідне місце у його структурі займає скотарство. Це галузь м'ясо-молочного напряму. Ї§ розміщення характеризується певними територіальними відмінностями у рівні розвитку й виробничій спеціалізаці§. У приміських зонах переважає молочно-м'ясний напрям.
    На Поліссі розвивається молочно-м'ясне і м'ясне тваринництво, у південних районах переважає м'ясо-молочне. Молочний напрям скотарства розвинуто лише в окремих районах, орієнтованих на великі молокопереробні підприємства і міста.
    Поблизу великих споживачів розташовані потужні комплекси відгодівлі та первинно§ переробки велико§ рогато§ худоби, свиней і птиці, виробництва молока.
    У Лісостепу, на Поліссі, в окремих районах Карпат розвивається скотарство м'ясо-молочного напряму.
    У валовому виробництві молока на першому місці Лісостеп, потім - Степ, Полісся, Карпати. У перерахунку на 100 га сільгоспугідь перше місце належить Карпатам, далі йдуть Полісся, Лісостеп, Степ. 
    Важливий напрям у структурі скотарства - виробництво яловичини. Найбільша питома вага у територіальній структурі виробництва м'яса належить карпатським районам, а також територіям інтенсивного бурякосіяння. У перерахунку на 100 га сільськогосподарських угідь більше за всіх м'яса виробляють Карпати, потім - Полісся, Лісостеп, Степ. Вихід яловичини в забійній вазі на 100 голів велико§ рогато§ худоби найвищий у Карпатах і на Поліссі, менший - у Лісостепу та Степу.
    Свинарство - друга за значенням галузь тваринництва у кра§ні. Найпоширенішою породою є велика біла, - понад 80% поголів'я. Поширені також укра§нська біла степова, миргородська, північнокавказька, велика чорна, естонська беконна, уельська та інші породи. Велика біла порода розводиться в усіх областях кра§ни. Укра§нська степова біла порода розводиться у Степу, миргородська - у Полтавській та Хмельницькій областях, північнокавказька - у Запорізькій, Херсонській, Луганській та Донецькій областях, велика чорна - у Донецькій, Луганській, Чернігівській, Сумській областях, естонська беконна - у Криму, Львівській, Ки§вській, уельська - у Харківській та Дніпропетровській областях.
    У забезпеченості населення м'ясом частка свинини, особливо §§ беконних сортів, у перспективі має зростати. Найбільше валове виробництво свинини - у Лісостепу та Степу, а на 100 га сільгоспугідь - попереду Карпати, потім - Лісостеп та Полісся. На душу населення більше за все свинини виробляється у Лісостепу, на Поліссі, а потім ідуть Степ та Карпати. Вихід свинини (у забійній вазі) на 100 структурних голів свиней приблизно однаковий у всіх реґіонах, але на Поліссі цей показник трохи вищий. Продуктивність свинарства залежить насамперед від забезпеченості кормами, що містять активні речовини, збільшення у раціонах питомо§ ваги концентрованих кормів, від племінних якостей свиней, структури стада тощо. Усі ці фактори діють у кожному реґіоні по-різному.
    Питома вага вівчарства у структурі товарного тваринництва невелика - лише 2%; тільки в окремих районах цей показник підіймається до 5%. У нас розводять тонкорунних, напівтонкорунних та грубововняних овець. Тонкорунна порода переважає над іншими: вона удвоє чисельніша за напівтонкорунну та у десять разів - за грубововняну. В окремих ареалах розводять чорнокарпатських овець та поліпшених напівтонкорунних баранів. 
    Птахівництво забезпечує потреби населення у м'ясі птиці та яйцях. Воно зосереджене у Лісостепу та Степу. На ці зони припадає найбільше валове виробництво м'яса та яєць. Птахівницькі господарства розміщуються біля великих міст. Питома вага м'яса птиці у загальному виробництві м'яса у Степу сягає одніє§ п'ято§, а на Поліссі - одніє§ десято§. Найбільше яєць на одиницю земельно§ площі отримується у зоні Карпат, а м'яса птиці - у зоні Степу та Лісостепу. Серед птиці переважають кури: кури-несучки складають 70-96%. Основний приріст м'яса птиці відбувається за рахунок бройлерів, перш за все у степових та лісостепових областях: Донецькій, Ки§вській, Луганській, Дніпропетровській та у Криму. На другому місці у птахівництві зосталися качки. Їх розводять у всіх зонах кра§ни. Виробництво качиного м'яса має тенденцію до зростання: собівартість його значно нижча, ніж курячого. З іншо§ птиці поширені гуси та індики, проте питома вага виробництва §хнього м'яса невелика.
    Збільшенню м'ясних ресурсів та сировини для хутрообробно§ промисловості сприяє розвиток кролівництва. Ця галузь завжди погано розвивалась у колективних господарствах і була зосереджена майже цілком в особистих господарствах. Виробництво м'яса кролів зосереджене у Лісостепу та Степу: у Чернігівській, Черкаській, Полтавській, Сумській, Микола§вській, Кіровоградській областях.
    Рибне господарство розвивається на основі ставків, водоймищ Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, озер, лиманів та багатьох невеликих річок. У нас розвиток ставкового рибництва стримується низкою факторів. Серед них - обмежені водні ресурси, слабке використання наявних ставкових ресурсів, недостатній агротехнічний та зоотехнічний рівень, погане утримання водосховищ. Теперішнє виробництво товарно§ риби в Укра§ні не задовольняє потреб §§ населення.
    Бджільництво забезпечує збір меду. Окрім того, бджоли сприяють запиленню культурних рослин, що важливо для підвищення врожайності. Рівень розвитку бджільництва визначається наявністю медоносно§ рослинності та кількістю виробленого меду. Мед виробляється переважно у Степу та Лісостепу, де зосереджені основні медоносні культури: гречка, соняшник. Там же є великі масиви садів та ягідників.
    Шовківництво культивується у більшості областей кра§ни, розташованих у різних природно-економічних зонах. Проте його розвиток не відповідає потребам кра§ни у сировині для шовково§ промисловості.

    4. Харчова промисловість
    За кількістю зайнятих та за обсягом валово§ продукці§ харчова промисловість належить до найважливіших галузей господарства у більшості кра§н світу. Ї§ розміщення тісно пов'язане з сільським господарством та, меншою мірою, з промислом риби. Їй властива вельми складна структура: понад двадцять підгалузей, що виробляють як готову продукцію, так і напівфабрикати. Основними факторами §§ розміщення вважаються сировинний та споживчий. На сировину орієнтуються цукрова, плодоовочеконсервна, рибна, маслобійна, а на споживача - хлібопекарна, кондитерська, молочна та броварна підгалузі.
    Найбільші ареали сучасно§ харчово§ промисловості - Європа та Північна Америка . Їхні підприємства базуються як на місцевій, так і на імпортній сировині. Так, м'ясна промисловість Франці§ та Дані§, маслоробна Нідерландів, виноробна Франці§ та Іспані§ працюють на власній сировині. Значну частину продукці§, котру виробляють ці кра§ни, експортують. З імпортно§ сировини у кра§нах Європи виробляють цукор, шоколад та інші продукти харчування. У США, Канаді, які володіють величезними ресурсами, харчова промисловість розвивається на власній сировині; тільки незначна кількість підприємств використовує імпортну сировину. Тому тут яскраво виражена орієнтація харчово§ промисловості на спеціалізовані сільськогосподарські райони. Особливе місце у світовій харчовій промисловості займають Австралія та Нова Зеландія. Ці кра§ни мають великі спеціалізовані сільськогосподарські райони, завдяки яким вони постачають на світовий ринок первинну сільськогосподарську продукцію. Значна §§ частина переробляється та вивозиться за кордон.
    У більшості кра§н, що розвиваються, промислову переробку проходить незначна частина сільськогосподарсько§ продукці§. Високий рівень розвитку харчово§ промисловості є в небагатьох кра§нах, що розвиваються: Аргентині, Бразилі§, Уругва§, Інді§ та ін. В інших кра§нах є тільки первинні стаді§ переробки, часто - не промислово§, а ручно§, завершальні стаді§ розташовуються у Північній Америці, Західній Європі, Японі§.
    Для розміщення харчово§ промисловості характерною є спеціалізація за стадіями технологічного циклу, коли перші з них наближені до сировини, а подальші - до споживача. Прикладом може служити овочеконсервна галузь: виробництво пульпи з томатів безпосередньо у сільськогосподарському районі та виготовлення з не§ пасти, соків у центрі споживання. У виноробстві: первинне та повторне; у тютюновій промисловості - ферментаційне та тютюнове виробництва тощо. У складі харчово§ промисловості - понад 20 галузей, найважливішими з яких є цукрова, м'ясна, млинарська, маслосироробна, виноробна, маслобійна, консервна, рибна, соєва.
    Цукрова промисловість Укра§ни розміщена переважно у лісостеповій зоні, у бурякосіючих районах. Цукрові заводи розміщені в 13 областях. Найбільша концентрація цукрово§ промисловості - у Вінницькій, Хмельницькій та Тернопільській областях.
    М'ясна промисловість забезпечує населення свіжим і мороженим м'ясом, ковбасними виробами та м'ясними напівфабрикатами. У структурі цих продуктів провідне місце займає свинина та яловичина; використовується також м'ясо птиці, баранина. Найбільші м'ясокомбінати розміщені у Києві, Дніпропетровську, Полтаві, Одесі, Харкові, Запоріжжі, Вінниці, Черкасах. Великі птахокомбінати, орієнтовані на виробництво м'яса, розміщені поблизу найбільших міст Укра§ни, а також у курортних зонах.
    Молокопереробна промисловість включає маслоробну, сироварну, молочноконсервну галузі. В Укра§ні є понад 500 підприємств молочно§ промисловості, у тому числі 10 виробляють високоякісні молочні консерви. Найбільші комбінати та заводи розміщені у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові, Запоріжжі, Кременчуці, Первомайську, Лубнах.
    Масложирова промисловість виробляє і переробляє рослинні жири та пов'язані з ними продукти. Розміщені підприємства ціє§ галузі поблизу сировинних районів. Діють масложиркомбінати у Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Одесі, Маріуполі, Запоріжжі, Кіровограді, Пологах.
    Олійножирова промисловість - це переробка насіння соняшника, со§, ріпаку, льону з метою виробництва олі§, маргарину, мила та інших похідних від насіння та олі§ продуктів: оліфи, соняшникового та соєвого борошна, харчового білку, мильно§ пасти, емульсолу, кулінарних жирів тощо. Найбільші підприємства галузі розміщені у Запоріжжі, Одесі, Вінниці, Чернівцях, Слов'янську, Ніжині, Дніпропетровську, Кіровограді, Харкові, Києві, Львові, Донецьку, Ужгороді.
    Плодоовочеконсервна промисловість зосереджена у степовій та, частково, лісостеповій зонах. З розвитком та поглибленням районно§ спеціалізаці§ сільського господарства ця галузь може набути базу для перетворення §§ на галузь експортного призначення. Сировина для овочеконсервно§ промисловості малотранспортабельна, тому переробка §§ здійснюється біля місць вирощування. Найбільші підприємства ціє§ галузі діють у Криму, Одеській, Херсонській, Микола§вській областях. Є консервні та овочесушильні підприємства також у Кіровоградській, Полтавській, Черкаській, Вінницькій, Закарпатській областях.
    Млинарсько-круп'яна промисловість забезпечує населення борошном та крупами, а відходи виробництва використовуються для виготовлення комбікормів. Підприємства галузі розміщені у всіх великих, середніх та малих містах і зорієнтовані як на сировину, так і на споживача. Найбільші центри: Ки§в, Харків, Одеса, Микола§в, Запоріжжя, Львів, Тернопіль. Елеватори велико§ потужності зосереджені у Херсоні, Миколаєві, Одесі, Маріуполі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кременчуці, Феодосі§, Керчі тощо.
    Хлібопекарна промисловість є в усіх містах. Вона випускає понад 300 видів хлібобулочних виробів. Існує проблема забезпечення свіжим хлібом глибинних районів кра§ни.
    Виноробна промисловість як сировину використовує виноград, фрукти, ягоди. Первинне виноробство розміщене у районах виробництва сировини, а вторинне виноробство та розлив вина розміщені як у районах виробництва сировини, так і у місцях споживання. Найбільшими виробниками різних виноградних вин та коньяків є міста Криму, Одесько§, Херсонсько§, Микола§всько§ та Закарпатсько§ областей. У Донбасі, Придніпров'§, деяких обласних центрах лісостепово§ зони, де багато садків та ягідників, виробляються плодово-ягідні вина.
    Пиво-безалкогольна промисловість - це майже 300 заводів, що виробляють пиво, плодово-ягідні напо§, мінеральні води. Найбільші пивзаводи розміщені у Києві, Харкові, Донецьку, Чернігові, Миколаєві, Запоріжжі, Луганську. Потужності з виробництва безалкогольних напо§в розміщені у Києві, Донецьку, Черкасах, Одесі, Полтаві, Харкові, Запоріжжі. Мінеральна вода розливається на заводах у Миргороді, Києві, Сваляві, Ужгороді, Одесі, Харкові, Саках, Чернігові, Запоріжжі, Чернівцях та ін.
    Тютюнова промисловість Укра§ни складається з 11 тютюнових фабрик, 7 ферментаційних заводів, 1 заводу ацетатних фільтратів. Центри тютюново§ промисловості: Ки§в, Черкаси, Львів, Кременчук, Прилуки, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Кам'янець-Подільський, Феодосія.
    З інших галузей харчово§ промисловості поширене спиртове й лікеро-горілчане виробництво. Воно використовує відходи цукрово§ промисловості, сокового виробництва, а також зерно та картоплю. Спиртові заводи зосереджені у Черкаській, Вінницькій, Кіровоградській, Житомирській, Ки§вській та інших областях. В Укра§ні діє більше 40 підприємств лікеро-горілчано§ промисловості, зосереджених головним чином у великих містах.
    Рибна промисловість розміщена у Південному економічному районі та прив'язана до портів Керчі, Бердянська, Маріуполя, Одеси, Очакова, Вилкова, Севастополя, Іллічівська.
      
      


    Лекція 11.

    Транспортна система

    План
    1. Залізничний транспорт
    2. Автомобільний
    3. Морський
    4. Транспортний комплекс Укра§ни

        
       Транспорт - найважливіша ланка у сфері економічних стосунків. Він бере участь у створенні продукці§ та доставці §§ споживачам, здійснює зв'язок між виробництвом та споживанням, між різними галузями господарства, між кра§нами та реґіонами. Він впливає на розвиток господарства і як споживач металу, енергі§, деревини, гуми, інших продуктів. На нього припадає значна частина основних виробничих фондів та промислово-виробничого персоналу. У світі в системі транспорту працює понад 100 млн чол.
    Транспорт - це комплекс, що складається з окремих видів: залізничного, морського, річкового, автомобільного, трубопровідного та повітряного. У них сво§ особливості, переваги, вади та сфера застосування. Вони взаємодіють між собою і становлять транспортну систему, що розвивається під впливом господарства у цілому та окремих його галузей. Найбільший вплив на транспорт справляє промисловість, бо вона формує основні вантажопотоки. Транспортний фактор є одним з вирішальних при розміщенні промислових підприємств.
    Сільське господарство впливає на роботу транспорту залежно від ступеня його інтенсивності та рівня розвитку агропромислово§ інтеграці§. Транспорт вивозить сільськогосподарську продукцію в натуральному та переробленому вигляді, завозить корми, паливо, мінеральні добрива, будівельні матеріали, сільськогосподарські машини та запчастини до них. Високий рівень агропромислово§ інтеграці§ знижує транспортні видатки, бо відходи переробки сільськогосподарсько§ продукці§ залишаються усередині АПК.
    Будівельна індустрія впливає на розміщення транспорту через значні потоки вантажу, особливо при концентраці§ великого будівництва у визначеному районі. У цьому випадку створюється транспортний комплекс. При розосередженому будівництві галузь користується послугами місцевого транспорту. При лінійному будівництві (дороги, трубопроводи) працює відповідний відомчий транспорт.
    Безпосередньо з транспортом пов'язані зовнішня та внутрішня торгівля. Обсяг вантажообігу з іншими кра§нами залежить від економічних стосунків з цими кра§нами. У внутрішній торгівлі цей вантажообіг залежить від багатьох факторів: територіально§ організаці§ торгівлі, особливостей товарних ресурсів, розмірів та складу товарообігу, концентраці§ населення як споживача роздрібного товару та ін.
    У процесі виробництва продукці§ та обміну нею між окремими державами, реґіонами, містами складаються транспортно-економічні зв'язки, які проявляються у вантажопотоках. Головним у вивченні транспорту є встановлення основних направлень вантажів та пасажирів, виявлення нераціональних перевезень та оптимального поділу вантажів між окремими видами транспорту. Докладний аналіз зв'язків дозволяє дати наукові рекомендаці§ щодо раціонального розміщення підприємств і галузей господарства.
    Транспортно-економічні зв'язки розрізняють за видами транспорту, вантажами, розмірами територі§. Вони можуть бути міжнародними, міжреґіональними та внутрішніми. Розміщення транспортно-економічних зв'язків залежить від рівня розвитку кра§н та може мінятись під впливом суспільно-політично§ ситуаці§ у світі.
    У різних кра§нах світу розвиток транспортно§ системи відбувається по-своєму, але має багато спільних рис. Наприклад, як у розвинених кра§нах, так і в кра§нах, що розвиваються, види транспорту, §хні основні фонди належать або державі, або приватним компаніям. Так, у США залізниці належать кільком монополіям, а у Великій Британі§, Франці§, Німеччині, Інді§, Аргентині, Бразилі§, Мексиці, Індонезі§, Туреччині та інших кра§нах вони є власністю держави. В переважній більшості держав світу залізниці не довіряються приватним компаніям.
    Найбільш розвинена транспортна система кра§н Європи та Північно§ Америки, де зосереджено понад половини залізничних колій, рухомого складу, шосейних шляхів, автопарку тощо. У цих кра§нах досягнуто високого технічного рівня розвитку транспорту (великі швидкості, реґулярність сполучення, відносна дешевизна, масові перевезення вантажів та пасажирів, відносна безпека, постійне оновлення засобів транспорту та ін.). Кра§нам, що розвиваються, властивий низький рівень розвитку видів транспорту, застарілий різнотипний склад, малопотужний парк локомотивів, вагонів, автомобілів, непридатне обладнання. У багатьох кра§нах Азі§, Африки та Латинсько§ Америки користуються послугами таких арха§чних видів транспорту, як в'ючний та гужовий, працюють носильники та рикші. В'ючний транспорт розповсюджений у тропічній Африці, гірських областях Південно§ Америки, пустелях та напівпустелях Азі§, рикші та велорикші - у Південній та Південно-Східній Азі§.
    Робота транспортно§ системи характеризується довжиною мережі шляхів сполучення (30 млн км), рухомим складом (350 млн автомобілів, 65 тис. суден, декілька мільйонів вагонів, сотні тисяч локомотивів), чисельністю зайнятих на транспорті (100 млн чол.), вагою вантажів, що перевозяться (понад 100 млрд т на рік) вантажообігом (45 трлн тонно-кілометрів на рік), пасажирообігом (10 трлн пасажирокілометрів на рік).
    Всі шляхи сполучення та всі транспортні засоби світу у сукупності творять світову транспортну систему, яка постійно удосконалюється не тільки технічно, але й організаційно. 
    У зв'язку з цим виникли форми сумісно§ експлуатаці§ декількох видів транспорту. Наприклад, безперевантажувальне сполучення у формі контейнерних перевезень: товар переміщується різними видами транспорту від відправника до отримувача без проміжних перевантажень.
    У Європі ведеться робота із створення трансєвропейсько§ транспортно-енергетично§ мережі, концепція яко§ з'явилась ще у 1990 році. Сутність концепці§ - у відпрацюванні чіткого механізму координаці§ роботи різних видів транспорту, зокрема, у організаці§ комбінованих (змішаних) перевезень з чіткою взаємодією різних видів транспорту. В кра§нах ЄС комбіновані перевезення становлять 4% від загального обсягу вантажообігу, а в окремих кра§нах - від 10 до 40%. На Німеччину та Францію припадає 90% від загального обсягу змішаних перевезень. Для комбінованого транспорту планується створення залізничного напрямку Північ-Південь, до якого буде залучена й Укра§на. Як перспективний напрямок планується організація перевезення навантажених автомобілів на залізничних платформах спеціалізованих вантажних по§здів, рух яких буде здійснюватись вночі зі швидкістю 160 км/год. Потяг довжиною 1500-2000 м здатний прийняти до 100 вантажівок. Розроблено 10 схем доставки вантажів комбінованими перевезеннями.
    Розвиток світово§ транспортно§ системи характеризується збільшенням шляхів сполучення і вантажних та пасажирських перевезень. При цьому зростання перевезень перевищує зріст довжини та розгалуженості транспортно§ мережі. У структурі транспортних шляхів найбільшу питому вагу мають автомобільні: понад 70%, 1/5 частина припадає на авіаліні§ й лише 5% - на залізниці. Далі йдуть трубопровідний та внутрішній водний транспорт.
    За обсягом вантажообігу перше місце займає морський транспорт - 70%; потім ідуть залізничний та автомобільний транспорт. Це пояснюється зростанням морських перевезень та §хньою середньою дальністю, значно більшою, ніж у інших видів транспорту. У вантажообігу світово§ транспортно§ системи переважають розвинені кра§ни.
       1. Залізничний транспорт
    Залізничний транспорт надзвичайно важливий для внутрішніх перевезень. Довжина залізниць світу становить приблизно 1,3 млн км. Більше половини експлуатаційно§ довжини припадає на розвинені кра§ни і лише 1/5 - на ті, які розвиваються. Відповідно, у першому випадку щільність доріг набагато вища, ніж у другому. Найбільш висока вона у Бельгі§, Німеччині, Швейцарі§: 4-18 км/100 км2. У багатьох кра§нах цей показник не перевищує 0,1-0,5 км/100 км2. Є кра§ни, які не мають залізниць: Кіпр, Лаос, Нігер, Чад, Бурунді, Ісландія тощо.
    Залізнична мережа розвинених кра§н вирізняється високою пропускною здатністю. Цей показник залежить від кількості прокладених ліній. Більша частина доріг - одноколійна; двоколійні та багатоколійні становлять приблизно 1/7 загально§ довжини залізниць світу. Багатоколійні дороги розташовані на підходах до великих залізничних вузлів. Іноді у потужних індустріальних районах між постачальником та споживачем сировини прокладається декілька шляхів для безперебійно§ поставки вугілля, залізно§ руди тощо.
    Характерною особливістю цього виду транспорту є наявність великих за довжиною трансконтинентальних доріг. У Європі це Брест (Франція) - Париж - Берлін - Варшава - Москва - Єкатеринбург, Копенгаген - Гамбург - Франкфурт-на-Майні - Мілан - Рим - Реджо-ді-Калабрія, Амстердам - Брюссель - Париж - Мадрид - Кадіс та багато інших, що перетинають континент у різних напрямках. Працює багатофункціональна тунельна дорога під Ла-Маншем, що з'єднала Францію та Англію.
    Найбільші трансконтинентальні залізниці в Америці: Галіфакс - Монреаль - Вінніпег - Ванкувер, Нью-Йорк - Чикаго - Сіетл - Сан-Франциско, Балтимор - Сент-Лу§с - Лос-Анджелес, Буенос-Айрес - Вальпара§со, Буенос-Айрес - Антофагаста. Споруджується залізниця, яка з'єднає північні райони Америки з південними. В Африці немає таких великих доріг. Виняток становлять дороги, прокладені у широтному напрямі на півдні материка: Лобиту - Бейра та Людеріц - Дурбан. В Австралі§ відома дорога Сідней - Перт. В Азі§ триває робота по об'єднанню залізнично§ мережі континенту: споруджується трансазіатська дорога від Стамбула до Сінгапуру (14 тис. км). В Інді§ побудована трансіндійська залізниця. У Росі§ діє Транссибірська магістраль Челябінськ - Владивосток. Паралельно §й прокладені Південносибірська та Сибірська магістралі. Після завершення будівництва залізниці в Кита§, яка з'єднає місто Ош (Киргизстан) з китайською транспортною системою для кра§н Центрально§ Азі§ з'явиться альтернативний російському китайський вихід до портів Тихого океану.
    Рівень технічно§ оснащеності дуже важливий для характеристики розміщення залізничного транспорту. На дорогах США та Західно§ Європи, Японі§ діють магістралі зі збільшеною швидкістю руху. Пасажирські по§зди тут курсують зі швидкістю 200-250 км/год. Застосування електрично§ тяги найбільш поширене в Європі.
    У кра§нах, що розвиваються, технічний рівень залізничного транспорту низький: застосовується різнотипний рухомий склад, здебільшого малопотужні локомотиви, вагони мало§ вантажності, значне місце належить паровій тязі.
    У всьому світі спостерігається тенденція до зниження питомо§ ваги залізничного транспорту в загальному обсязі вантажо- та пасажироперевезень. Проте цей вид транспорту ще довго вестиме перед у транспортній системі світу.
       2. Автомобільний
    Автомобільний транспорт почав розвиватись пізніше за залізничний. Він використовується для перевезень на близькі відстані, але з кожним роком зростає питома вага транспортування на великі відстані. З 30 млн км шляхово§ мережі світу 20 млн км припадає на автомобільні шляхи. Цей вид характеризується наявністю шляхів з твердим покриттям, станом та розміщенням рухомого складу. Він більш розвинений там, де є розгалужена мережа шосейних шляхів та численний автомобільний парк. Це, перш за все, США, Японія, кра§ни Західно§ Європи. Автопарк світу налічує понад 500 млн автомобілів.
    Забезпеченість автомобілями населення різних кра§н світу має різні показники. Так, у США один автомобіль припадає на 1,5 чол. ; а у кра§нах, що розвиваються, - до кількох десятків чоловік на один автомобіль.
    Необхідною умовою розвитку автотранспорту є сучасні автошляхи. Найрозвиненішу мережу автошляхів мають ті кра§ни, де розміщена значна частина автопарку світу: США, Західна Європа, Японія, Канада. Там споруджуються автобани - багатосмужні магістралі з високою пропускною здатністю.
    У кра§нах, що розвиваються, більше половини автошляхів - без твердого покриття, тому вони використовуються сезонно. Дороги з твердим покриттям побудовані там біля великих міст або у приморській зоні. Мережа автошляхів погано розгалужена. На різних стадіях будівництва перебувають трансазіатська (Стамбул-Сінгапур), трансафриканська (Момбаса-Лагос), транссахарська та інші магістралі, які покликані сприяти розвитку автотранспорту та економіки цих держав.
    Частка автотранспорту в загальному вантажообігу у різних кра§нах має не однакові показники. Так, у Австралі§ на автотранспорт припадає більше 50% вантажообігу внутрішнього сполучення усіх видів транспорту. У кра§нах Західно§ Європи -45%, у Північній Америці -20%, у кра§нах, що розвиваються, в Африці, Азі§ та Латинській Америці -20-35%.
    Пасажирообіг автобусних ліній світу перевищує пасажирообіг залізничного транспорту. Значна роль у пасажирообігу належить легковому транспорту. На його частку в економічно розвинених кра§нах припадає понад 70% пасажирообігу автотранспорту.
       3. Морський
    Морський транспорт служить для зовнішньоекономічних зв'язків. Лише у деяких кра§нах, - таких як Росія, США, Китай, Канада, Бразилія, Франція, - морський транспорт здійснює каботажні перевезення. Цей транспорт перевозить понад 80% зовнішньоторговельних вантажів, він найбільш дешевий, бо експлуатація морських шляхів не вимагає значних витрат на утримання мережі, як в інших видах транспорту. Сучасні морські судна здатні перевозити вантажі будь-яких розмірів та ваги.
    Більша частина вантажообігу морського транспорту припадає на наливні вантажі - нафту й нафтопродукти. Суховантажі мають меншу питому вагу. В §хній структурі переважають основні масові вантажі, потім - генеральні та другорядні масові.
    У структурі морського транспорту переважають спеціалізовані судна - танкери, рудовози, рефрижератори, лісовози, судна типу "Ро-Ро" з горизонтальним способом навантажувально-розвантажувальних робіт. Більше половини світового флоту становлять танкери, що пов'язано з розвитком світового нафтового ринку.
    Морський флот зосереджений у десятьох найбільших судновласницьких кра§нах світу: Греці§, Японі§, США, Великій Британі§, Норвегі§, Росі§, Кита§, Сінгапурі, Німеччині, Лібері§.. На §хню частку припадає 70% тоннажу світового флоту. 
    Судноплавні компані§ багатьох кра§н реєструють сво§ судна під так званим "зручним" або "підставним" прапором. Тому до великих судновласницьких кра§н належать Панама, Греція, Ліберія, Сінгапур, Кіпр, що надають "зручний" прапор. У цих кра§нах податки на прибуток у кілька разів нижчі, ніж у США, Німеччині, Японі§, заробітна платня моряків значно менша, §хні права погано захищені, технічному стану суден приділяється менше уваги.
    У світі налічується понад 2000 морських портів . До найбільших відносяться порти з вантажообігом понад 10 млн т. Біля 20 портів мають вантажообіг понад 60 млн т: Роттердам, Сінгапур, Кобе, Новий Орлеан, Нью-Йорк, Тіба, Нагоя, Йокогама, Шанхай, Марсель, Осака, Кавасаки, Гавр, Антверпен, Токіо та інші.
    Морські шляхи, залежно від характеру §хнього використання, поділяються на міжнародні океанські, міжнародні морські, шляхи реґіонального значення та внутрішні або каботажні шляхи. За інтенсивністю судноплавства основне місце належить Атлантичному океану, потім ідуть Тихий та Індійський океани. Міжнародні реґіональні морські перевезення здійснюються у морських басейнах: Середземноморському, Північноморському, Балтійському, Карибському.
    Головні вантажі морського транспорту - нафта й нафтопродукти, залізна руда, зерно, кам'яне вугілля, сировина та напівфабрикати для алюмінієво§ промисловості, фосфорити, ліс і лісоматеріали.
    Вантажопотоки зерна спрямовуються з кра§н-експортерів (США, Канада, Австралія, Аргентина) до кра§н Західно§ Європи, Японі§, деяких кра§н Азі§, Африки та Латинсько§ Америки. Цукор транспортують з Філіппін, Індонезі§, Домінікансько§ Республіки - до Європи та Північно§ Америки. Бавовну везуть з Інді§, Єгипту, США, Мексики, Бразилі§ - до кра§н Європи, Японі§.
    Внутрішній водний транспорт перевозить вантажі та пасажирів по річках, озерах та штучних водоймищах. За вантажообігом та пасажирообігом цей вид транспорту поступається усім іншим. За чисельністю суден він переважає морський транспорт, але за загальною тоннажністю поступається йому у півтора десятки разів. У структурі внутрішнього водного транспорту переважають наливні судна. Найбільш розвинений цей транспорт у США, Німеччині, Канаді, Франці§, Нідерландах, Бельгі§, Росі§, Укра§ні, Угорщині, Словаччині. На США припадає більше половини вантажообігу водного транспорту економічно розвинених кра§н світу. Основні вантажі: нафта, нафтопродукти, вугілля, кокс, будівельні матеріали. У цій кра§ні розміщення виробництва, конфігурація внутрішніх водних шляхів, напрямок основних вантажопотоків органічно збігаються, що стимулює подальший розвиток внутрішнього водного транспорту. Внутрішні водні шляхи проходять через територі§ переважно§ більшості штатів. Вони включають річки велико§ протяжності, канали, міжбасейнові сполучення, систему Великих озер. Найважливіші у системі внутрішнього водного транспорту: річка Міссісіпі з Міссурі, Огайо, Теннессі, Великі озера (Верхнє, Мічиґан, Гурон, Ері, Онтаріо). Великі озера пов'язані між собою та мають вихід до океану річкою св. Лаврентія, Баржевим каналом та річкою Гудзон. Важливе значення має також Береговий канал завдовжки 4 тис. км, розташований у прибережній смузі Атлантичного океану. Він з'єднує найбільші міста узбережжя та гирла річок, що впадають до океану, оптимізуючи таким чином внутрішню річкову систему та каботажне плавання.
    Система водних шляхів Західно§ Європи, на відміну від США, зорієнтована на зовнішню торгівлю, і тому в перевезеннях переважають малі обсяги. Найважливішими водними шляхами Західно§ Європи є Рейн з притоками Майн, Неккер та ін., Везер, Ельба, Одер, Вісла, Маас, Шельда, Рона, Дунай. У єдину систему вони з'єднані завдяки каналам. У Східній Європі найбільші річкові системи: Волга з притоками, Дніпро з притоками, Північна Двіна. Річкові системи як Західно§, так і Східно§ Європи, завдяки каналам та іншим гідротехнічним спорудам, є єдиним водним шляхом. Зараз ідеться про §хнє сполучення, - тоді буде створено єдиний водний внутрішній шлях Європи.
    Найбільші порти внутрішніх водних шляхів зосереджені у гирлах річок, як-от Гамбург, Бремен, Роттердам, Антверпен, Гавр, Архангельськ, Астрахань, Херсон та ін.
    Кра§ни, що розвиваються, мають потужні річкові системи: Амазонка, Меконг, Тигр, Нігер, Конго, Замбезі тощо. Проте у цих кра§нах немає мережі судноплавних каналів, і тому річки використовуються не в повну міру. Це й визначає слабкий рівень розвитку портового господарства та річкового флоту.
    Трубопровідний транспорт призначений для транспортування нафти й газу і, в окремих випадках, сипких вантажів (вугілля, вапняку, руди). Цей вид транспорту виник порівняно нещодавно і стрімко розвивається. Зараз у світі нараховується більш 13 млн км трубопроводів і щороку ця кількість зростає.
    Найбільш потужний розвиток трубопровідний транспорт одержав у нафто- й газодобувних кра§нах і кра§нах-споживачах нафти, нафтопродуктів та газу. Найбільші трубопроводи знаходяться у США, Канаді, Росі§. Найбільші нафтопродуктопроводи: Гьюстон - Нью-Йорк (2,5 тис. км), Бьюмонд - Ліндон (штат Нью-Джерсі; 2,5 тис. км), Мексиканська затока - Чикаго (2,1 тис. км), Трансаляскінський трубопровід (2,3 тис. км) та ін. Найбільші нафтопроводи у Канаді: Редуотер - Порт-Кредит (4,8 тис. км) та Едмонтон - Монреаль (3,2 тис. км).
    У Західній Європі напрямок нафтопроводів - від портів до великих промислових центрів: Гавр - Париж, Кадіс - Сарагоса, Марсель - Кельн, Трієст - Інґольштадт, Генуя - Мюнхен, Вільгельмсгафен - Кельн, Роттердам - Везель та ін.
    У кра§нах Близького Сходу та Північно§ Африки напрямок нафтопроводів - від родовищ до портових міст. На Сході прокладені нафтопроводи до берегів Середземного моря та Персько§ затоки: Трансаравійський Абкайк (Саудівська Аравія) - Сайда (Ліван), Киркук (Ірак) -Тріполі (Ліван), Киркук - Баніяс (Сирія) та ін. У Північній Африці нафтопроводи прокладені від родовищ у Сахарі до портів Беджайя (Алжир) та Сехира (Туніс).
    Газопроводи експлуатуються переважно в кра§нах Європи та Північно§ Америки. Більше половини газопроводів світу зосереджено у США.
    Повітряний транспорт обслуговує як внутрішні, так і міжнародні ліні§. Він зайнятий, головним чином, перевезенням пасажирів. Приблизно п'ята частина обороту - перевезення вантажів. Високий розвиток авіатранспорт одержав у економічно розвинених кра§нах. Авіакомпані§ США здійснюють третину світових повітряних перевезень. При цьому більша частина припадає на внутрішні ліні§.
    Із 20 найбільших аеропортів світу (пасажирообіг понад 20 млн чол.) 12 знаходиться у США: О'хара ( Чикаго), Атланта, Далас, Лос-Анджелес, Сан-Франциско, Денвер та інші. У кра§нах Західно§ Європи найбільшими аеропортами є: Лондон, Франкфурт-на-Майні, Париж, Рим.
    На відміну від залізничного транспорту, де власником у більшості кра§н виступає держава, в авіатранспорті значна вага приватних компаній. В США майже весь авіатранспорт знаходиться у руках приватних компаній, а у Великій Британі§, Франці§, Нідерландах, ПАР, Австралі§, Канаді він цілком або частково одержавлений.
       4. Транспортний комплекс Укра§ни
    Транспорт Укра§ни представляє собою потужну систему, що включає всі види транспорту: залізничний, річковий, морський, автомобільний, повітряний, трубопровідний.
    Експлуатаційна довжина залізничних колій загального користування становить 22,6 тис. км. На цей вид транспорту припадає 41% вантажообігу. Найгустіша мережа залізниць - у Донбасі, Придніпров'§, а також у західних областях. Найбільш забезпечені залізничною колією області: Донецька, Львівська, Чернівецька (мал. 6.6). Територіально залізничний транспорт поділено на шість залізниць: Південно-Західну (Центр-Ки§в), Львівську, Південну (Харків), Донецьку, Придніпровську (Дніпропетровськ), Одеську.
    Найважливіші внутрішні ліні§: Донбас - Кривий Ріг, Харків - Севастополь, Ки§в - Львів, Львів - Одеса, Харків - Нижньодніпровськ - Херсон. Для оптимізаці§ відстаней та вантажообігу введені з'єднувальні ліні§: Нижньодніпровськ - Павлоград - Червоноармійськ, Червоний Лиман - Куп'янськ, Фастів - Новоград-Волинський, Чернігів - Овруч - Білокоровичі.
    Вихід до європейських кра§н здійснюється по лініях: Володимир-Волинський - Катовіце, Львів - Краків, Чоп - Прага, Чоп - Будапешт. Поромна лінія Іллічівськ - Варна дає вихід на Балкани.
    Річковий транспорт експлуатує понад 3,0 тис. км судноплавних шляхів. Його питома вага у вантажообігу транспорту кра§ни становить 1%, у пасажирообігу - менше 0,5%. У структурі перевезень переважають мінерально-будівельні матеріали, кам'яне вугілля, кокс, залізна руда. У перевезеннях вантажів та пасажирів провідне місце належить Дніпровському басейну (близько половини водних шляхів). Важливе значення, особливо для міжнародних економічних зв'язків, має судноплавство по Дунаю (Кілійське гирло). Судноплавство здійснюється також по річках Південний Буг, Дністер, Сіверський Донець, Сула, Псел, Самара, Тетерів, Рось, Інгулець, Інгул, Горинь, Тиса. Найбільші річкові порти: Ки§в, Черкаси, Кременчук, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Каховка, Херсон, Микола§в, Ізма§л, Рені, Бєлгород-Дністровський, Усть-Дунайськ. 
    Морський транспорт кра§ни має важливе значення перш за все для зовнішньоекономічних зв'язків. Його частка у вантажообігу транспорту становить 5%. Судноплавство на Чорному та Азовському морях розвивається завдяки цілій низці економічних факторів. У нашому морському транспорті є усі види морських перевезень. Найважливіші порти Укра§ни: Одеса, Микола§в, Іллічівськ, Південний, Херсон, Маріуполь, Керч, Феодосія, Ізма§л, Бердянськ, Генічеськ, Севастополь. Основні вантажі морських портів: кам'яне вугілля, руди, хліб, сіль, фрукти, цукор, чай, тютюн, нафта, метал, риба, будматеріали, обладнання, добрива тощо.
    Автомобільний транспорт за вантажообігом (близько 5%) поступається залізничному та морському. Мережа автошляхів у нас досить розвинена. Кращі дороги розміщені у Донецько-Придніпровському районі та у центральних областях. Найважливіші автомагістралі: Одеса - Ки§в - Чернігів, Харків - Донбас, Дніпропетровськ - Запоріжжя - Сімферополь, Львів - Ки§в, Харків - Ки§в, Полтава - Кишинів. Автомобільний транспорт поступово інтегрується у високорозвинену європейську автомобільну комунікаційну систему. До ціє§ системи наш транспорт буде залучено після введення в дію першокласно§ трансєвропейсько§ автостради "Ки§в-Мадрид". Паромною переправою Іллічівськ-Поті, яка є найкоротшим шляхом між Заходом і Сходом, автомобільні вантажі разом з автомобілями будуть транспортуватись в кра§ни Закавказзя, а далі переправою Баку-Туркмен-Баші в кра§ни Центрально§ і Південно§ Азі§.
    Повітряний транспорт зорієнтований на перевезення пасажирів. У транспортному вантажообігу його частка менша за 1%. У нас розвинена мережа авіаліній та аеропортів; найбільші з них: Ки§в, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Луганськ, Донецьк, Львів, Запоріжжя, Вінниця. Деякі з них мають статус міжнародних. Міжнародні ліні§ пов'язують Укра§ну з кра§нами Європи, Америки, Азі§ та Африки.
    Трубопровідний транспорт (48% вантажообігу) сформувався на базі укра§нських родовищ нафти та газу і отримав розвиток в 70-80-ті роки завдяки спорудженню трубопроводів для транспортування російсько§ та туркменсько§ вуглеводнево§ сировини. Трубопровідна система має потужну та розгалужену мережу магістральних нафто- та газопроводів: понад 35 тис. км газопроводів великого діаметру, 4 тис. км нафтопроводів, 4,5 тис. км нафтопродуктопроводів, 120 компресорних станцій, 13 підземних сховищ. Укра§на є одним з найпотужніших у світі транспортувальників нафти та газу (з Росі§ та Туркмені§) до Європи. В перспективі планується будівництво великих трансєвроазіатських трубопроводів з Ірану через Північний Кавказ (Росія) в Укра§ну, а також нафтопроводу з Ірану через Азербайджан до портів Грузі§ і далі морським транспортом в кра§ну (Одеса). Для подальшого транспортування ціє§ нафти передбачено створення нафтопроводу Одеса-Броди (Львівська область) -Гданськ (Польща). В цій принципово новій транспортній системі важливою ланкою буде нафтотермінал, що споруджується поблизу Одеси. В Укра§ні діють нафтопроводи: Долина - Дрогобич, Битків - Надвірна, Качанівка - Охтирка, Гнідинці - Прилуки - Кременчук - Херсон, Кременчук - Черкаси, Лисичанськ - Кременчук - Херсон - Одеса. По нашій територі§ проходить транзитний нафтопровід "Дружба". Діють також нафтопродуктопроводи, наприклад Кременчук - Лубни - Ки§в. Газопроводи Укра§ни: Дашава - Львів - Ки§в - Москва, Шебелинка - Харків - Брянськ, Шебелинка - Полтава - Ки§в, Шебелинка - Дніпропетровськ - Кривий Ріг - Одеса - Кишинів. Проектні потужності газотранспортно§ системи Укра§ни дозволяють щорічно транспортувати в Європу 160 млрд м3 газу. Потужність нафтопроводів по прийому нафти - 125 млн т на рік, по транзиту - 65 млн т. Відомі й інші трубопроводи: гасопровід Грозний - Донбас, етиленопровід Угорщина - Калуш, аміакопровід Тольятті - Одеса.
      
      


    Лекція
    12

    МІЖНАРОДНИЙ ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ТА СВІТОВІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ

    План
    1. Сутність міжнародного поділу праці
    2. Соціально-економічна типологія кра§н
    3. Економічна інтеграція. Економічні спілки.
    4. Форми зовнішньоекономічно§ діяльності
    5. Зони спільного підприємництва
    6. Зовнішньоекономічні зв'язки Укра§ни

    1. Сутність міжнародного поділу праці
    Сутність міжнародного поділу праці, основні потоки капіталу та робочо§ сили. Під міжнародним територіальним поділом праці (ТПП) розуміється процес концентраці§ в окремих кра§нах виробництва товарів та надання послуг понад необхідні внутрішні потреби у розрахунку на §хній обмін або продаж іншим кра§нам. Міжнародний ТПП також передбачає розвиток економіки кра§н з розрахунком на завезення ряду товарів та послуг з-за кордону, наявність між кра§нами або реґіонами не лише торгівельних стосунків, але й кредитних, науково-технічних, виробничих, транспортних зв'язків.
    Слід розрізняти три основних типи міжнародного ТПП: загальний, частковий та одиничний. Під загальним розуміється розподіл праці у сфері виробництва: добувна, обробна промисловість, сільське господарство. При цьому міжнародна спеціалізація окремих кра§н істотною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов, а міжнародне ТПП виявляється у поділі кра§н-експортерів на індустріальні, сировинні та аграрні.
    Частковий ТПП - це спеціалізація на рівні певних галузей виробництва, видів готово§ продукці§, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Цьому типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікаці§ виробництва та експорту.
    Одиничний міжнародний ТПП - спеціалізація окремих кра§н на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів та компонентів продукці§, на технологічних стадіях промислового виробництва. Цей вищий тип властивий високорозвиненим кра§нам.
    Сучасному міжнародному поділу праці притаманна "традиційна" спеціалізація розвинених кра§н на експорті промислових товарів, а кра§н, що розвиваються - на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП блискуче проявилися такі тенденці§, як різке поглиблення спеціалізаці§, зрощування національних господарств розвинених кра§н у міжнародній коопераці§, поглиблення інтеграційних процесів, вплив міжнародних корпорацій, поява кра§н-"надекспортерів", перенесення деяких галузей з розвинених кра§н до кра§н, що розвиваються.
    Науково-технічна революція здебільшого змінила форми та сутність міжнародного ТПП. Поділ праці між кра§нами сягнув небачено§ раніше глибини, поширилася внутрішньогалузева та подетальна спеціалізація окремих кра§н. В товарообміні з'явились зустрічні потоки, що складаються з продукці§ одних і тих самих галузей, яка відрізняється одна від одно§ якістю. Наприклад, США експортують сво§ автомобілі до Європи та Японі§, одержуючи звідти європейські та японські машини. Об'єднання "ЛогоВАЗ" у Росі§ продає автомобілі фірм "Пежо", "Рено", "Вольво" та інші поруч з "Ладами".
    Міжнародний поділ праці включає обмін між кра§нами як готовими виробами, так і сировиною, продуктами харчування, робочою силою. На мінеральну сировину припадає 3% світового зовнішньоторговельного обороту. Виділяються 10 районів, що налагодили зв'язки за сировиною: США, Західна Європа, Японія, Канада, ПАР, Австралія, Латинська Америка, Африка, Західна, Південна та Південно-Східна Азія.
    На США, Західну Європу та Японію припадає 60% світового товарообміну мінеральною сировиною. Висока залежність цих кра§н від не§ зумовлена орієнтацією на імпорт більш дешево§ сировини "третіх" кра§н та економією власних резервів, а також значними масштабами споживання сировини промисловістю.
    1. До США мінеральна сировина завозиться з усього світу. Основна маса сировини надходить з Канади (44%), Латинсько§ Америки (38%), а також кра§н Персько§ затоки.
    2. Західна Європа забезпечується сировиною з Африки (15%), Канади (12%), Латинсько§ Америки (10%), Персько§ затоки, а також кра§н Східно§ Європа (газ, нафта, фосфати, залізна руда, кольорові метали).
    3. Японія - найменш забезпечена сировиною кра§на. Імпорт покриває 100% потреб у бокситах, нікелі, урані, фосфоритах, 94% потреб у нафті, природному газі, залізній руді, кам'яному вугіллі. Найважливіші постачальники сировини: Австралія (25%), Південна та Південно-Східна Азія (18%). В останні десятиріччя збільшився імпорт сировини з кра§н Персько§ затоки та Росі§ (нафта, ліс, руда, кам'яне вугілля).
    4. На Канаду припадає 15% світового експорту мінерально§ сировини: руд срібла, платини, кольорових металів (цинку, свинцю, нікелю), заліза, а також деревини.
    5. Австралія дає близько 10% світового експорту сировини, - бокситів, цинку, свинцю, нікелю, кобальту, ванадію, залізно§ руди, кам'яного вугілля.
    6. ПАР має потужний ресурсний потенціал (30% світових запасів хромітів, ванадію, марганцеві та цинкові руди, сурма, алмази, золото, срібло, платина, кам'яне вугілля). Сировина експортується перш за все до Західно§ Європи та Японі§.
    7. Латинська Америка дає 40% експорту кра§н, що розвиваються. За запасами мінерально§ сировини вона поступається Африці. Основні види експортно§ сировини: срібло, сурма, боксити, залізна руда, вольфрам, свинець, цинк, олово. Найбільші кра§ни-експортери: Бразилія, Чилі, Венесуела, Перу, Болівія. Сировина вивозиться у США, Західну Європу, Японію.
    8. Кра§ни Африки дають близько 10% експорту сировини, яка постачається до Західно§ Європи та США. Це алмази, чорні та кольорові метали, сировина для виробництва мінеральних добрив.
    9. Кра§ни Південно§ та Південно-Східно§ Азі§ експортують руду і концентрати кольорових металів, чорні метали до Японі§ та США.
    10. Кра§ни Західно§ Азі§ експортують енергоносі§. Тут найбільше виокремлюється реґіон Пермсько§ затоки.
    Кра§ни, що розвиваються, - одні з основних постачальників сировини на світовий ринок. Пояснюється це не стільки багатством надр, скільки підлеглим характером розвитку §хніх економік у міжнародному ТПП. На §хню частку припадає 70% видобування олова, графіту, слюди, 50% марганцевих руд, хромітів, вольфраму, сурми та ін. Кра§ни, що розвиваються, дають третину світового експорту сировини і лише десяту частину його імпорту. Останнім часом помітно зросла питома вага цих кра§н у імпорті деяких видів сировини. Наприклад, кра§ни Персько§ затоки більше завозять кольорових металів (алюмінію, нікелю тощо). Це пов'язано з високою енергомісткістю виробництва кольорових металів, а наявність у цих кра§нах енергоносі§в (у тому числі супутнього газу) дають можливість транснаціональним корпораціям переробляти сировину на шляху §§ транспортування до Північно§ Америки, Західно§ Європи та Японі§.
    Велика частка кра§н, що розвиваються, у виробництві хімічних продуктів, зокрема мінеральних добрив. Це пов'язано з прагненням розвинених держав винести "брудні" виробництва у кра§ни третього світу. Прикладом можуть служити нафтопереробні заводи у Сінгапурі, Тринідаді й Тобаго, на Віргінських островах.
    Міжнародний поділ праці у машинобудуванні. Машинобудування є провідною галуззю світового промислового виробництва. Саме тут виразно помітний науково-технічний прогрес, динамічно міняються ринки виробництва та збуту продукці§.
    За останні десятиріччя значення транспортного машинобудування знизилось, а електротехнічного - різко зросло. Тим часом на світовому ринку посилилась спеціалізація виробництва та зросли §§ масштаби. Вона зумовлена не лише скороченням номенклатури виробів, що випускаються у кожній кра§ні, але й більшою залежністю розвинених кра§н від імпорту машинобудівно§ продукці§. Істотні зміни у галузі пов'язані з впливом науково-технічно§ революці§. Практично не залишилось жодного великого підприємства у кра§нах Західно§ Європи, яке не одержувало б комплектуючі зі сторони. Частіше за все до 50% комплектуючих підприємства одержують ззовні і таким чином наповнюють "складальний цех". У машинобудуванні триває концентрація капіталу. Багато підприємств автомобільно§ промисловості та ракетобудування належать транснаціональним та багатонаціональним компаніям.
    Світовий ринок споживчих товарів - провідна царина міжнародного поділу праці. Цим товарам притаманна висока експортність. Наприклад, понад половину вироблених у світі автомобілів призначено на експорт. Окрім того, споживчі товари - одна з основних статей імпорту більшості кра§н. Величезний ринок виробництва споживчих товарів - Західна Європа, де зосереджена половина світового експорту та імпорту споживчих товарів. На другому місці - США, на третьому - Японія. Тут чітко виявляється вплив соціально-економічного фактора і рівня життя у тій або іншій кра§ні. Чим багатша кра§на, тим більше вона ввозить та вивозить споживчих товарів.
    Ринок споживчих товарів найбільш динамічний: лідери у ньому змінюються через 10-20 років, з'являються нові конкуренти. На ринку одягу та взуття активізувались кра§ни, що розвиваються. Експорт текстилю з цих кра§н виріс за останні 20 років у 5 разів. 
    Серед основних постачальників бавовняних тканин виділяються Індія, Пакистан, Гонконг, США, Японія. Питома вага розвинених кра§н у експорті тканин скорочується. США ввозять з кра§н, що розвиваються, переважно ті товари, у виробництві яких бере участь американський капітал.
    Міжнародний поділ праці у сільському господарстві склався раніше, ніж в інших сферах виробництва, що пов'язано з основним призначенням сільськогосподарсько§ продукці§: §жа для людей та технологічна сировина для промисловості.
    Торгівля сільськогосподарською продукцією виникла ще в епоху Великих географічних відкриттів, коли товари постачали з Інді§, Бразилі§, а потім Латинсько§ Америки та Африки.
    Серед найбільших кра§н світу завжди велись війни за володіння джерелами сільськогосподарсько§ сировини. Міжнародний поділ праці в сільському господарстві зв'язаний з різними природними умовами, соціально-економічними та політичними чинниками. При цьому постійно змінювались експортери та імпортери сировини. Малоросія спочатку спеціалізувалась на вивозі пшениці, а потім - м'яса та сала. Індія спочатку була відома Європі чаєм та спеціями, а пізніше - бавовною. Велика Британія спочатку експортувала вовну, а тепер імпортує §§ з Австралі§ і Ново§ Зеланді§. Канада давно була знана в світі як експортер зерна, а в останні двадцять років вона зменшує його експорт, замінюючи на експорт яловичини.
    Після II Світово§ війни посилилися експортні функці§ США, Австралі§ та Канади в Західну Європу, де сільське господарство було занедбано війною. У 50-ті роки кра§ни Західно§ Європи значно збільшили виробництво сільськогосподарсько§ продукці§, утворили Європейське Економічне Співтовариство і перекрили потік сільськогосподарських товарів до цих кра§н. Більш того, з часом вони стали зазіхати на ринок США, Африки, Латинсько§ Америки та Східно§ Європи, шукаючи нові кра§ни для збуту своє§ продукці§.
    В останні роки в Західній Європі відбуваються цікаві зміни у використанні найцінніших - обробних земель. Через перевиробництво сільськогосподарсько§ продукці§, що веде до розорювання багатьох фермерів, деякі кра§ни почали зменшувати площі під зерновими культурами. Ці землі виводяться з землекористування, на них висаджуються ліси, а фермери за це отримують дотаці§ з бюджету своє§ держави. В Іспані§ та Португалі§ з часом всі землі, що зараз зайняті під зернові, планують засадити пробковими дубами.
    Кра§ни, що розвиваються, все ще відрізняються монокультурністю свого сільського господарства і спеціалізуються на вирощуванні для експорту 1-2 культур. Наприклад, питома вага кави: в Колумбі§ - 60%, в Уганді - 97%, в Ефіопі§ - 64%; какао: в Гані - 74%, в Кот д'Івуарі - 60%.
    Міжнародний поділ праці постійно зазнає змін як за структурою товарообігу, так і за набором кра§н спеціалізаці§. За виробничою спеціалізацією у міжнародному розподілі праці серед кра§н, що розвиваються, виокремлюються такі групи:
    - кра§ни-виробники та експортери нафти: 12 кра§н ОПЕК, а також деякі експортери нафти, які не входять до ціє§ організаці§, наприклад Мексика, Бруней, Румунія;
    - кра§ни-експортери інших мінеральних ресурсів: Ямайка, Гвінея, Суринам та Гайана - 60% світового експорту бокситів; Марокко, Того, Сенегал - 65% експорту фосфатів; Чилі, Замбія, За§р - 40% експорту міді; Ефіопія та Бразилія - 33% експорту марганцево§ руди; Малайзія, Болівія, Індонезія та Та§ланд - 72% експорту олова;
    - нові індустріальні кра§ни (НІК): Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань, та ін.;
    - кра§ни монокультурного сільськогосподарського виробництва: "бананові республіки" Центрально§ Америки - основні постачальники кави, какао, арахісу, тростинного цукру тощо.
    Останнім часом стали помітні зрушення у міжнародному поділі праці. По-перше, зменшилась роль сировинного фактора у розміщенні продуктивних сил у зв'язку з досягненням науково-технічного прогресу, а також зниженням матеріало- та енергомісткості виробництва.
    По-друге, поглибилась спеціалізація виробництва у межах окремих держав, яка направлена на поліпшення якості продукці§, зниження §§ собівартості за умов жорстокішо§ конкурентно§ боротьби на світовому ринку. Багато галузей промисловості розвинених кра§н, не знаходячи збуту всьому обсягу продукці§, що випускається усередині кра§ни, орієнтують виробництво на зовнішній ринок. У більшості розвинених кра§н Європи понад 50% виробництва орієнтовано на експорт. Експортність стає основним критерієм та стимулом промислового прогресу.
    По-третє, окрім міжгалузевого поділу праці, розвинувся внутрішньогалузевий. Один з напрямків внутрішньогалузево§ спеціалізаці§ - обмін деталями, вузлами та комплектуючими виробами. У сучасному машинобудуванні не більше за 20% деталей є оригінальними, а решту 80% становлять взаємозамінні мікропроцесори, деталі (наприклад, автошини для автомашин, блоки живлення та ін.).
    По-четверте, зросло значення міжнародно§ передачі технологі§, а також різко зменшився період від моменту наукового відкриття до його впровадження у виробництво. Використання іноземних технологій викликало технічну революцію не тільки в Японі§, але й у багатьох Нових Індустріальних Кра§нах. Завдяки науково-технічному прогресу на ринку постійно міняється лідерство кра§н у виробництві 
    У формуванні економіки вирішальну роль відіграють міжнародні монополі§: транснаціональні та багатонаціональні корпораці§, а також міжнародні монополістичні спілки.
    Транснаціональні корпораці§ (ТНК) - концерни або трести, національні за капіталом та контролем, міжнародні за масштабами та характером діяльності. Вони функціонують у десятках кра§н, створюючи там дочірні, внучаті товариства, філі§, опорні пункти. Прикладом можуть служити "Дженерал моторз", "Ексон", "Дюпон де Немур", "Сіменс", "Філіпс", Крайслер (США) з Даймер-Бенц (ФРН). Транснаціональні компані§ не підзвітні жодному уряду, контролюючи при цьому економічний, політичний та соціальний стан в низці кра§н та реґіонів.
    Багатонаціональні корпораці§ (БНК) - концерни та трести, які є міжнародними не тільки за масштабами, але й за особливостями об'єднання міжнародних коштів. Вони є власністю фінансових магнатів двох і більше кра§н. Прикладом можуть служити англо-нідерландські концерни: нафтовий "Ройял-Датч Шел" та хіміко-харчовий "Юнілевер", бельгійсько-франко-люксембурзький металургійний концерн "Арбед" тощо. Міжнародні монополістичні спілки створюються на виробничій, науково-виробничій та комерційній основі (картелі, консорціуми). Прикладом може служити ОПЕК.
    За даними Вашингтонського університету, до кінця століття 300-400 супервелетенських корпорацій зосередять у сво§х руках 75% світового промислового виробництва. Міжнародний капітал, беручи участь у міжнародному поділі праці, сприяє спеціалізаці§ та концентраці§ виробництва, формує транснаціональні корпораці§, багатонаціональні трести (БНТ) й концерни, а також транснаціональні банки. Одна з причин об'єднання капіталу - концентрація виробництва у кра§нах Західно§ Європи, США та Японі§. Ці ж реґіони характеризуються найвищими темпами науково-технічного прогресу. 
    Широкий розвиток ТНК одержали у тих сферах, де необхідні чималі витрати на проведення науково-дослідних робіт. Ці тенденці§ виявляються передусім у аерокосмічній, атомній промисловості, машинобудуванні.
    У межах ТНК широко розвинулась внутрішньофірмова кооперація. ТНК прагнуть зосередити в одних руках постачання, виробництво та збут своє§ продукці§ як усередині кра§ни, так і за рубежем. За даними ООН, у світі є понад 500 ТНК з оборотом капіталу понад 1 млрд дол. Вивезення капіталу означає вилучення частини капіталу з національного обороту та інвестування його в економіку іншо§ держави. Перетікання капіталу пов'язане з низкою причин: одержання більшого прибутку з капіталу в іншій кра§ні, ощадливіше оподаткування, прискорена віддача, інтернаціоналізація виробництва, екологічний фактор, що у свою чергу зумовлює переміщення до кра§н, що розвиваються, екологічно брудних виробництв, які у власній кра§ні обов'язково поєднуються з величезними витратами на екологічну безпеку.
    Форми вивезення капіталу бувають різні: 1. Прямі капіталовкладення у виробництво для випуску матеріальних цінностей, що дає контроль над виробництвом. Лідер у залученні інвестицій - Східна та Південно-Східна Азія - 49,8 млрд дол. у 1994 році, Латинська Америка - 36,1, Африка - 17,8 млрд дол. Серед кра§н головними інвесторами виступають США - 46 млрд дол., вони ж є найбільшими споживачами інвестицій - 49 млрд дол. 2. Портфельні інвестиці§ - капіталовкладення, придбання акцій, облігацій, що не дають права контролю закордонних підприємств. На кінець 1995 року на ринку цінних паперів Укра§ни функціонували близько 70 інвестиційних компаній, 20 інвестиційних фондів, 250 довірчих товариств і Укра§нська фондова біржа. Структура капіталу, що бере участь на ринку цінних паперів: банки - 23,5%, дрібні інвестори - 23,3%, інвестиційні компані§, фонди - 22,5%, підприємства - 21,5%, іноземні інвестори - 9,2%. Поки що Укра§на для іноземних інвесторів належить до кра§н з найбільш нестабільним інвестиційним кліматом. 3. Міжнародні позики - надаються одними кра§нами іншим або міжнародними (транснаціональними) банками.
    По війні капітал вкладався у добувні галузі промисловості, бо розвинені кра§ни відчували гострий дефіцит сировини і шляхом інвестицій могли знизити §§ вартість. Нині капітал вкладається у галузі НТП у розрахунку на довготермінове одержання прибутку. Японські монополі§ різко збільшили капіталовкладення у ці галузі за рубежем. Окрім того, змінився напрямок капіталовкладень. Якщо раніше кошти йшли на розробку сировини, щоб зменшити §§ вартість, то тепер капітали спрямовують на створення потужностей з виробництва автомобілів, кольорових телевізорів, відеомагнітофонів тощо. Серед кра§н, що освоюють ці інвестиці§, виокремлюються Республіка Корея, Тайвань, Китай і навіть США. В останні роки активізувались інвестиційні компані§ ФРН. Після Велико§ Британі§ вони займають друге місце у Західній Європі за обсягом закордонних інвестицій. Сферою інтересів західнонімецьких інвесторів є, зокрема, кра§ни Східно§ Європи. В Укра§ні спільно з німецьким концерном "Сіменс" створено спільне підприємство для виробництва електротехнічних виробів, концерн "Фольксваґен" продає у Києві автомобілі.
    Міжнародна міграція робочо§ сили. Причини переміщення робочо§ сили пов'язані з різною оплатою праці у кра§нах, а також з рухом капіталу, що створює нові робочі місця. Існує переміщення трудових ресурсів як з кра§н, що розвиваються, до розвинених, так і між розвиненими кра§нами й тими, що розвиваються. Наприклад, жителі Туреччини, Іраку та інших кра§н використовуються на некваліфікованих роботах у Західній Європі, мексиканці - у США. Тим часом існує "перетікання мізків" з кра§н Західно§ Європи до США. У кра§нах, що розвиваються, сформувалось декілька центрів тяжіння для робочо§ сили. Так, ПАР за рівнем економічного розвитку виділяється на континенті і, починаючи з 50-х років, приваблює робітників з інших африканських кра§н. У 60-ті роки до складу Нових Індустріальних Кра§н увійшли Мексика, Бразилія, Арґентина й Венесуела. Ці кра§ни стали об'єктом припливу робочо§ сили. Зріст видобування нафти та природного газу на Близькому Сході в 70-ті роки зумовив створення у цьому реґіоні додаткових робочих місць, а, отже, сприяв припливу робочо§ сили з інших кра§н Азі§, особливо Інді§ та Пакистану. Зараз формується новий центр тяжіння для робочо§ сили - Південно-Східна Азія.

    2. Соціально-економічна типологія кра§н
    Кра§ни світу, залежно від мети вивчення, можна групувати за різними ознаками: за площею, за чисельністю населення, за економіко-географічним положенням, за політичним та державним ладом, за рівнем соціально-економічного розвитку. Нас цікавитиме, передусім, остання ознака.
    Для розробки соціально-економічно§ типологі§ кра§н треба врахувати не лише вищезгадані ознаки, але й загальний валовий національний продукт, валовий національний продукт на душу населення, показники якості життя, купівельну спроможність у перерахунку на одного мешканця тощо. Виокремивши 200 показників, що характеризують рівень соціально-економічного розвитку, та проаналізувавши з §хньою допомогою низку кра§н, В. Вольський запропонував власну типологію, яка змінена в підручнику з урахуванням змін у світі. За цією типологією кра§ни світу поділяються на 3 групи: економічно розвинуті кра§ни, кра§ни з перехідною економікою та кра§ни, що розвиваються. Наразі розгляньмо найбільш характерні групи кра§н у світовій економіці й міжнародному поділі праці:
    I. Економічно розвинені кра§ни.
    1. Велика Сімка - США, Японія, Велика Британія, Італія, Франція, Канада та ФРН.
    Ця група кра§н виділяється високим валовим національним продуктом (ВНП), питома вага якого у світовому господарстві зростає. Так, ВНП тільки США, Канади та Японі§ у 1999 р. склав 40% світового ВНП, а на 2010 р. прогнозується у розмірі 41%. У розвинених кра§нах прибуток на душу населення склав 30,5 тис. дол. і прогнозується на рівні 73 тис. дол. до 2010 р. Кра§ни "Велико§ сімки" зосередили у сво§х руках 60% промислового виробництва, 40% торговельного обороту, вони є основними інвесторами та кредиторами, "законодавцями мод" у галузі науково-технічного прогресу, економіки та політики. Вони вирізняються найвищим валовим національним продуктом та його душовим показником.
    2. Малі високорозвинуті кра§ни Західно§ Європи (ВНП на душу населення перевищує 15 тис. дол.): Швейцарія, Норвегія, Люксембург, Данія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія. Ці кра§ни увійшли до числа розвинутих завдяки високому ступеню експортності своє§ промислово§ продукці§ (понад 50%), якості ціє§ продукці§, інтенсифікаці§ сільського господарства, що зробила §х продукцію конкурентоспроможною на європейському та світових ринках.
    3. Кра§ни середнього рівня розвитку (ВНП на душу населення від 10 до 15 тис. дол.): Іспанія, Ісландія, Ірландія, Португалія, Греція, ПАР, Австралія. Туреччина, Ізра§ль, Нова Зеландія. Деякі з них, наприклад, Австралія, ПАР, Ізра§ль, Нова Зеландія називаються "кра§нами переселеного капіталізму", бо під час §х освоєння мешканцями Старого Світу тут панували первісні взаємини, а нові переселенці привезли і впровадили капіталістичні відносини у вигляді гірничо-добувно§ промисловості у ПАР і Австралі§, або інтенсивного тваринництва на "шипстейшингах" (вівчарних фермах у Австралі§ та Новій Зеланді§).
    II. Кра§ни, що розвиваються.
    Порівняння розвинених кра§н і кра§н, що розвиваються, за основними показниками якості життя (ВНП на душу населення та середня тривалість життя) показує величезний розрив між державами:
    - ВНП на душу населення: розвинені кра§ни - 20 тис. дол., кра§ни, що розвиваються - 900 дол., слаборозвинуті кра§ни - 300 дол.
    - середня тривалість життя: розвинені кра§ни - 75 років, кра§ни, що розвиваються -61 рік, слаборозвинуті кра§ни - 50 років.
    За низкою показників кра§ни, що розвиваються, усе-таки лідирують: за територією, чисельністю населення, наявністю природних ресурсів, виробництвом сільськогосподарсько§ продукці§.
    1. Кра§ни, що розвиваються, зі значним потенціалом (входять до першо§ десятки кра§н світу за чисельністю населення, територією, забезпеченістю багатьма видами природних ресурсів): Індія, Бразилія, Саудівська Аравія, Мексика. У цих кра§н є сприятливі передумови для переходу до вищо§ групи за умови структурно§ перебудови економіки та інтенсивнішого ведення господарства.
    2. Нові Індустріальні Кра§ни (НІК): Тайвань, Гонконг (тепер частина Китаю на правах вільного підприємництва), Сінгапур та Республіка Корея відомі під назвою "чотирьох маленьких тигрів" (або драконів) Південно-Східно§ Азі§. До них часто зараховують також Малайзію, кра§ни "великого потенціалу" - Мексику, Бразилію та Арґентину. Нові Індустріальні Кра§ни відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з більшістю кра§н, що розвиваються, та багатьма розвиненими кра§нами. За виробництвом низки видів промислово§ продукці§, у тому числі наукомістко§, НІК займають провідні позиці§ у світовій економіці. Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутово§ техніки, легкових автомобілів. При цьому НІК не тільки знайшли свою нішу у міжнародному поділі праці, але й посунули деякі розвинені кра§ни.
    Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також авіаційна та авіакосмічна промисловість. Гонконг займає провідне місце у світі за виробництвом одягу, радіоприймачів, телефонів; Тайвань - моніторів, швейних машин; Республіка Корея - телевізорів з чорно-білим зображенням, аудіо- та відеокасет; Сінгапур - магнітних дисководів для комп'ютерів. НІК є найбільшими виробниками суден (Південна Корея, Бразилія, Тайвань), морських нафтосвердлових установок (Сінгапур), легкових автомобілів (Республіка Корея, Бразилія, Мексика), відеомагнітофонів (Республіка Корея, Сінгапур).
    Транснаціональні корпораці§ провідних капіталістичних кра§н на першому етапі розвитку нових індустріальних кра§н грали вирішальну роль. Першими до економіки НІК прийшли ТНК, що контролюються американським капіталом. Вони створювали у цих кра§нах філі§, вкладали кошти у добувну і обробну промисловість. Це дало НІК додаткову можливість придбати сучасну техніку, деякі технологі§, осво§ти іноземні інвестиці§. Для цього на територі§ НІК були створені експортно-виробничі зони - один з типів особливих економічних зон. Експортно-виробничі зони - це центри виробництва взуття, одягу, електронних виробів, деталей та комплектуючих. Експорт продукці§ з економічних зон є основним джерелом валютних надходжень для нових індустріальних кра§н.

       3. Слаборозвинуті кра§ни. Прибуток на душу населення не перевищує 300 дол. Це більша частина кра§н Африки, Карибського басейну, островів Тихого океану. Практично вони є на всіх континентах; §хня економіка характеризується монопродуктивністю. Це "бананові республіки" або сировинні придатки великих кра§н - покровительок. Як правило, ці кра§ни зберегли економічну або політичну залежність від колишніх метрополій, а §хня економіка повністю контролюється ТНК.
    ООН до найбідніших кра§н відносить 46: 10 - в Азі§, 31 - в Африці, 4 - в Океані§ та Латинській Америці. Зокрема, це Афганістан, Бангладеш, Бутан, Ґвінея, Лаос, Малі, Нігер, Чад, Непал, Сомалі, Ефіопія та інші.
    4. Нафтоекспортні кра§ни.
    Це насамперед 12 кра§н ОПЕК: Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ, Кувейт, Іран, Ірак тощо. Вони виділяються високим душовим показником ВНП (понад 15 тис. дол.), переходом від монофункціонально§ економіки (нафто- та газовидобуток) до поліфункціонального господарства (машинобудування, електромісткі галузі металургі§, хімічна промисловість тощо).
    5. Малі кра§ни - "квартироздавальники".
    Це кра§ни "зручного прапора" - Ліберія, Панама; "кра§ни-готелі" - центри міжнародного туризму та рекреаці§ - Канарські острови, Кіпр, Мальдіви, Сейшели та інші; "кра§ни - банківські та страхові центри" - Бермудські та Багамські острови тощо. Вони розвивають одну чи кілька схожих функцій і мають від них чималий прибуток, забезпечуючи цим собі досить високий рівень життя.
    III. Кра§ни з перехідною економікою складно вписуються у попередні групи, бо існує диспропорція в §хньому розвитку: Укра§на та Росія за виробничим потенціалом входять до десятки європейських кра§н, а за рівнем ефективності виробництва та прибутків на душу населення - до кра§н, що розвиваються. Кра§ни Східно§ Європи більше тяжіють до кра§н середнього рівня розвитку (Угорщина, Чехія, Естонія, Латвія), хоч ряд ознак радше відповідає кра§нам, що розвиваються.
    Більшість цих кра§н, з одного боку, тяжіють до розвинених: вони мають досить високий економічний потенціал, кваліфіковані кадри, високий освітній рівень, в них є всі галузі виробництва, притаманні розвиненим кра§нам. З другого боку, в цих кра§нах низький ВВП на душу населення (менше 2-3 тис. дол.), спад виробництва, інфляція, безробіття, старе устаткування, низька продуктивність праці, екстенсивне сільське господарство - як у більшості кра§н, що розвиваються. Перехід цих кра§н від планового соціалістичного господарства до ринкового капіталістичного дає змогу виділити §х в окрему групу "кра§н перехідно§ економіки". Це кра§ни Східно§ Європи, Прибалтики, СНД, Монголія, В'єтнам, Китай. Хоча останній повинен розглядатися окремо з соціалістичними кра§нами Кубою та КНДР), бо ринкові реформи тут провадяться під керівництвом компарті§ Китаю, а роздержавлення промисловості недостатнє. Проте сучасні темпи ринкових відносин, зокрема в Східному поясі з зонами спільного підприємництва дають змогу не ставити цю кра§ну на один рівень з суто соціалістичними.

    3. ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ. ЕКОНОМІЧНІ СОЮЗИ
    Економічна інтеграція - це об'єктивний процес розвитку глибоких, стійких взаємозв'язків та поділу праці між національними господарствами, створення міжнародних господарських комплексів у межах держави. Економічна інтеграція - форма інтернаціоналізаці§ господарсько§ діяльності (виробництва), зближення та поглиблення взаємоді§ національних економік. Вона зумовлена зростом продуктивних сил, підвищенням рівня усуспільнення виробництва та науково-технічною революцією. Економічна інтеграція виявляється у державних формах об'єднання кра§н. Наприклад, Європейський Союз, ОПЕК, Всесвітня торгова організація, Європейська асоціація вільно§ торгівлі тощо. Одначе при цьому економіка інтегрованих кра§н втрачає своє національне обличчя, самобутність.
    Економічна інтеграція сприяє посиленню взаємозв'язку та взаємодоповнюваності національних господарств на основі міжнародного поділу праці. Інтеграційний процес характеризується:
    1. Планомірною зміною структури окремих кра§н, координацією співпраці держав, узгодженою ув'язкою асортименту продукці§ у кра§нах співдружності, а також спільним використанням науково-дослідного потенціалу на основі міжнародного поділу праці. Внаслідок цього прискорюється науково-технічний процес, повніше використовуються сировинні ресурси, підвищується ефективність функціонування національних господарств.
    2. Створенням та удосконаленням міжнародно§ співпраці, що поглиблює міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.
    3. Активізацією ролі внутрішньо§ економічно§ політики у створенні умов для поглиблення ефективності господарських зв'язків з іншими кра§нами. Це виражається у перебудові економік поєднаних кра§н, скерованій на реалізацію взаємних та міжнародних норм якостей та стандарту. 
    Економічні спілки або союзи можуть бути реґіональними (Європейський союз, Латиноамериканська асоціація інтеграці§, Організація Центральноамериканських держав тощо); спеціальними, наприклад МАГАТЕ, товарно-виробничими (ОПЕК, Міжнародна спілка електрозв'язку); інвестиційними - Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкці§ та розвитку. Союзи також бувають військово-політичними: НАТО, СЕНТО, СЕАТО.
    Реґіональні економічні спілки.
    Європейський союз утворився 1992 року, до його складу увійшли 12 кра§н ЄЕС і 3 кра§ни з ЄАВТ. Європейська економічна спільнота - ЄЕС - заснована у 1957 році Римським договором, у якості основно§ іде§ задекларувала: сталий збалансований зріст, гармонійний економічний розвиток та підвищення рівня життя населення. При цьому був створений спільний ринок промислових та сільськогосподарських товарів, лібералізовано вивезення капіталу, створено єдиний ринок робочо§ сили, усунуто митні бар'єри.
    ЄЕС - реґіональна організація, до яко§ входили 12 держав: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Велика Британія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія..
    Європейська асоціація вільно§ торгівлі (ЄАВТ) створена 1960 року для задоволення спільних інтересів кра§н, які не ввійшли до "Спільного ринку". До асоціаці§ входять: Ліхтенштейн, Швейцарія, Норвегія та Ісландія. 
    Загальний обсяг торгівлі кра§н ЄС становить 40% світового. Кра§ни ЄС повинні зменшити свій державний борг, знизити рівень інфляці§. Для розв'язання фінансових питань створений Європейський банк у Франкфурті-на-Майні.
    Теоретики Об'єднано§ Європи розробили концепцію "технологічно§ Європи", що передбачає поглиблення науково-технічно§ інтеграці§. Основою §§ стане спільна науково-технічна політика кра§н-членів спільноти. До ЄС дотепер увійшли: Австрія, Бельгія, Велика Британія, ФРН, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція - разом 15 кра§н. В майбутньому до ЄС можуть увійти ще 25 кра§н Західно§ та Східно§ Європи, а на перспективу - всі європейські кра§ни. Норвегія після референдуму з цього питання не вступила до ЄС, вважаючи, що цей інтеграційний союз зачепить §§ економічні та національні інтереси.
    Співдружність незалежних держав (СНД) створена у 1991 р., входять 12 кра§н; мета - координація діяльності кра§н - членів.
    З 1 січня 1994 року набрала чинності угода про вільну економічну зону між США, Канадою, та Мексикою - Північно-Атлантична зона вільно§ торгівлі, що охоплює територію понад 20 млн кв. км з населенням 360 млн чол. У світі є чимало інших економічних, політичних, фінансових спілок. Латиноамериканська асоціація інтеграці§ (ЛААІ) створена у 1980 р.; входять Арґентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі та Еквадор. Мета - ліквідація торговельно-митних обмежень усередині реґіону, стимулювання індустріалізаці§, формування передумов спільного ринку. Штаб-квартира - у Монтевідео. Латиноамериканська економічна система - "Панамський договір" (ЛАЕС) - створена у 1975 р. 27 кра§нами Латинсько§ Америки. Штаб-квартира у Каракасі (Венесуела). Організація американських держав (ОАД) - створена у 1948 р. Входить 35 латиноамериканських держав, США та Канада. Мета - координація торгівлі, співпраця. Штаб-квартира Вашингтон. Організація економічно§ співпраці та розвитку (ОЕСР) - створена у 1961 р.; входять Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Фінляндія, Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція та Японія - 21 держава. Мета - координація економічно§ та фінансово§ політики, розвиток торгівлі. Штаб-квартира - Париж. Рада співпраці арабських держав Персько§ затоки (РСАДПЗ) - заснована у 1981 р. Мета - координація та інтеграція кра§н, зміцнення зв'язків у економіці, політиці, освіті та культурі. Входять: Бахрейн, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія. Штаб-квартира - Ер-Ріад. Асоціація держав Південно-Східно§ Азі§ (АСЕАН) - створена у 1967 р.; входять Індонезія, Сінгапур, В'єтнам, Камбоджа, Лаос, Та§ланд, Філіппіни, Малайзія, Бруней. Мета - сприяння розвитку соціально-економічно§ співпраці кра§н. Штаб-квартира - Джакарта. Асоціація реґіонально§ співпраці Південно§ Азі§ (СААРК) - створена у 1985 р. Входять: Бангладеш, Бутан, Пакистан, Індія, Мальдівська Республіка, Непал, Шрі-Ланка. Мета - сприяння соціально-економічному та культурному розвитку кра§н, розширення багатосторонньо§ співпраці. Штаб-квартира - Катманду. БЕНІЛЮКС - економічна спілка Бельгі§, Нідерландів та Люксембургу, підписано у 1958 р. на 50 років; мета - створення єдино§ валюти, усунення митних бар'єрів.
    Загальносвітові об'єднання.
    Конференція ООН по торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) - заснована 1964 р.; бере участь 186 держав, у тому числі Укра§на. Штаб-квартира - у Женеві. Економічна та соціальна рада ООН - створена у 1946 році, складається з 54 держав, у тому числі Укра§ни, керує діяльністю шести реґіональних комісі§ ООН. Економічна та соціальна комісія ООН для Азі§ та Тихого океану - створена у 1947 р, складається з 39 держав та 10 асоційованих членів. Штаб-квартира - Бангкок. Економічна комісія ООН для Африки (ЕКА) - створена у 1958 році; складається з 53 держав. Штаб-квартира - Аддис-Абеба. Економічна комісія ООН для Європи - створена у 1947 році, включає 55 європейські держави (у тому числі Укра§ну), а також США й Канаду. Штаб-квартира - Женева. Економічна та соціальна комісія ООН для Західно§ Азі§ (ЕСКЗА) - створена у 1973 році, складається з 13 арабських держав. Штаб-квартира - Амман. Економічна комісія ООН для Латинсько§ Америки та Карибського басейну - створена у 1948 році, входить 41 держава Латинсько§ Америки, а також США, Велика Британія, Франція, Нідерланди, Канада, Іспанія, Португалія. Штаб-квартира - Сантьяго. Міжнародна асоціація розвитку (МАР) - заснована у 1960 році. Входять 134 кра§ни. Мета - надання кредитів урядам кра§н, що розвиваються, на особливо пільгових умовах. Допомога МАР надається переважно кра§нам з річним прибутком менше за 480 дол. Штаб-квартира - Вашингтон.
    Товарно-виробничі об'єднання.
    Організація кра§н-експортерів нафти (ОПЕК) - створена у 1960 році, входять 12 держав. Створена для узгодження політики кра§н-експортерів нафти. Всесвітня продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО) - заснована 1945 р. як орган ООН. Мета - координація у системі ООН діяльності, пов'язано§ з міжнародною співпрацею у галузі виробництва продовольства та торгівлі ним. Складається з 169 держав-членів. Штаб-квартира - Рим.
    Спеціальні об'єднання.
    Міжнародне агентство по атомній енергі§ (МАГАТЕ) - засноване у 1957 р. Створене для використання атомно§ енергетики у мирних цілях. Штаб-квартира - Відень. Міжнародна торгова палата (МТП) - неурядова організація, що об'єднує торгові палати, спілки підприємств та окремі великі фірми більше ніж з 100 кра§н. Мета - сприяння усуненню перешкод у міжнародній торгівлі, закордонних капіталовкладеннях, економічному зростанні кра§н. Штаб-квартира - у Парижі. Рада Європи (РЄ) - міжнародна організація консультативного типу, заснована 1949 р. Об'єднує 43 кра§ни Європи (включно з Укра§ною). Займається проблемами співробітництва у соціальній, науковій, культурній, гуманітарній та правовій сферах. Штаб-квартира - Страсбург (Франція).
    Світові фінансові об'єднання.
    Міжнародний валютний фонд (МВФ) - спеціалізована організація при ООН, заснована у 1944 р. Мета - координація валютно-фінансово§ політики кра§н-членів 
    та надання позик. Входить 181 держава, у тому числі Укра§на. Штаб-квартира - Вашингтон.
    Міжнародний банк реконструкці§ та розвитку (МБРР) - створений у 1945 році, 180 членів (у тому числі Укра§на), штаб-квартира - Вашингтон. Мета - стимулювання довгострокового збалансованого розвитку кра§н.
    Європейський банк реконструкці§ та розвитку (ЄБРР) - створений у 1990 р., 57 членів (в тому числі Укра§на). Штаб-квартира - Лондон, мета - підтримка кра§н Центрально§ та Східно§ Європи у переході до ринково§ економіки.
    У сучасній геополітичній та економічній обстановці актуальним стає формування нового економічного об'єднання - Чорноморський район економічно§ співпраці або Чорноморського економічного союзу (ЧЕС). Сучасна економічна ситуація у Чорномор'§ створила передумови для формування нового економічного простору, у межах якого можливо розв'язувати проблеми вільно§ торгівлі, змішано§ економіки, поліпшення екологічно§ ситуаці§. 23 лютого 1992 року у Стамбулі підписана Декларація про створення Парламентсько§ асамбле§ Чорноморсько§ економічно§ співпраці. До ЧЕС входять 11 кра§н: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Укра§на, Туреччина.
    В 1993 році створений Карпатський Єврореґіон. До нього увійшли Угорщина, Польща, Укра§на, Словаччина. Мета - координація господарсько§ та зовнішньоекономічно§ діяльності, створення сприятливих умов для інтеграці§.
    Інтеграційні процеси - тенденція, що визначає світовий поділ праці.

    4. ФОРМИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
    До основних форм зовнішньоекономічно§ діяльності відносяться: торгівля, кредитування, науково-технічна співпраця, створення спільних підприємств, реалізація проектів на компенсаційній основі, культурна співпраця, туризм тощо.
    Міжнародна торгівля. Найбільш істотною характеристикою торгівлі є товарообіг - обіг товарів, який забезпечує рух товарних мас зі сфери виробництва до сфери споживання. Це сукупність актів купівлі та продажу товарів. Показниками міжнародного товарообігу є експорт та імпорт товарів. Імпорт (від лат. importo - ввожу) - ввезення товарів або капіталів у кра§ну з-за кордону. Експорт (від лат. exporto - вивожу) - вивезення товарів або капіталів за кордон.
    Для будь-яко§ кра§ни дуже важливим є співвідношення суми експорту та імпорту зовнішньоторговельного сальдо. Воно повинно бути позитивним, що дає змогу кра§ні мати вільні кошти для розширення виробництва чи інвестування §х в сво§й або чужій кра§ні. В Укра§ні цей показник з 1996 р. позитивний.
    У світовому торговому обігу лідирують США, хоч кра§ни ЄС за сумарним товарообігом перевершують США; друге місце після США, займає Японія. Високими темпами в останні роки розвивалась торгівля ряду кра§н "третього світу": ОПЕК та "Нових Індустріальних Кра§н" Південно-Східно§ Азі§. На Республіку Корея, Сінгапур, Тайвань припадає половина вартості експорту кра§н, що розвиваються, та біля 1/3 імпорту.
    Біля 60% світового експорту товарів припадає на розвинуті кра§ни, у цих же кра§нах реалізується до 60% світового експорту товарів і лише 14% надходить до кра§н, що розвиваються (мал. 7.1, 7.2).
    Кра§ни ЄС збільшили імпорт енергоносі§в, зменшивши ввезення сировини та продовольчих товарів. У зовнішній торгівлі кра§н ЄС перевага віддається партнерам по Європейсько§ асоціаці§ вільно§ торгівлі (ЄАВТ), хоч товари США також активно впроваджуються на європейський ринок.
    Зниження матеріало- та енергомісткості виробництва у розвинених кра§нах світу, що зумовило зменшення попиту на сировину, змусило кра§ни, які спеціалізуються на його експорті, шукати нові сфери діяльності у межах міжнародного розподілу праці. Росте питома вага хімічно§ промисловості у міжнародній торгівлі; це пов'язано зі значним розширенням асортименту штучних та синтетичних матеріалів.
    1995 року створена всесвітня торговельна організація (ВТО). Ї§ членами є 128 кра§н. Функція ВТО - підписання багатосторонніх угод за загальними правилами торгівлі.
    Кредитування та інвестування. Кредитування - надання кредиту. Кредит - позики у грошових одиницях чи у вигляді товару на умовах повернення з виплатою процентів. Інвестиці§ - капіталовкладення. Інвестиці§ іноземні - довгострокові вкладення капіталу закордонними власниками у промисловість, сільське господарство, транспорт та інші галузі економіки. Найбільшими інвесторами у світі є Японія, США, кра§ни Західно§ Європи.
    Прямі інвестиці§ у 1999 році склали 800 млрд дол., на розвинені кра§ни приходилося 460 млрд дол., на кра§ни, що розвиваються - 166 млрд дол. Домінують серед інвесторів економічно розвинені кра§ни (649 млрд. дол); потік інвестицій з кра§н, що розвиваються, дещо менший. Інвестиці§ в кра§ни Східно§ Європи досягли 19 млрд дол.
    Мусульманські кра§ни інвестували в економіку США та Західно§ Європи понад 800 млрд дол. Більше половини цих коштів належить Саудівській Араві§.
    Серед кра§н світу щорічно проводиться рейтінг ступеню сприятливості для інвесторів. В ньому враховуються: політична та економічна стабільність, інфляція, рівень безробіття тощо. У першу десятку відповідно входять: Люксембург, Швейцарія, США, ФРН, Нідерланди, Франція, Австрія, Велика Британія, Японія, Фінляндія. Поміж 180 кра§н Укра§на займає 129 місце, Росія - 159, Куба - 177.
    До найбільших кра§н - боржників у світі належать: Мексика (125 млрд дол), Китай (111), Росія (110), Бразилія (100).
    Зовнішній борг Укра§ни на 01.06.1999 р. дорівнював 12,4 млрд дол., в тому числі: Росі§ - 2 млрд дол., МВФ - 2,4; СБРР - 1,2; ЄБРР - 0,07; кра§нам ЄС - 0,35 млрд дол.
    Науково-технічна співпраця може набувати наступних форм:
    1. Експорт продукці§, що репрезентує досягнення науково-технічного прогресу.
    2. Кооперація кра§н у створенні ново§ техніки й технологі§ з подальшим §§ впровадженням та використанням.
    3. Спорудження за рубежем заводів "під ключ" або експорт комплексного обладнання при виробництві ново§ техніки.
    4. Модернізація об'єктів за участю закордонних партнерів.
    5. Оренда нового обладнання - лізинґ.
    6. Технічне навчання персоналу кра§н-імпортерів технологій.
    7. Обмін передовим технічним досвідом.
    8. Спільні конференці§, симпозіуми, публікаці§, координація та кооперація наукових досліджень.
    9. Технічна допомога при опануванні нових виробництв.
    10. Науково-технічна співпраця у галузі навчання та підвищення кваліфікаці§ наукових кадрів.
    Продаж ліцензій - тобто авторських прав на використання запатентованих винаходів на територі§ кра§н, де вони захищені патентами. Є ще термін "ноу-хау" (англ.
    Know-how - знаю як). Обмін ліцензіями став важливим елементом міжнародних економічних стосунків: він досягнув 10% світового зовнішньоторговельного обороту.
    Діє спільна укра§нсько-російсько-казахська програма запуску космічних кораблів, експлуатаці§ космічно§ станці§ "Мир" та будівництва ново§ космічно§ станці§ (за допомогою США та інших кра§н) - "Альфа". Утворено спільне укра§нсько-російське підприємство "Космотран" для комерційних запусків космічних супутників.
    За програмою "Sea-Lunch" (морський старт), в якій приймають участь Укра§на, США, Норвегія та Росія з плаваючо§ платформи "Одіссей" здійснюються запуски космічних кораблів біля о. Різдва в Океані§ за допомогою укра§нських ракетоносі§в "Зеніт".
    Спільне підприємництво - порівняно розповсюджена форма зовнішньоекономічно§ діяльності. В світі є десятки тисяч підприємств зі змішаним капіталом; в Укра§ні зареєстровано понад тисячу. Окрім економічних вигод у вигляді отримання інвестицій або нових технологій, спільне підприємництво пом'якшує й політичні проблеми, бо кра§на, що вклала капітал в економіку іншо§ кра§ни, буде зацікавлена у сталості. Сфера діяльності спільних підприємств в Укра§ні - будівництво, туризм, торгівля, посередницькі послуги, промислове виробництво.
    Італійська фірма "Фіат" утворила в Кременчуці СП "Iveco-КрАЗ" з виробництва вантажівок. В Ки§вській області налагоджено збирання МАЗів. В Ірані створюється СП з Росією з виробництва літака ТУ-334. Японська компанія Nisso Ivai Co інвестувала 70 млн дол. в реконструкцію нафтопереробного заводу в Дрогобичі (виробництво бензину "євросупер") і буде брати участь в будівництві нафтопроводу Одеса-Броди.
    Експорт та імпорт послуг. До них відносяться: міжнародний та транзитний транспорт, іноземний туризм, послуги банків та страхових компаній, послуги охорони здоров'я, навчання, торговельно-технічна діяльність тощо. Провідну роль у наданні послуг (80%) відіграють розвинені кра§ни.
    Торгівля інженерно-консультаційними послугами "інжиніринґ" - надання послуг виробничого, комерційного та наукового характеру. Найбільшого розвитку інжиніринґ одержав у галузі капітального будівництва. Провідними експортерами цього виду послуг є фірми США, Канади, Велико§ Британі§, Франці§, ФРН та Японі§. Сюди входить проектування об'єкту, вивчення ринку, установка і випробування обладнання, набір та підготовка кадрів, послуги з реалізаці§ продукці§, сприяння в організаці§ реклами, розробка методів утилізаці§ відходів тощо.
    Туризм. Розрізняють три види туризму: рекреаційний, науковий та діловий; на перший вид припадає 70%. Основний потік туристів переміщується у межах розвинених кра§н. Для Іспані§ та Австрі§ туризм - одна з основних експортних галузей, вона дає відповідно 30% та 80% прибутків від експорту. Провідне місце туризм займає в Італі§, Франці§, Швейцарі§, Ізра§лі. В Укра§ні переважає маршрутно-пізнавальний туризм.
    Прибутки від туризму в світі в 1998 р. становили понад 445 млрд дол, чисельність туристів дорівнювала 625 млн чол. Найбільші прибутки отримали: США - 75 млдр дол;Франція - 27,,9; Італія - 30, Іспанія - 28, Велика Британія - 19,9 , ФРН - 19 млрд дол.
    В Укра§ні у 1997 році туристами були 15 млн чол. (сума в'§зду та ви§зду), в тому числі до нас при§хало 2,6 млн іноземних туристів. прибуток склав 350 млн дол. і 1090 млн грн.
    Організація спортивних турнірів та змагань також відноситься до одніє§ з форм зовнішньоекономічно§ діяльності, бо об'єднує зусилля та фінанси багатьох кра§н-учасниць. Найбільш масштабними є літні та зимові Олімпійські ігри, чемпіонати світу та Європи з хокею, футболу, фігурного катання, шахів, тенісу, велоспорту тощо.
    Культурна співпраця передбачає організацію виставок картин або експозицій провідних музе§в світу, музичні та пісенні конкурси, фестивалі, обмін творчими колективами, спільне вивчення культурних та історичних цінностей (стародавні піраміди, розкопки доісторичних поселень), обмін кіно-, відео- та аудіопродукцією.

    5. ЗОНИ СПІЛЬНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА
    Першими зонами спільного підприємництва (ЗСП) у світі вважались територі§ великих морських портів, залізничних вузлів, аеропортів. Вони, як правило, відділялись за допомогою митного режиму від основно§ територі§ кра§н та функціонували за рахунок безмитного ввезення та вивезення товарів. Утворенню таких зон передувало оголошення "вільних портів", тобто територій, де могли б безмитно зберігатись товари, що привозяться у зону для подальшого §х продажу. Перші звістки про "вільні порти" пов'язані з XVI-XVII ст.
    Перші законодавчі акти про митні зони були прийняті у США 1934 р., у Мексиці - 1946 р. Діяльність ЗСП реґулюється міжнародними договорами: Конвенцією від 18 травня 1973 р. (м. Кіото, Японія) та Постановою Ради Спільноти кра§н ЄС від 25 липня 1986 р. "Про вільні митні зони та склади". Сьогодні більше ніж у 80 кра§нах світу функціонують понад 700 ЗСП. Їхній щорічний торговельний оборот оцінюється на 15-25 млрд дол.
    На перших етапах зони створювались для комерційно§ діяльності у вигляді консиґнаційних (складських) територій. Тут товари складувались та піддавались операціям, скерованим на збереження §хньо§ якості та поліпшення зовнішнього вигляду. У 60-ті роки з'явились перші варіанти промислово-складських зон, у яких, окрім зберігання товарів, здійснювалась додаткова §х обробка, розфасовка з метою збільшення добавлено§ вартості товару. Для залучення іноземного капіталу у ЗСП розроблялась система пільг: 1) скасувалось оподаткування у рахунок права на експорт; 2) частково або повністю скасовувались податки на прибуток іноземного персоналу, який працює у ЗСП; 3) податки на прибуток на визначений термін; 4) зменшувались мита на ввезену сировину, матеріали, паливо, напівфабрикати та обладнання, а у деяких випадках - і на ввезену готову продукцію. При цьому кра§на, що надавала частину своє§ територі§ для створення ЗСП, переслідувала такі цілі:
    1. Забезпечення повнішо§ зайнятості робочо§ сили як у ЗСП, так і в кра§ні. Ця мета є передумовою для створення ЗСП у кра§нах, що розвиваються, - Кита§, Мексиці, Інді§,Та§ланді тощо. Іноземні фірми, що вкладають кошти у розвиток цих зон, розраховують одержати додатковий прибуток за рахунок використання дешево§ робочо§ сили порівняно з сво§ми кра§нами.
    2. Залучення інвестицій, особливо у вільно конвертованій валюті. Цей мотив характерний для створення ЗСП у Кита§ та у кра§нах Східно§ Європи (зокрема в Укра§ні), де розраховують за допомогою валютних надходжень від ЗСП на сво§й територі§ зібрати кошти для модернізаці§ економіки.
    3. Організація у економічних зонах таких виробництв, продукція яких пішла б на експорт, а також сприяла б модернізаці§ технологій і залученню "ноу-хау" в провідні галузі виробництва.
    4. Розвиток відсталих реґіонів, навчання фахівців та робітників новим методам праці та управління. У Кита§ ЗСП з 1979 року стали важливою складовою економічно§ політики держави. Їхня кількість зростає: до таких зон на півдні кра§ни, як Шеньчжень, Чжухай, Сямень, Шаньтоу, додалось ще 14 приморських міст, а також острів Хайнань. Тепер це суцільна агломерована зона вздовж Тихоокеанського узбережжя, де переважають дві форми залучення капіталу: організація спільних виробництв, у яких статутні фонди створюються за рахунок іноземних та китайських фірм, а також на основі співпраці, коли капітал та технологія - іноземні, а земля та трудові ресурси - китайські.
    5. Використання власних сировинних і трудових ресурсів для виробництва експортно§ продукці§. Такі зони створені у Гані для переробки бокситів, у Об'єднаних Арабських Еміратах - для експорту та переробки нафти, у Находці - для експорту й частково§ переробки деревини, кам'яного вугілля та інших природних ресурсів.
    У світі є 23 види ЗСП; основні з них такі:
    1. Безмитні багатопрофільні зони, розташовані на основних перехрестях транспортних систем (Шеннон у Ірланді§, о. Хайнань, Сінгапур). Сінгапур має тепер валютний запас - понад 40 млрд дол., що дорівнює валютному запасу Китаю та Інді§ разом узятих (для порівняння: площа Сінгапуру 0,6 тис кв. км, населення 2,7 млн чол.; відповідно площа Інді§ та Китаю - 3288 та 9561 тис. кв. км, а населення - 890 та 1209 млн чол.). У Сінгапурі найдешевші у світі товари та безмитна торгівля. Сінгапур - третій найбільший центр переробки нафти у світі після Роттердама й Г'юстона, другий найбільший порт світу. Кожних 10 хвилин у цей порт заходить судно, а кожних 20 хвилин - танкер. На рік Сінгапур відвідає 3 млн туристів, хоча історичних пам'яток тут обмаль. З 70-х років у Сінгапурі пріоритетний розвиток одержали наукомісткі та капіталомісткі галузі. Тут розміщено понад 200 найбільших комерційних та торгівельних банків. Він входить до двадцятьох найбагатших міст світу: валовий національний продукт на душу населення становить 10 500 дол. Морський порт - основа вільного міста - найсучасніший у світі: його відвідають 40 тис. суден на рік, тут розташовані представництва 700 морських компаній, здійснюється повна комп'ютеризація зберігання, облік, навантаження та розвантаження.
    2. Експортні промислові зони, орієнтовані на зовнішню торгівлю. Китайська зона Шеньчжень займається випуском експортних товарів з вітчизняно§ сировини та за допомогою вітчизняно§ робочо§ сили. За десять років чисельність жителів міста зросла з 30 тис. до 1 млн чол. Тут працює 2,5 тис. екологічно чистих підприємств, випускається 1115 найменувань товарів, з яких 650 йде на експорт. Площа зони - 327 кв. км, на §§ територі§ діє 3,8 тис. спільних підприємств, іноземний капітал становить 18,5%. Подібні зони створені у Південній Коре§, на Шрі-Ланці, у Єгипті, Гонконгу, Малайзі§, Інді§, Мексиці.
    3. Зони економічного та науково-технічного розвитку - це район кра§ни, де надаються пільгові умови для створення та діяльності національних, спільних та іноземних підприємств. Такі зони створюються переважно у розвинутих кра§нах. У США є 141 економічна зона, у Швейцарі§ - 26, в Іспані§ - 22, в Італі§ - 11, у Франці§ - 1, у Фінлянді§ - 7, у ФРН - 6. Завдяки цьому підприємці одержують можливість на пільгових умовах імпортувати необхідні компоненти, вести складання виробів, експортувати продукцію; ці зони підвищують конкурентоздатність товарів, стимулюють §хнє виробництво за світовими стандартами.
    4. Зони страхових та банківських послуг сприяють зміцненню економіки кра§ни, характерні для невеликих кра§н: Сінгапур, Гонконг, Багамські острови, Бермудські острови, Тайвань, а також Туреччина та Філіппіни. У вільних банківських зонах приймаючою стороною формуються сприятливі умови для проведення кредитно-фінансових операцій (пільговий режим оподаткування банків, а у деяких зонах - повна відсутність такого). Такі зони одержали назву "податкового сховища" або "податкового раю". З 1985 р. у Туреччині з'явились "вільні міста": Мерсин, Ізмир, Адана, Трабзон, Стамбул. Основна мета §хнього створення - залучення інвестицій за максимально низькими ставками. Мінімальна сума сплаченого статутного капіталу спільного банку у ЗСП повинна була складати не менше за 1 млн дол. 
    5. Імпортно-промислові зони та зони по заміщенню імпорту. Вони забезпечують сторону, яка приймає, сучасними товарами, а місцеві підприємства - передовою технологією. Такі зони є у Франці§, США, Кита§ та інших кра§нах.
    6. Складські (консиґнаційні) зони формуються у районах міжнародних морських та авіатортів. У Русі на Дуна§ створена зона безмитно§ торгівлі зі складськими приміщеннями на площі 100 га. Такі ж зони сформувались під Іллічівськом та у Рені.
    7. Зони вільно§ торгівлі, де немає мита на ввезення та вивезення товарів для §хнього продажу. Іноді вони прив'язані до великого морського або авіапорту (Шенон у Ірланді§, Сінгапур, Руса, Будапешт, Бєлград тощо).
    Варіанти створення зон спільного підприємництва в Укра§ні. У нас за останні роки з'явилось багато варіантів створення ЗСП. Серед них Кримська, Донбаська, Севастопольська, Ренійська, Скадовська, Одеська, Закарпатська, Сиваш, Європа-Центр, Маріупольська та інші. Верховна Рада ухвалила закон про особливі економічні зони.
    ЗСП "Європа-Центр" у Закарпатті передбачає утворення консиґнаційно§ (складсько§) зони між Укра§ною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією, а також видобуток золота на Мужи§вському золотоносному родовищі. У 1995 р. в Укра§ні утворено понад 20 ліцензійно-консиґнаційних складів, локальних зон "порто-франко" у Києві, Одесі, Рені, Ізма§лі.

    6. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ УКРАЇНИ
    Питома вага Укра§ни у світовій економіці досить помітна. За економічним потенціалом Укра§на входить до першо§ шістки кра§н Європи (окрім не§ - Росія, Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія). Об'єктивно це мало б визначити істотну роль нашо§ кра§ни у міжнародному територіальному поділі праці. Проте частка Укра§ни у світовій торгівлі досі не надто висока. Недостатньо використовуються можливості для міжнародно§ коопераці§, зовнішніх інвестицій тощо. Попри це укра§нська продукція добре відома у багатьох кра§нах: для деяких кра§н та реґіонів Укра§на є важливим партнером в економічній співпраці.
    Неоднозначне положення Укра§ни у міжнародному територіальному поділі праці пояснюється впливом низки передумов, насамперед природних, демографічних, історико-економічних, геополітичних. Розгляньмо коротко §хню дію.
    Природні передумови. На відміну від найбільших кра§н світу (Росія, США, Китай, Канада) Укра§на не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами; проте вона має значний природно-ресурсний потенціал і в цьому відношенні знаходиться у більш вигідному положенні, ніж деякі економічно розвинуті кра§ни (Японія, Італія). Кажучи про природні передумови, треба виділити агрокліматичні умови, які здавна сприяли перетворенню Укра§ни на великий реґіон сільськогосподарського виробництва, особливо зернового господарства, буряківництва, скотарства, свинарства. Ці умови створюються унікальними чорноземними ґрунтами, достатньою кількістю тепла, помірною вологістю, переважно рівнинним характером територі§. Ми маємо чималі ресурси корисних копалин; деякі з них мають світове значення: залізні та марганцеві руди, кухонна сіль, кам'яне вугілля.
    Значний рекреаційний потенціал кра§ни, - це узбережжя теплих морів, гірничоландшафтні комплекси Карпат і Криму, мінеральні джерела, лікувальні грязі лиманів, озокерит.
    Деяких важливих ресурсів у нас обмаль, як-от нафта, газ, більшість руд кольорових металів, деревина. В останнє десятиріччя значно зменшились рибні ресурси Чорного та Азовського морів.
    Загалом, за природними ресурсами наша кра§на перебуває у стані певно§ рівноваги: дефіцит (а отже, імпорт) одних видів ресурсів компенсується достатньою кількістю інших, не менш важливих.
    Демографічні передумови. Маючи 49,9 млн чол. населення, Укра§на використовує значні трудові ресурси й потенційно широкий ринок збуту споживчих товарів. У працездатному віці знаходиться 56% населення, у суспільному виробництві зайнято 25 млн працівників. Трудові ресурси кра§ни характеризуються високим рівнем кваліфікаці§ та освіти; питома вага фахівців з вищою та середньою освітою становить 29%, усе доросле населення освічене. У 159 вищих навчальних закладах навчається понад 800 тис. студентів.
    Високий інтелектуальний потенціал кра§ни: у науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах (НДДКР) зайнято майже 250 тис. фахівців. Всесвітньовідомі такі наукові центри, як Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона, Укра§нський фізико-технічний інститут, Інститут надтвердих матеріалів та багато інших. Чималі заслуги укра§нських учених та інженерів у ракето- та авіабудуванні, кібернетиці, біофізиці та біохімі§, а також у дослідженні проблем циклу гуманітарних наук. Значна частина інтелектуально§ еліти кра§ни донедавна була зайнята у військово-промисловому комплексі. Високий професійний рівень трудових ресурсів, наявність розвинуто§ науково-дослідно§ бази сприяє виробництву складно§, наукомістко§ продукці§, що користується попитом на світових ринках.
    Що стосується внутрішнього ринку збуту споживчих товарів, у тому числі імпортних, то він формується не тільки простою чисельністю населення, але і його купівельною здатність. З покращанням добробуту народу купівельна спроможність зростатиме і ринок Укра§ни приваблюватиме закордонних виробників товарів народного споживання.
    Історико-економічні передумови. Протягом століть, аж донедавна, вельми великі територі§ Укра§ни завойовувались або захоплювались тими або іншими державами. Тому з погляду територіального поділу праці §§ економіка працювала, перш за все, на внутрішній ринок тіє§ держави, до яко§ вона входила повністю або частково, і економіка нашо§ кра§ни розвивалася за принципом доповнюваності: у нас розміщувались лише ті галузі виробництва, які тут були найефективніші з погляду міжреґіонального обміну. Так, наявність високоякісно§ залізно§ руди та коксівного вугілля, відносно густа мережа залізниць, достатня кількість трудових ресурсів, вигідне географічне положення зумовили перетворення Донецько-Придніпровського району на першу металургійну базу не існуючо§ вже держави СРСР. Ці ж фактори сприяли розвитку металомісткого машинобудування, теплоенергетики, основно§ хімі§. При цьому виробництво набагато перевищувало власні розумні потреби Укра§ни. Зокрема, за §§ межі йшло 43% чорних металів, 25% залізно§ та 82% марганцево§ руди, 20% коксопродуктів, значна частина тепловозів, гірничошахтового обладнання, азотних добрив, кальциновано§ соди, цементу, вугілля, електроенергі§. За багатьма найважливішими видами виробництва важко§ промисловості частка Укра§ни була набагато вища за §§ питому вагу в територі§, населенні, валовому суспільному продукті колишнього СРСР. Окрім того, Укра§на вивозила за сво§ межі 42% виробленого цукру, 25% олі§, а також м'ясо, вершкове масло, борошно, овочі, вино.
    Водночас Укра§на, маючи високу щільність населення, висококваліфіковані трудові ресурси, помітно відставала за трудомісткими видами виробництва, особливо щодо текстильно§ промисловості, інструментального машинобудування, автомобілебудування. Товари цих галузей виробництва у великій кількості завозились в Укра§ну з інших союзних республік.
    Другою складовою історико-економічних передумов зовнішньоекономічних зв'язків Укра§ни були §§ орієнтація на кра§ни Східно§ Європи, особливо після створення Ради Економічно§ Взаємодопомоги. Це також випливало передусім з політичних міркувань. Укра§на постачала у ці кра§ни залізну та марганцеву руду, прокат чорних металів, електроенергію, азотні добрива, верстати та обладнання. Натомість вона одержувала продукцію машинобудування (верстати, транспортні засоби, електроніку), легко§ та харчово§ промисловості, фармацевтичні товари. На "кра§ни РЕВ" припадало 70% укра§нського зовнішнього товарообігу. Водночас зв'язки з кра§нами "несоціалістично§" системи розвивалися повільно, що також було наслідком політичних причин. Відносно успішно розвивалися торговельні стосунки з Індією, а з кра§нами Західно§ Європи, Північно§ Америки та Японією товарообіг був незначний.
    Геополітичні передумови. Економіко-географічне положення Укра§ни досить вигідне для активно§ участі у міжнародному територіальному поділі праці. Вона розташована поблизу економічно високорозвинутого реґіону - Західно§ Європи, у безпосередній близькості до Росі§, Білорусі та кра§н Східно§ Європи. Морським шляхом вона пов'язана з Середземномор'ям, Близьким Сходом та кра§нами басейну Індійського океану. Через Укра§ну проходять важливі транзитні магістралі (залізниці та автомобільні дороги, нафтопроводи й газопроводи) з кра§н СНД до Європи та чорноморських портів.
    Особливість сучасно§ геополітично§ ситуаці§ в Укра§ні полягає в тому, що зв'язки з кра§нами СНД зазнають змін через нові реалі§ в галузі економічного і політичного суверенітету та орієнтацію на світові ціни. Одночасно поліпшились перспективи для економічно§ співпраці Укра§ни з економічно розвинутими кра§нами, причому не тільки Європи, але й США, Японією, Канадою. З'явилась можливість проводити активнішу торговельну політику стосовно кра§н, що розвиваються, особливо на Близькому та Середньому Сході, в Південній та Південно-Східній Азі§. Ці реґіони можуть постачати нам нафту, бавовну, джут, чай, каву, натуральний каучук в обмін на метал, машини та обладнання, зерно, цукор, - тобто товари, попит на які у цих кра§нах та реґіонах розширюється.
    Структура зовнішньоекономічних зв'язків Укра§ни характеризується розгалуженістю, але все-таки зовнішня торгівля залишається §хньою основною формою. До інших форм відносяться створення спільних підприємств, фрахтування, міграція робочо§ сили, участь у економічних спілках та деякі інші.
    Зовнішня торгівля. Основні показники зовнішньо§ торгівлі: обсяг товарообігу, структура експорту та імпорту, сальдо зовнішньоторговельного балансу, географія торгівлі. Структура товарообігу обумовлена загальним економічним потенціалом кра§ни; галузевою структурою економіки; рівнем життя населення; конкурентоздатністю товарно§ продукці§; динамікою курсу національно§ валюти; умовами митного реґулювання; кон'юнктурою світового ринку на ті або інші товари.
    Основними експортними товарами є: залізна та марганцева руди, прокат чорних металів, чавун, кам'яне вугілля, кокс, кальцинована сода, азотні добрива, прокатне та ковальсько-пресове обладнання, обладнання для хімічно§ промисловості, тепловози, екскаватори, літаки, енергетичне обладнання, цемент, віконне скло. У групі товарів народного споживання - цукор, м'ясо, соняшникова олія, борошно, а також телевізори, побутові холодильники, мотоцикли. Підприємства ВПК експортують зброю .
    В імпорті переважають нафта, газ, руди кольорових металів, деревина, бавовна, одяг, взуття, калійні добрива, верстати та обладнання для легко§ й харчово§ промисловості, свердловинні установки, засоби обчислювально§ техніки, вантажівки, папір, целюлоза, риба, а також чимало кондитерських та плодоовочевих виробів, алкогольних напо§в.
    В 2000 р. експорт Укра§ни становив 18,1 млрд дол., імпорт - 15,3 млрд дол. Отже, сальдо зовнішньо§ торгівлі становило 2,7 млрд дол.
    Сальдо складається з різниці між експортом та імпортом. Багато товарних позицій одночасно фігурує і в експорті, і в імпорті, тому за окремими позиціями також обчислюється сальдо. Які ж товари дають Укра§ні позитивне сальдо, а які - від'ємне? Найбільше позитивне сальдо припадає на чорну металургію (залізна та марганцева руди, чавун, прокат. У торгівлі з кра§нами СНД, окрім чорно§ металургі§, позитивне сальдо утворилось також за рахунок підприємств харчово§ промисловості та сільського господарства (цукор, м'ясо, олія, молоко, борошно), машинобудування. Найбільш неґативне сальдо припадає на нафту й газ. (Треба врахувати, що нафтопереробні потужності Укра§ни у 10 разів перевищують власне видобування нафти.) Від'ємне сальдо є також за деякими видами тканин, обладнанням для легко§ промисловості, засобів обчислювально§ техніки, риби.
    Географія зовнішньо§ торгівлі. Чимала частина зовнішньоторговельного обороту припадає на кра§ни СНД. Потужний торговельний партнер Укра§ни - Росія, звідки ми одержуємо нафту, газ, руди кольорових металів, деревину, тканини, обладнання, вантажівки, електроніку. Укра§на експортує до Росі§ прокатне, гірничошахтове та енергетичне обладнання, тепловози, телевізори, залізну та марганцеву руду, кокс, прокат чорних металів, вугілля, а також цукор, соняшникову олію, м'ясо, плодоовочеві консерви.
    Наступним за обсягом торгівлі партнером серед кра§н СНД є Білорусь. Вона постачає верстати, вантажівки, трактори, калійні добрива, продукцію легко§ промисловості. Наш експорт складається переважно з прокату чорних металів, верстатів та обладнання, цукру, олі§.
    Значне позитивне сальдо торговельного балансу Укра§на має з кра§нами Середньо§ Азі§ (окрім Туркменистану), Казахстаном та кра§нами Закавказзя. Наш експорт до цих реґіонів: прокат чорних металів, обладнання, металорізальні верстати, промислові товари широкого вжитку, цукор, борошно. Імпорт: газ, руди кольорових металів, бавовна, тканини.
    Укра§нські товари добре відомі на ринках розвинутих кра§н і кра§н, що розвиваються. Особливе місце у зовнішній торгівлі Укра§ни займають кра§ни Європи. Серед розвинутих кра§н цього реґіону чільне місце посідає Німеччина. Значний товарообіг Укра§на має також з Італією, , Нідерландами, Францією. Відновлюються торгівельні зносини також із кра§нами Східно§ Європи, насамперед, з Польщею, Угорщиною, Болгарією та Словаччиною. Істотно виросла торгівля з Китаєм.
    Розгляньмо географію зовнішньо§ торгівлі з кра§нами Західно§ та Східно§ Європи за основними вантажопотоками. До кра§н Західно§ Європи, окрім руд чорних металів та феросплавів, Укра§на постачає кокс, скло, штучні алмази та алмазний інструмент, невелику кількість металообробних верстатів, металургійне обладнання, а також олію. Одержує Укра§на верстати та обладнання, хімічні продукти, засоби обчислювально§ техніки, одяг, взуття, побутову електроніку.
    Значно активізували торгівельні зв'язки з нами США, Канада, Японія та інші неєвропейські економічно розвинуті кра§ни (мал. 7.3). У групі кра§н, що розвиваються, найбільше значення для Укра§ни має Індія. Укра§нські підприємства брали участь у поставках у цю кра§ну комплектного обладнання для будівництва металургійних, енергетичних та машинобудівних об'єктів. Окрім того, здійснювались поставки сучасного озброєння. Укра§на одержує з Інді§ бавовняні тканини, одяг, чай, каву, фрукти, соки. В останні роки активізувалась торгівля з Туреччиною та Республікою Корея.
    Про інші форми зовнішньоекономічних зв'язків (спільні підприємства, міґрація робочо§ сили, участь у міжнародних економічних угодах, фрахтуванні тощо) йшлось у попередніх підрозділах. Наразі коротко зупинімося на понятті платіжного балансу. Платіжний баланс - це співвідношення суми платежів, здійснених даною кра§ною за кордоном, та суми надходжень у кра§ну з-за кордону за певний період. Він складається з платежів та надходжень від зовнішньо§ торгівлі, фрахтування, туризму, грошових переказів приватних осіб тощо. Якщо сальдо платіжного балансу неґативне (пасивне), воно має бути покрите за рахунок вивезення золота або шляхом одержання позик у конвертованій валюті. Пасивне сальдо платіжного балансу неґативно позначається на стані національно§ валюти.
    Важливе значення для економіки кра§ни мають іноземні інвестиці§. Прямі інвестиці§ в Укра§ну на початок 1999 р. складали 2782 млн дол., що дуже мало, зважаючи на економічний потенціал нашо§ кра§ни. Найбільші капіталовкладення надійшли до внутрішньо§ торгівлі, харчово§ промисловості, машинобудування. Головні інвестори - США, Німеччина, Нідерланди, Росія.
    Нарешті, слід сказати про торгівлю послугами. Загальний експорт послуг становив в Укра§ні у 1998 р. досить значний обсяг - 3,8 млрд дол. Найбільше послуг було надано Росі§ за транзит газу трубопроводами та за деякі інші потреби - 2,2 млрд дол.
    Зовнішньоекономічна політика -це система заходів уряду, скерована на зміцнення позицій кра§ни у світовій економіці, у міжнародних економічних стосунках. Вона означає встановлення вигідних економічних зв'язків, одержання пільг у двосторонній торгівлі (принцип "найбільшого сприяння"), досягнення активного сальдо платіжного балансу. Зовнішньоекономічна політика має бути направлена на розширення ринків збуту своє§ продукці§, на доступ до ринків продукці§. Інструментами зовнішньоекономічно§ політики є: вреґулювання політичних стосунків з зарубіжними кра§нами; підтримка національно§ валюти та валютне реґулювання; митна політика (встановлення протекціоністського або ліберального мита на експорт та імпорт окремих товарів) тощо.
    Актуальними напрямками зовнішньоекономічно§ політики Укра§ни є : 
    - зміцнення позицій на ринках Східно§ Європи;
    - зміцнення співпраці з економічно розвинутими кра§нами Західно§ Європи, США, Канадою, Японією, Австралією, ПАР;
    - розширення торговельно§ співпраці з кра§нами Середземномор'я, Близького та Середнього Сходу, Південно§ та Південно-Східно§ Азі§;
    - проведення валютного та митного реґулювання, лібералізація умов іноземних капіталовкладень для залучення іноземно§ валюти та повернення приналежних Укра§ні коштів, що знаходяться у банках інших держав.
    Зовнішньоекономічні стосунки спливають з загально§ економічно§ політики держави. Їхня ефективність залежить від успішного розвитку економіки Укра§на, зміни структури промисловості, впровадження нових технологій, обладнання, тобто того, що підвищує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку.
      
      
      
      
      


    Лекція 13.

    Економічне районування Укра§ни

    План
    1. Центральноукра§нський район
    2. Західноукра§нський район
    3. Донецько-Придніпровський район
    4. Північно-Східний район
    5. Південний (Причорноморський) район

        
       У класичному розумінні "економіка" - це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є реґіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю сво§х елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов'язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін "реґіон" є синонімом терміну "район". Найважливіша характеристика реґіону - його цілісність. Реґіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Реґіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.
    З поняттям "реґіон" пов'язаний термін реґіональна економіка - науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття "реґіональна економіка"та "розміщення продуктивних сил" близькі за змістом; усе-таки реґіональна економіка більше "прив'язана" до поняття "реґіон", у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнореґіональними проблемами. У сучасній літературі реґіональну економіку прийнято вважати, перш за все, ужитковою наукою.
    Одна з функцій реґіонально§ економіки - створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Реґіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіонально§ економіки є забезпечення адаптаці§ досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На реґіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація §хніх зусиль на розв'язання завдань реґіонального характеру.
    У сфері реґіонально§ економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато §§ форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля іноземний туризм, мають реґіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарсько§ культури та ділового сервісу реґіону. Таким чином, господарство реґіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізаці§, міжреґіонально§ інтеграці§, зміст яких реалізується через галузеві, між галузеві та міжреґіональні виробничо-економічні зв'язки.
    Для реґіонально§ економіки характерні такі засади функціонування:
    - комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;
    - єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;
    - територіальна спільність виробництва;
    - відповідність системи розселення демографічній ситуаці§ та розміщенню виробництва;
    - цілісність системи соціально§ інфраструктури;
    - поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.
    Інтегральну характеристику реґіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукці§. Він визначає загальні можливості кра§ни або реґіону, §хню економічну спроможність.
    Сутність соціально-економічного потенціалу на реґіональному рівні випливає з єдності економічно§ та соціально§ політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомо§ ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптаці§ виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.
    Незалежно від конкретного реґіону, до складу СЕП (соціально-економічного потенціалу) входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний потенціал. Структура СЕП пов'язана з особливостями місця та ролі реґіону у територіальному поділі праці. Наприклад, виробничий потенціал може бути розподілений згідно з галузевою структурою матеріального виробництва.
    Виробництво матеріальних благ починається, як відомо, з вибору територі§, місця його організаці§. При цьому виникає низка складностей, що мають життєво важливе значення: якими критеріями керуватися при виборі місця господарювання? Які природні ресурси та господарські умови дано§ територі§ можуть дати людині найбільшу користь? Як, у якій послідовності та навіщо використовувати ці ресурси та умови? Які види виробництва організувати на даній територі§ та як §х сполучити тощо. Відповіді на ці питання відбиті у реґіональній політиці держави. Ця політика, а також механізм §§ реалізаці§, повинні сприяти зростанню комплексності розвитку реґіону, оптимізаці§ розміщення продуктивних сил по територі§ кра§ни, вирівнюванню умов господарювання та життєдіяльності людини.
    Згідно до "Стратегі§ економічно§ та соціально§ політики на 2000-2004 роки", регіональна політика передбачає впровадження ефективно діючо§ системи влади й управління як на місцях, так і в центрі, §§ фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на основі оптимального співвідношення загальнодержавних, регіональних й місцевих інтересів.
    Державна регіональна політика повинна надавати прискорених темпів регіональному соціально-економічному розвитку за рахунок більш повного та ефективного впровадження в господарський обіг природно-ресурсного потенціалу регіону, використання переваг територіального поділу та коопераці§ праці; розширення повноважень, підвищення відповідальності регіональних і місцевих органів влади та управління за рішення поточних й перспективних проблем .
    У процесі розробки реґіонально§ політики велике значення має аналіз чинних тенденцій та закономірностей розвитку окремих реґіонів, вимірювання та оцінка рівнів використання §хніх соціально-економічних потенціалів, оцінка ефективності функціонування матеріального та нематеріального виробництва, виявлення специфіки та масштабів індивідуального споживання. Такий аналіз може також служити інформаційною основою для перерозподілу сукупного суспільного продукту та національного прибутку.
    Для здійснення реґіонально§ політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу реґіону, виявлення джерел та масштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку реґіону.
    Таким чином, однією з найважливіших задач розробки реґіонально§ політики є визначення перспектив розвитку кожного реґіону, його цільово§ функці§ з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка Укра§ни є єдиний народногосподарський комплекс. Ці перспективи, враховуючи пріоритети у розвитку окремих реґіонів, повинні виявлятися на основі раціоналізаці§ розміщення продуктивних сил кра§ни і виражатися передусім у визначенні та систематичному уточненні спеціалізаці§ реґіону. Складовою частиною реґіонально§ політики є державні реґіоні програми, які реалізуються у масштабі кра§ни, окремих областей, систем розселення. Виконання таких програм має забезпечуватися спеціальними фондами реґіонального розвитку та протекціоністською політикою держави стосовно окремих реґіонів (надання пільг, розподіл фінансових коштів тощо). Вони покликані сприяти скороченню соціально-економічного розвитку між регіонами. В Укра§ні найбільш актуальною є розробка програм для Донбасу, Придніпров'я, Причорномор'я та Криму, Карпат, Полісся, зони Чорнобильсько§ АЕС.
    Важливим аспектом розробки економічно§ політики у реґіоні є комплексний розвиток, що реалізується на основі раціонального використання всіх територіальних ресурсів багатоцільового призначення (трудових, земельних, водних, енергетичних, рекреаційних тощо). Для максимально§ мобілізаці§ внутрішніх ресурсів, міжреґіональних зв'язків, необхідна розробка та реалізація реґіонально§ господарсько§ політики на локальному рівні, що пов'язано з інвестиційною політикою у реґіоні. Ї§ наслідком має стати реґіональний господарський механізм, основу якого становить система стимулів та реґуляторів територіальних відношень. Це ціни й тарифи, ставки платежів за територіальні ресурси, система нормативів формування державного і місцевих бюджетів, централізовані державні й місцеві фонди розвитку тощо. Окрім того, сюди входять договірні та інші економічні форми організаці§ територіальних стосунків. Наріжним питанням дієвості економічного механізму є така організація всіх його елементів, яка дозволяє органічно сполучати у єдиній системі централізовані, тобто державні, та децентралізовані засади територіального управління.
    Механізм централізованого економічного управління покликаний забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавно§ реґіонально§ політики, включно з розв'язанням таких завдань, як раціональне розміщення великих підприємств, поліпшення використання територіальних ресурсів.
    Світовий досвід показує, що глибока централізація управління економікою реґіону неефективна. Без ініціативи реґіонів неможливо забезпечити ефективний розвиток §хнього господарства: з розвитком суспільства децентралізація управління економікою, у тому числі реґіональною, має зростати. Одним з проявів цього є зміна відносин місцевих господарських органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон Укра§ни "Про державну владу і місцеве самоврядування в Укра§ні". Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село. При цьому основна цінність децентралізаці§ полягає у можливості враховувати специфічні місцеві умови - як природні, так і господарські.
    У кожному реґіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізаці§. Реґіональна спеціалізація може бути внутрішньореґіональною, міжреґіональною та міжнародною. Галузі спеціалізаці§ підрозділяються на профільні; що мають значну питому вагу в структурі господарства даного реґіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу.
    Основою визначення спеціалізаці§ є ступінь участі реґіону у територіальному поділі праці. Територіальний поділ праці - це одна з форм суспільного поділу праці, нерозривно пов'язана з галузевою §§ формою. Саме поділ праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізаці§, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку. При цьому галузі розташовують сво§ підприємства на територі§, найбільш сприятливій для §хнього розвитку.
    До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій територі§, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших реґіонів. Найбільш розвинуті міжреґіональні зв'язки у поливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості завдяки концентраці§ виробництва в обмеженій кількості районів. Завдяки широкому асортименту відбувається значний обмін продукцією легко§ та харчово§ промисловості.
    Завдяки міжреґіональному обміну використовуються найбільш унікальні особливості природно-господарських реґіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки. Спеціалізацією в широкому розумінні є визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний). Докладніша спеціалізація характеризується галузями, підгалузями і, навіть окремими виробництвами усередині сфери господарства. Таким чином, основою характеристики реґіонально§ спеціалізаці§ є високий рівень концентраці§ та висока питома вага даного виробництва у реґіоні, а також ефективне обслуговування не лише свого, але й інших реґіональних структур, активна участь у загальнодержавному поділі праці.
    Для визначення спеціалізаці§ реґіонів кра§ни застосовуються такі показники:
    - частка виробництва продукці§ галузей спеціалізаці§ (промисловості, сільського господарства) реґіону стосовно загального по кра§ні виробництва продукці§ відповідно§ галузі;
    - коефіцієнт локалізаці§ (зосередження) дано§ галузі (виробництва) на територі§ реґіону;
    - коефіцієнт виробництва продукці§ на душу населення; цей показник обчислюється за виробництвом продукці§ у вартісному та натуральному вираженні й розраховується як відношення виробництва на душу населення того або іншого продукту в реґіоні до аналогічного показника по кра§ні;
    - коефіцієнт товарності визначається як відношення вартості завезено§ продукці§ до тіє§, що виробляється у реґіоні, а за деякими видами продукці§ - як відношення вивезення з району дано§ продукці§ до §§ виробництва у натуральних показниках. Формули розрахунку цих показників докладно описані у параграфі 2.1.
    Отже, виробничо спеціалізованими можна вважати галузі, що мають коефіцієнт локалізаці§ та виробництва продукці§ на душу населення понад одиницю та продукція яких великою мірою задовольняє потреби інших реґіонів кра§ни.

    ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ
    Ефективність реґіонально§ політики залежить від чіткого визначення територі§ реґіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану, Адже реґіон - це об'єкт реґіонально§ політики, - тому велике значення має економічне районування кра§ни, тобто виокремлення на §§ територі§ самостійних реґіонів, які представляють економічні райони.
    Економічні райони підрозділяються на галузеві та інтегральні. Галузеві райони характеризуються зосередженням на певній територі§ підприємств окремих галузей (паливно§, металургійно§ тощо). Інтегральні райони характеризуються загальністю внутрішніх економічних зв'язків, територіальною, адміністративною цілісністю. Надалі йтиметься саме про інтегральні райони.
    За сво§м масштабом, розміром територі§, місцем у територіальному поділі праці виділяють мікрорайони (група адміністративних районів), мезорайони (як правило, дві-три області) та макрорайони (велика частина територі§ кра§ни, може налічувати до десяти та більше областей). Макрорайони у деяких інтерпретаціях називають ще великими економічними районами.
    Економічне районування Укра§ни - непроста проблема. Реґіональний аналіз для здійснення районування доцільно почати на рівні адміністративних областей. Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку (національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільно§ праці; виробництво продукці§ промисловості і сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість територі§ природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал тощо) В. Поповкін визначив вагу кожно§ області в економіці кра§ни й сформував групи-мезорайони: Донбас, Катеринославське Придніпров'я, Слобідська Укра§на, Ки§вське Полісся, Волинське Полісся, Укра§нські Карпати, Поділля, Середнє Придніпров'я, Північне Причорномор'я, Крим. На підставі мезорайонування він виокремив п'ять макроекономічних районів:
    1. Центральноукра§нський (Ки§вська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська області);
    2. Донбас та Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);
    3. Слобідська Укра§на (Харківська, Сумська, Полтавська області);
    4. Причорноморський (Одеська, Микола§вська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);
    5. Західноукра§нський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).
    Мережа районів, яку запропонував В. Поповкін, є найбільш обґрунтованою, бо об'єктивно віддзеркалює особливості сучасного реґіонального розвитку Укра§ни. Тому характеристика мікрореґіонів Укра§ни в підручнику дається саме за В. Поповкіним. Назви деяких реґіонів, на наш погляд, доцільно трохи спростити, а саме: Донбас і Нижнє Придніпров'я ми назвали Донецько-Придніпровським районом, а Слобідську Укра§ну - Північно-Східним.

    1. ЦЕНТРАЛЬНОУКРАЇНСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН
    Район складається з Ки§всько§, Чернігівсько§, Черкасько§, Житомирсько§ й Кіровоградсько§ областей. За територією (136,2 тис. км2 або 22,6% загальноукра§нського показника) він поступається лише Західноукра§нському, а за кількістю населення (9,9 млн чол.) - Донецько-Придніпровському й Західноукра§нському. Визначна риса району - його центральне положення в Укра§ні, причому не лише географічне, а ще більше - геополітичне. Територія Центральноукра§нського району - це ядро формування укра§нсько§ державності. Саме тут була серцевина Ки§всько§ Русі. Ки§в як історичний, політичний, релігійний та культурний центр протягом сторіч політично, економічно, духовно зв'язував інші укра§нські землі навіть тоді, коли вони були у складі різних держав.
    У внутрішньому поділі праці Центральноукра§нський район спеціалізується на не металомісткому, працемісткому машинобудуванні, сільгоспмашинобудуванні, хімічній промисловості, особливо хімі§ органічного синтезу, харчово§, легкій промисловості; велике значення в економіці району мають сільське та лісове господарство. Така структура господарства району зумовлена обставинами його формування й розвитку.
    Природні передумови. Територія району розташована у межах Східно-Європейсько§ платформи. У тектонічному відношенні район складається з трьох частин: найбільший за площею - Укра§нський щит з виходами на поверхню кристалічних порід; на Лівобережжі - Дніпровсько-Донецька тектонічна западина; на крайньому північному сході до меж району заходить Воронезький масив, перекритий товщею осадових порід. Згідно з геологічною будовою розміщуються мінеральні ресурси району. На півдні й південному заході розташувався Дніпровський буро-вугільний басейн (головні родовища - Олександрійське, Ватутінське, Коростишевське). З Дніпровсько-Донецькою западиною пов'язані родовища нафти (Леляківське, Гнідинцівське) та газу (Талала§вське) в Чернігівській області. Полісся багате на поклади торфу (Бучманське, Замглайське тощо). На півдні району є родовища уранових руд. На металургійну сировину Центральноукра§нський район не багатий. В Кіровоградській області можна відзначити Побузьке родовище нікелю, в Житомирській - Іршанські поклади титаново§ руди (ільменіт). З нерудних копалин, окрім палива, виділяються графіт (Завалля), каоліни, будівельна сировина (граніт, пісок, глина тощо); найбільші поклади цінно§ нерудно§ сировини розташовані на кристалічному щиті. Загалом мінеральні ресурси Центральноукра§нського району не відіграють визначно§ ролі в побудові його народногосподарсько§ структури. Частка цього району в інтегральному природоресурсному потенціалі кра§ни складає лише 16,5%, що значно менше, ніж його частка в територі§ Укра§ни та в загальному економічному потенціалі. До того ж, інтегральний потенціал включає не тільки мінеральні, а й усі природні ресурси.
    Істотнішу роль в економіці району відіграють агрокліматичні й лісові ресурси. Територія Центральноукра§нського району розташована в трьох природних зонах: мішаних лісів (Полісся), лісостепу та північного степу. Зональна різноманітність зумовлює багатогалузеву структуру сільського господарства. Район достатньо забезпечений вологою і теплом. Якість ґрунтів поліпшується в напрямі з північного заходу на південний схід - від дерново-підзолистих (Житомирська, північ Ки§всько§ та Чернігівсько§ областей) до типових і звичайних чорноземів (Черкаська, Кіровоградська області). Південна частина Центральноукра§нського району зосереджує значну частину найкращих чорноземів кра§ни. 
    Чималі пасма лісів зосереджені переважно в Житомирській, Ки§вській та Чернігівській областях. Найбільш поширені породи - сосна, дуб, береза, осика, липа. Центральноукра§нський район - другий за значенням постачальник деревини в кра§ні. (після Західноукра§нського).
    Водними ресурсами, на тлі загального дефіциту в кра§ні, Центральноукра§нський район забезпечений краще, ніж більшість інших районів. Основною водною артерією є Дніпро з притоками; він же - головне джерело гідроенергоресурсів в Укра§ні. В межах району на ньому діють Ки§вська, Канівська, Кременчуцька (Світловодськ) ГЕС.
    Вплив природних передумов на галузеву й територіальну структуру народногосподарського комплексу району виявляється у двох основних аспектах. По-перше, місцеві мінеральні ресурси відіграють підпорядковану роль як районотвірний фактор. Навіть такий промисловий вузол, як Черкаський, що має велике ресурсномістке виробництво, працює на сировині (природний газ) з інших реґіонів.
    Виняток становлять каолінові глини та граніти, інші кристалічні породи, що певною мірою підкреслюють типові ознаки економіки району. По-друге, агрокліматичні умови сприяли розвитку потужного багатогалузевого сільського господарства й харчово§ промисловості, а лісові ресурси - деревообробно§ й лісохімічно§ промисловості.
    Демографічні передумови. В Центральноукра§нському районі живе значна частка населення кра§ни. Щільність населення - 73 чол./км2, що трохи менше загальноукра§нського показника (84 чол./км2 ). 
    Демографічна ситуація в Центральноукра§нському районі дуже складна. Протягом тривалого часу природний приріст населення тут знижується; зараз він від'ємний в усіх без винятку областях. Найгірше становище у Чернігівській області (коефіцієнт становить -10,6‰). Кількість населення в реґіоні поступово знижується. Незважаючи на такі демографічні умови, трудові ресурси Центральноукра§нського району відіграють визначну роль у народногосподарському комплексі, у формуванні його галузево§ структури. Тут розвинені такі працемісткі галузі, як текстильна, трикотажна, швацька, взуттєва, складне, точне машинобудування, поліграфічна, а також народні художні промисли. Розміщення в районі наукомісткого виробництва пов'язане, в першу чергу, з Києвом - потужним науково-дослідним центром, справжньою кузнею високоосвічених кадрів.
    Економічні передумови. Протягом сторіч економічний розвиток району здійснювався неоднозначно. З одного боку, Ки§в, майже всю свою історію, виділявся на тлі навколишньо§ територі§ як визначний політичний, культурний та промисловий центр не лише регіонального, але й всеукра§нського масштабу. З іншого боку, територія центральноукра§нського району довгий час являла собою аграрний реґіон з відносно невеликими центрами переробки сільськогосподарсько§ сировини. Капіталістичні відносини в сільському господарстві тут розвивалися повільніше, з запізненням відносно південних реґіонів Укра§ни, його товарність була низькою. А проте, на основі сільського господарства розвивалися, особливо з друго§ половини XIX ст., численні цукроварні, винокурні, а на півдні - олійні. Водночас набуває розвитку легка промисловість.
    У роки індустріалізаці§ виникає машинобудування, розвивається хімічна промисловість. Наявність кваліфікаційних кадрів і певна віддаленість від металургійних баз зумовлюють розвиток неметаломісткого машинобудування. Недостатня потужність власно§ паливно-енергетично§ бази стримує розміщення тут енергомістких видів виробництва, за винятком Черкаського вузла, котрий, як вже вказувалося, користується довізним паливом. Розвиток агропромислового комплексу стимулює розміщення сільськогосподарського машинобудування.
    Центральне економіко-географічне положення району сприяє розвитку виробництва, яке має не лише реґіональне, але й загальноукра§нське значення. Особливо це стосується машинобудування (верстатобудування, виготовлення приладів, електротехніка, електронно-обчислювальна техніка), хімічно§ промисловості (фармацевтична, лакофарбова, виробництво хімреактивів, виробництво шин, синтетичних волокон), легко§ промисловості, поліграфі§.
    Визначне положення Києва зумовлює певну нерівномірність розміщення промисловості в районі. Найважливіші з погляду науково-технічного прогресу галузі й види виробництва зосереджено в столиці та околичних містах (Біла Церква, Бровари). Інші міста, навіть обласні центри, значно поступаються Ки§вському промисловому вузлу в цьому відношенні. Перетворення Києва на столицю незалежно§ держави робить його ще більш привабливим щодо інвестицій, і тому нерівномірність розміщення промисловості і населення в районі згодом може посилитися.
    Територіально-галузева структура народногосподарського комплексу. На Центральноукра§нський район припадає 16% валового внутрішнього продукту Укра§ни. Головні галузі спеціалізаці§: середнє і точне машинобудування; агропромисловий комплекс (зернове господарство, скотарство, виробництво цукру, льону, картоплі); хімічна промисловість (мінеральні добрива, хімічні волокна, фарби, пластмаси); легка промисловість; лісопромисловий комплекс; транспортний комплекс. Провідною галуззю району є машинобудування, яке характеризується різноманітністю, але переважають неметаломісткі, працемісткі види виробництва. Це насамперед верстатобудування, приладобудування, електротехнічне та електронне машинобудування. Головні центри - Ки§в, Житомир, Біла Церква, Умань. Обладнання для різних галузей виробництва виготовляється в Броварах, Ніжині, Черкасах, Коростені, Фастові.
    Транспортне машинобудування зосереджене у Києві (річкове суднобудування, виробництво мотоциклів). Сільськогосподарське машинобудування розміщене по територі§ району досить рівномірно; найбільшими його центрами є Кіровоград, Умань, Ніжин, Новоград-Волинський.
    Хімічна промисловість представлена як основною хімією (виробництво мінеральних добрив), так і хімією органічного синтезу й "тонкою хімією" (фармацевтична, хімреактиви тощо). Виробництво мінеральних добрив зосереджено в Черкасах (азотно-туковий завод, що працює на природному газі). Хімічні волокна виробляються в у Києві, Черкасах, Житомирі. Фармацевтична промисловість, виробництво гумових виробів, лакофарбова промисловість розміщені в Києві; у Білій Церкві - виробництво шин.
    Лісопромисловий комплекс розвинений переважно на півночі району, в зоні мішаних лісів. Тут зосереджені лісове господарство й лісозаготівля, а також значна частина деревообробних і целюлозно-паперових підприємств. Головні центри деревообробки: Житомир, Чернігів, Бровари. Целюлозно-паперова промисловість розміщується переважно в невеликих містах: Малин, Коростишів, Корюківка.
    Легка промисловість працює як на сво§й сировині (льон, вовна, шкіри), так і на довізній (бавовна) й хімічній сировині (хімічні волокна). Ця галузь досить широко розміщена в районі. Основні центри легко§ промисловості - Ки§в (текстильна, швацька, трикотажна, взуттєва галузі), Черкаси (текстильна), Житомир (лляні тканини), Чернігів (камвольно-суконний комбінат), Біла Церква (трикотаж, взуття), Богуслав (суконна фабрика) тощо.
    Агропромисловий комплекс Центральноукра§нського району є однією з найважливіших ланок структури народного господарства. Значення сільського господарства й харчово§ промисловості виходить за межі району. Питома вага валово§ продукці§ сільського господарства в загальноукра§нському обсязі становить 23% (друге місце після Західноукра§нського району). На Центральноукра§нський район припадає 21% виробленого кра§ною зерна, 28% цукрових буряків, 13% соняшнику, 19% овочів, 22% м'яса, 27% картоплі.
    Агропромисловий комплекс району характеризується великою структурно-галузевою різноманітністю, що зумовлює його розташування у трьох природно-кліматичних зонах. Полісся спеціалізується на молочно-м'ясному скотарстві, льонарстві й картоплярстві. За виробництвом картоплі Чернігівська область посідає перше місце серед областей Укра§ни, хоч загалом район у цьому відношенні поступається Західноукра§нському. Спеціалізація лісостепово§ зони - цукрові буряки, зернові культури (пшениця, ячмінь), м'ясо-молочне скотарство, свинарство. Більша частина територі§ району входить до "цукрового поясу" Укра§ни. Південна половина Кіровоградщини входить до степово§ зони. Тут ще є цукрові буряки, але вже з'являється соняшник. Зернові культури (пшениця, ячмінь, кукурудза) мають більшу питому вагу в посівах в порівнянні з попередніми зонами. Скотарство має м'ясо-молочний напрямок; поширене свинарство, яке базується, зокрема, на зерні, відходах цукроваріння й олійництва.
    Харчова промисловість - одна з найбільших розвинених і типових для району галузей. Вона зосереджена як у великих промислових центрах, так і в численних невеликих містах, центрах адміністративних районів. Цукор виробляється в усіх областях; найбільше його виготовляється у Черкаській області, в Черкасах діє й рафінадний завод. Олійництво зосереджено на півдні. М'ясна й молочна промисловість розміщена в усіх областях, але передусім у приміських зонах обласних центрів. Типовими галузями для району є борошномельна, крохмальна, виноробна промисловість.
    Промислові вузли. В Центральноукра§нському районі сформувалися два великих промислових вузли - Ки§вський та Черкаський, вони мають неоднаковий профіль. Для Ки§вського вузла характерне переважно неметаломістке машинобудування, особливо наукомістке, хімічна, легка, харчова промисловість, поліграфія.
    Черкаський промвузол базується на матеріаломісткому виробництві: азотні добрива, синтетичні волокна, цукрова промисловість. Водночас тут розвинута легка промисловість (шовкові тканини, трикотаж), виробництво технологічного обладнання для харчово§ промисловості.
    Транспортний комплекс - один з найрозвинутіших в Укра§ні. Його значення зумовлено центральним положенням району. Старовинний річковий шлях по Дніпру доповнюється сучасними транспортними засобами - залізницями, автошляхами, трубопроводами, які мають досить велику густоту. Ки§в - авіацентр міжнародного значення. Район перетинають важливі магістралі, що проходять транзитом або виходять з Києва: Ки§в - Харків, Ки§в - Львів, Одеса - Ки§в - Москва, Ки§в - Кишинів - Бухарест - Софія, Ки§в - Брест - Варшава та інші.
    Основні проблеми удосконалення територіально-галузево§ структури району. Однією з найбільш гострих проблем є паливно-енергетична. Вона може бути вирішена за рахунок збільшення видобутку вугілля Дніпровського басейну. Нафтогазові родовища невеликі та значною мірою вже вичерпані. Дефіцит паливно-енергетичних ресурсів спонукає до §х раціонального використання за рахунок запровадження енергозберігаючих технологій, а також шляхом обмеження розвитку енергомістких виробництв.
    У машинобудуванні недостатньо поглиблена внутрігалузева спеціалізація виробництва; більшість підприємств ще має універсальний характер, зі своєю заготовкою, обробкою, збиранням. Найбільш прогресивні види машинобудування концентруються в Києві; в інших містах його галузева структура застаріла.
    Центральноукра§нський район характеризується нерівномірністю рівнів розвитку окремих його частин. Якщо Ки§вська область має високий рівень розвитку (відносно середнього показника в Укра§ні), Черкаська - рівень вище середнього, то Житомирська і Чернігівська - нижче середнього. Наданням інвестиційних пільг треба вирівняти перепад у рівнях економічного розвитку.
    Район має значно розширити географію наукомістких виробництв, що визначають науково-технічний прогрес, особливо в машинобудуванні. Зараз таке виробництво зосереджено в Ки§вському промвузлі, а потенційні можливості інших областей використовуються недостатньо. Складною є екологічна ситуація. Район має два "епіцентри" екологічно§ напруги: зона радіоактивного забруднення навколо Чорнобиля й Черкаський промвузол. Потрібні великі кошти на остаточну ліквідацію наслідків аварі§ на АЕС та технологічне переобладнання хімічних виробництв.

    2. Західноукра§нський економічний район
    До складу району входять Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська та Чернівецька області. Це - найбільший район в Укра§ні за площею (158 км2 або 26,1% територі§ Укра§ни) і другий за кількістю населення (13,2 млн чол., або 26,0%) після Донецько-Придніпровського. Західноукра§нський район розташований поблизу географічного центру Європи, має зручне транспортне сполучення як із східноєвропейськими, так і центральноєвропейськими державами. Водночас район досить віддалений від основно§ металургійно§ бази Укра§ни, від чорноморських портів. Він має різноманітні корисні копалини, сприятливі агрокліматичні умови, лісові багатства, значні трудові ресурси. Це зумовило спеціалізацію району на переважно неметаломісткому, працемісткому машинобудуванні, гірничодобувній, хімічній промисловості, багатогалузевому агропромисловому комплексі, легкій і лісовій промисловості. Західноукра§нський район веде перед в Укра§ні за валовим обсягом продукці§ сільського господарства (30%), в першу чергу - за виробництвом цукрового буряку (43%); за виробництвом товарів народного споживання в легкій промисловості (28%), особливо тканин (39%).
    Природні передумови. Західноукра§нський район має найбільш складну геологічну будову порівняно з іншими районами кра§ни. Його східна частина розташована на Волино-Подільській плиті, південно-західна зайнята Карпатською гірською системою. З північного сходу Карпати відокремлюються Передкарпатським передовим прогином, з південного заходу - Закарпатським прогином. Саме з тектонічними прогинами пов'язані найбільш важливі поклади корисних копалин. З Передкарпатським прогином пов'язані родовища нафти (Долина, Борислав, Надвірна), газу (Дашава, Більче-Волиця), калійних солей (Калуш, Стебник), кухонно§ солі (Дрогобич), сірки (Роздол), озокериту, мінеральних вод. Закарпатський прогин багатий на кухонну сіль (Солотвин), поліметали, алуніти, барит.
    Корисні копалини платформно§ частини району не такі різноманітні й багаті. Тут найбільше значення має Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн, а також родовища фосфоритів в Придністров'§ (Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області). На півночі району є поклади торфу. Район багатий на сировину для будівельно§ промисловості.
    Контрасти геологічно§ будови району зумовили його рельєфну неоднорідність. Заболочені низини Полісся межують із сильно розчленованою річково-яружною системою поверхні Волинсько§, Подільсько§ й Придніпровсько§ височин. Гірська система Карпат певним чином впливає на особливості розміщення сільського господарства, транспортно§ мережі, системи розселення.
    Агрокліматичні умови сприятливі для сільського господарства. Західноукра§нський район найкраще забезпечений вологою, порівняно з іншими реґіонами, континентальність клімату тут не так виявляється. Але якість ґрунтів дещо гірша. Полісся зайняте дерново-підзолистими ґрунтами, природна родючість яких невисока. Гірські райони вкриті бурими лісовими ґрунтами, центральна площа Поділля - сірими лісовими, східна частина - опідзоленими чорноземами. Окремими пасмами в Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській областях вкраплюються родючі типові чорноземи. В Західноукра§нському районі зосереджені найбільші й найкращі за якістю ліси кра§ни. Особливо виділяється Карпатський реґіон, де лісопокрита площа становить понад 40%. Із хвойних порід переважають сосна (передусім на Поліссі), ялина (насамперед у Карпатах), ялиця. З листяних - дуб, граб, береза. Західноукра§нський район розташований в трьох природних зонах - мішаних лісів (Полісся), лісостепу та гірській зоні Карпат; це зумовлює різноманітність галузево§ спеціалізаці§ сільського господарства.
    Водними ресурсами, в тому числі питною водою, Західноукра§нський район забезпечений краще, ніж кра§на в цілому. Велике значення мають мінеральні води, які поширені по всій територі§ району і становлять (поряд із гірськими, лісовими ландшафтами, покладами озокериту), основу рекреаційного господарства. Не тільки в Укра§ні, а й за §§ межами відомі такі бальнеологічні курорти як Трускавець, Немирів, Хмільник, Моршин та інші.
    За інтегральним природно-ресурсним потенціалом (22% загальноукра§нського показника) район поступається тільки Донецько-Придніпровському. Різноманітність ресурсно§ бази сприяла розвитку тут гірничо-хімічно§ промисловості, паливно-енергетично§, лісохімічно§, розвиненого сільського господарства, харчово§, лляно§ промисловості, рекреаційного комплексу.
    Демографічні передумови. Західноукра§нський район характеризується значною кількістю населення взагалі й трудових ресурсів зокрема. Трудоресурсний потенціал району - цілком достатній, бо значна частина трудових ресурсів буде вивільнятися із сільського господарства зі зростанням продуктивності праці.
    Демографічна ситуація в Західноукра§нському районі сприятливіша, ніж у решті реґіонів Укра§ни. Природний приріст населення в районі невисокий, але тільки тут цей показник має у нас позитивне значення (Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська, Рівненська, Львівська, Чернівецька). Області Поділля (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська) мають неґативний показник. Найвище значення приросту - в Закарпатській області (1,8‰), найнижче - у Вінницькій (-6,9‰).
    Сприятливі демографічні умови району зумовлюють розвиток тут працемісткого виробництва: точне машинобудування, легка промисловість, працемісткі галузі сільського господарства. Рівень урбанізаці§ тут нижче пересічного по Укра§ні. Найвищий він у Львівській області (61,0%), але більшість областей мають показник менший за 50%. З великих міст тут виділяється Львів, в цілому ж у міській мережі найбільш типові середні та малі міста. Процес концентраці§ міського населення в Західноукра§нському районі триває досить високими темпами, що також є характерною ознакою.
    Економічні передумови. Район складається з кількох історико-географічних реґіонів - Волині, Галичини, Поділля, Буковини, Закарпаття, - які в різні часи були частинами різних держав: Австро-Угорщини, Польщі, Росі§, Румуні§, Чехословаччини. Це стримувало внутрішньореґіональні інтеграційні процеси. З іншого боку, Галичина, що була в складі Австро-Угорщини, отримала стимул до більш раннього розвитку капіталістичних відносин, ніж інші реґіони Укра§ни. Тут була збудована перша в Укра§ні залізниця (Перемишль - Львів у 1861 р.), розвивалася гірничодобувна промисловість. Велику політичну, духовну, культурну й економічну роль в усі часи відігравав Львів, вплив якого відчувався не тільки в Галичині, але й в усій кра§ні.
    На галузеву структуру району впливає його економіко-географічне положення. Значна віддаленість від металургійно§ бази зумовила недоцільність розвитку тут металомісткого машинобудування, а власних значних металургійних підприємств район не має через брак сировини. Водночас близькість до європейських кра§н сприяє становленню плідних кооперативних зв'язків на рівні підприємств і навіть галузей, особливо в машинобудуванні, хімічній промисловості. Здавна досить тісні зв'язки існували з кра§нами Східно§ Європи, а тепер відкрилися можливості для кооперування із західноєвропейськими кра§нами. Цьому сприяє також розвинена мережа транзитних шляхів (залізничних, автомобільних, трубопровідних), що з'єднують Укра§ну з Заходом.
    Територіально-галузева структура народногосподарського комплексу. Питома вага Західноукра§нського району в валовому продукті кра§ни становить 18,3%, це друге місце після Донецько-Придніпровського району. Галузева структура складається з паливно-енергетичного, машинобудівного, хімічного, лісовиробничого, агропромислового, рекреаційного комплексів, дуже розвинено§ легко§ промисловості. В народному господарстві поєднуються матеріаломісткі й енергомісткі (гірничо-хімічна, паливно-енергетична, лісохімічна й деревообробна, цукрова промисловості) галузі з нематеріаломісткими, працемісткими (точне машинобудування, легка промисловість). Промисловість здебільшого працює на власній сировині, але використовує й довізну (метали, газ, нафтопродукти, бавовна тощо). Взагалі галузева структура економіки району близька до структури Центральноукра§нського району, але тут значно більше розвинені галузі, пов'язані з корисними копалинами: паливно-енергетична, гірничо-хімічна.
    Паливно-енергетичний комплекс представлений Львівсько-Волинським вугільним басейном, родовищами нафти й газу у Передкарпатті. Вугілля використовується переважно на місцевих теплових електростанціях, головними з них є Бурштинська й Добротворська. Буре вугілля в невеликій кількості видобувається в Закарпатті. Поклади нафти й газу видобуваються вже давно, ще з минулого сторіччя, й вони здебільшого вичерпалися. Значна кількість цих енергоресурсів приходить до реґіону з Росі§. Хімія органічного синтезу Західноукра§нського району все більше орієнтується на довізну сировину. Газові родовища району входять у систему "Братерство", яка має вихід до сусідніх східноєвропейських кра§н.
    Електроенергетична мережа, крім теплових електростанцій включає також Рівненську й Хмельницьку АЕС, гідроелектростанці§ в Закарпатті (Теребля-Ріцька) й на Дністрі (Дністровська ГЕС).
    Машинобудівний комплекс складається з електронного й електротехнічного машинобудування, виробництва автомобілів, автокранів, сільськогосподарсько§ техніки.
    Електронне й електротехнічне машинобудування з зосереджене у Львові (телевізори, кінескопи, радіоелектронна, медична апаратура), Луцьку (електроапаратура), Рівному (електротехніка), Хмельницькому (трансформаторні підстанці§), Вінниці (радіотехнічна апаратура).
    Транспортне машинобудування представлене автомобільними заводами у Львові та Луцьку. Сільгоспмашинобудування є поширеною галуззю; головні центри - Львів, Ковель, Вінниця (тракторні агрегати). Технологічне обладнання для різних галузей виробництва виготовляється в Хмельницьку, Івано-Франківську.
    Хімічний комплекс - багатогалузевий. Гірничо-хімічна промисловість представлена видобутком калійних і кухонних солей, сірки. Основна хімія - виробництво кислот (Новий Роздол), калійних (Калуш, Стебник) і азотних (Рівне) добрив. Успішно розвивається хімія органічного синтезу. Насамперед це Сокаль (хімічні волокна), Калуш (поліетилен). Фармацевтична промисловість зосереджена у Львові.
    Легка промисловість територіально дуже поширена й представлена багатьма центрами. Це - текстильна промисловість - Тернопіль (бавовняні тканини), Рівне (лляні тканини), Луцьк (шовк); трикотажна (Львів, Івано-Франківськ); взуттєва (Львів, Івано-Франківськ, Хмельницький, Виноградів, Чернівці); швацька (Львів, Чернівці, Хмельницький). На Західноукра§нський район припадає 23% трикотажу та 27% взуття, виготовленого в кра§ні.
    Агропромисловий комплекс характеризується значним обсягом валово§ продукці§ та галузевою різноманітністю; це район зернового господарства, найбільшого в кра§ні виробництва цукрових буряків (43% до загальноукра§нського виробництва), льонарства, овочівництва, виробництва м'яса (27%), у Закарпатті вирощується виноград.
    За природними умовами, район поділяється на кілька зон сільськогосподарсько§ спеціалізаці§. Полісся спеціалізується на молочно-м'ясному скотарстві, льонарстві, картоплярстві. Передкарпатська зона представлена льонарством, цукровими буряками, скотарством м'ясо-молочного напряму, свинарством. Гірська зона Карпат зайнята пасовиськами зі спеціалізацією на м'ясо-молочному скотарстві й вівчарстві.
    Найбільшу територію займає лісостепова зона, яка спеціалізується на виробництві цукрових буряків, зернових культурах (пшениця, ячмінь), м'ясо-молочному скотарстві, свинарстві. Три області Поділля (Вінницька, Хмельницька і Тернопільська) виробляють 68% цукрових буряків району, 61% зерна, 42% овочів, 44% м'яса. Найбільш розвинений АПК у Вінницькій області. Закарпаття спеціалізується на виноградарстві, овочівництві, тютюнництві, м'ясо-молочному скотарстві, вівчарстві.
    Харчова промисловість представлена, насамперед, виробництвом цукру. Цукрові заводи розташовані скрізь у лісостеповій зоні, але найбільше - у Вінницькій області. З інших галузей виділяється борошномельна, спиртова, овочеконсервна, м'ясна, молочна, сироварна.
    Лісопромисловий комплекс - одна з найтиповіших ланок господарства Західноукра§нського району. Його підприємства розміщені в Карпатському реґіоні та Поліссі. Найбільш цінну деревину дають Карпатські ліси. У Карпатах, Передкарпатті й Закарпатті зосереджені основні потужності деревообробно§ промисловості: Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Дрогобич, Свалява, Ужгород, Мукачеве. В Поліському реґіоні головні центри - Рівне, Костопіль, Сарни, Ковель, Ківерці. Целюлозно-паперова промисловість розміщена в Понінці, Жидачеві, Рахові.
    Промислові вузли. У районі сформовані вузли, які базуються на матеріало- й енергомісткому виробництві. Це - Червоноградський, Дрогобицько-Стебницький, Рівненський, Новороздольський, Калусько-Долинський вузли. Індустріальний профіль §х визначають вугільна, нафтова, газова, гірничо-хімічна, хімічна промисловості (як основна, так і хімія органічного синтезу), виробництво електроенергі§. Особливістю цих вузлів є сильний техногенний вплив на навколишнє середовище.
    До іншо§ групи належать Львівський, Луцький, Івано-Франківський вузли. Вони зорієнтовані на машинобудування, легку й харчову промисловість, деревообробку.
    Основні проблеми удосконалення територіально-галузево§ структури району. Проблемою найбільш загального характеру є помітна індустріальна відсталість більшості областей реґіонів. Це виявляється в недостатньому поки ще розвиткові галузей "верхнього поверху", особливо складного машинобудування, верстатобудування. Виробництво валового продукту на душу населення тут менше, ніж у середньому по Укра§ні. Найбільш відсталі в своєму розвитку області - Волинська, Рівненська, Хмельницька, Тернопільська, Закарпатська. Нижче середнього рівня розвиток Вінницько§, Івано-Франківсько§, Чернівецько§ областей. Лише Львівська область має рівень вище середнього. Отже, потенційні можливості реґіону далеко не вичерпані. При активізаці§ інвестиційно§ діяльності він може розвиватися за рахунок нових потужностей в машинобудуванні, тонкій хімі§ й інших працемістких виробництвах.
    Надається додатковий імпульс формуванню й розвитку вузлів - Вінницького, Хмельницького, Тернопільського, Чернівецького.
    Передкарпатський реґіон, а також Рівненський промвузол знаходяться в зоні екологічно§ напруги, це проблема, яка мусить бути негайно вирішена за рахунок, зокрема, галузевого перепрофілювання. Активізаці§ й розширенню підлягає приміська сільськогосподарська зона навколо обласних центрів і промвузлів, що збільшить виробництво овочів, молока, м'яса.

    3. ДОНЕЦЬКО-ПРИДНІПРОВСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН
    Складається з Донецько§, Лугансько§, Дніпропетровсько§ й Запоріжсько§ областей. Територія району - 112,3 тис. км2 (18,6% територі§ кра§ни), населення - 13,6 млн чол. (26,9%). За кількістю населення він посідає перше місце серед макрорайонів Укра§ни.
    Донецько-Придніпровський район - індустріальне серце Укра§ни. Його частка у виробництві промислово§ продукці§ кра§ни становить майже 53%. На нього припадає майже 90% видобутку кам'яного вугілля, переважна частина видобутку залізно§ й 100% марганцево§ руди, майже вся виплавка сталі, переважна більшість виплавки чавуну й виготовлення прокату. Район дає значну частину металомісткого устаткування, в першу чергу, металургійного й гірничошахтного; тут виробляють автомобілі, локомотиви, верстати. Важка промисловість визначає профіль економіки району.
    Легка, харчова промисловості, сільське господарство перебувають у "затінку" важко§ індустрі§, але й вони дають значний внесок в економіку кра§ни: район посідає перше місце за виробництвом трикотажу (34%), взуття (28%), зерна (22%), соняшнику (44%), овочів (25%). Отже, район представлений всіма основними галузями виробництва досить вагомо. Донецько-Придніпровський район - лідер і за узагальнюючими показниками: за валовим продуктом (41%) і за основними фондами (понад 31%). У районі є потужний потенціал висококваліфікованих кадрів робітників, інженерів, науковців. Він має густу транспортну мережу. Попри різноманітний характер передумов і факторів формування багатогалузево§ структури району, все ж таки слід підкреслити, що визначна роль у формуванні ціє§ структури належить природно-ресурсному потенціалу.
    Природні передумови. Інтегральний природно-ресурсний потенціал району дуже великий: 36% загальноукра§нського показника. В його основі -вугілля, залізна й марганцева руди, кухонна сіль, ртуть, вогнетривкі глини й флюсові вапняки, цементна сировина. Не менш важливе значення мають агрокліматичні ресурси - родючі чорноземи, достатня кількість сонячного тепла. Поряд з цим району бракує зволоження, водних ресурсів, що вносить певні корективи в спеціалізацію і розміщення виробництва.
    Не тільки загальноукра§нське, а й світове значення мають поклади вугілля, залізно§ й марганцево§ руд. Основні запаси укра§нського кам'яного вугілля зосереджені в Донбасі - в Донецькій, Луганській, а також Дніпропетровській (Західний Донбас) областях. Вугілля високо§ якості, але його собівартість також висока, бо видобувається воно вже давно, верхні шари вже великою мірою вичерпані, шахти досить заглиблені. До того ж обладнання дуже застаріло. Залізні руди характеризуються великими запасами й високою якістю: зміст заліза в криворізькій руді сягає 65%.
    Якісною рудою вирізняється й Білозірське родовище. Поклади марганцевих руд зосереджені в Нікопольському та Токмацькому родовищах. Залізна й марганцева руди - неабиякий за вартістю експортний товар Укра§ни.
    Кухонна сіль (Слов'янськ, Артемівськ) також вирізняється як великими покладами, так і високою якістю.
    Наявність високих запасів коксівного вугілля, залізно§ й марганцево§ руд, вогнетривких глин, - до того ж зосереджених на компактній територі§, - сприяла розвитку потужно§ чорно§ металургі§. Донецько-Придніпровський металургійний район один з найбільших у світі; він виробляє металу значно більше, ніж укра§нська економіка має в ньому потреби. Вугілля, а також кухонна сіль є сировиною для хімічно§ промисловості.
    Гідроресурси району обмежені. На Дніпрі збудовані Дніпрогес, Каховська й Дніпродзержинська ГЕС.
    Чорноземи й переважно рівнинна поверхня територі§ сприяють розвиткові сільського господарства, особливо зернового виробництва, й на його основі - багатогалузево§ харчово§ промисловості.
    Надмірна територіальна концентрація виробництва, переважання матеріаломістких й енергомістких виробництв створили в реґіоні дуже напружену екологічну ситуацію.
    Демографічні передумови. Щільність населення становить тут 121 чол./км2, що значно вище середнього показника в Укра§ні. Переважна більшість населення живе у містах, ступінь урбанізаці§ тут найвищий; питома вага міського населення сягає 90%.
    У районі сформувалися агломераці§ - Донецько-Макі§вська, Горлівсько-Єнакі§вська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, що характеризуються дуже високою територіальною концентрацією населення.
    Район має великий контингент трудових ресурсів; частка населення в працездатному віці становить 56,3%, що трохи вище пересічного показника в Укра§ні. Переважна більшість трудових ресурсів зайнята в промисловості.
    Демографічна ситуація в Донецько-Придніпровському районі несприятлива. Всі області мають від'ємне значення коефіцієнта природного приросту населення. 
    Економічні передумови. Степове Подніпров'я було заселене укра§нцями ще з часів Ки§всько§ Русі. Велике історичне значення мало існування на територі§ району Запорізько§ Січі. Тривалий час реґіон мав суто сільськогосподарську спеціалізацію. З XVIII ст. тут розвивається видобувна промисловість; цей процес різко прискорюється з середини XIX ст., коли почала формуватися потужна металургійна промисловість. Капіталістичні відносини в промисловості розвивалися тут прискореними темпами, що, поряд з іншими факторами, перетворило реґіон на одну з найбільших металургійних баз світу. В XX ст., особливо в роки індустріалізаці§, здійснюється небачена за масштабом концентрація металомістких, енергомістких видів виробництва. Цей процес посилюється по другій світовій війні через створення потужностей військово-промислового комплексу, на який працювали металургійна, хімічна промисловість, машинобудування, енергетика.
    Природні та історико-економічні передумови сприяли створенню в районі територіально-виробничого комплексу класичного типу: тут діють послідовні й паралельні зв'язки між галузями й об'єктами виробництва; широко запроваджено кооперування й комбінування; чітко виділяються "поверхи" в галузевій структурі комплексу. Нижній поверх складає видобувна промисловість; далі йде металургія, енергетика; ще вище - машинобудування, хімічна промисловість (зокрема коксохімія). Район вкрито густою мережею залізниць та автомобільних шляхів, його перетинає Дніпро, що сприяє зміцненню виробничих й інших економічних зв'язків між галузевими й просторовими елементами комплексу.
    Хоча виробничий потенціал району дуже потужний, він базується переважно на застарілих, зношених фондах. Галузева структура промисловості, з переваженням матеріаломістких виробництв, характеризується певною консервативністю, відсталістю порівняно з розвиненими кра§нами Європи (Німеччина, Велика Британія), для котрих фаза металомісткого машинобудування вже позаду.
    Територіально-галузева структура народногосподарського комплексу. Економічне обличчя району сформувала важка індустрія, насамперед, гірничодобувна, паливно-енергетична, металургійна галузі, основна хімія, металомістке машинобудування. Разом з цим, значний внесок в укра§нську економіку роблять галузі агропромислового комплексу. Складне, точне машинобудування призначалося передусім для обслуговування військово-промислового комплексу.
    Паливно-енергетичний комплекс справляє величезний вплив на рівень, структуру й розміщення промисловості, транспорту й інших галузей. Завдяки покладам вугілля й гідроенергетичним ресурсам саме у цьому районі вперше в Укра§ні почали зосереджуватися енергомісткі види виробництва - кольорова металургія, органічний синтез та деякі інші. Донецький басейн містить майже всі види кам'яного вугілля - від антрацитів до коксівних. Основні поклади зосереджені в північній частині Донецько§ й південній частині Лугансько§ областей, а також на сході Дніпропетровсько§.
    Балансові запаси кам'яного вугілля Донбасу становлять 49 млрд т. Вугілля залягає порівняно глибоко, тому його видобувають підземним способом, що підвищує його собівартість. За запасами й видобутком коксівного вугілля Донбас має світове значення.
    Основу електроенергетики становлять потужні теплові станці§ - Вуглегірська, Слов'янська, Луганська, Курахівська, Старобешівська, Штерівська, Зу§вська, Криворізька, Придніпровська тощо. Певне значення мають гідроелектростанці§ Дніпровського каскаду, особливо Дніпрогес-1 і Дніпрогес-2.
    Металургійний комплекс складається з галузей чорно§ та кольорово§ металургі§. Чорна металургія є провідною галуззю й утворює основу індустріального комплексу Донецько-Придніпровського району. Сучасна чорна металургія району включає в собі практично все металургійне виробництво - від видобутку й збагачення залізних і марганцевих руд, виробництва коксу, вогнетривів до виплавки чавуну, сталі, виготовлення прокату, труб, феросплавів, металевих виробів. Чорна металургія району є головною ланкою, що зв'язує хімічний, енергетичний, машинобудівний, транспортний комплекси в єдину систему. Серед металургійних районів світу є мало, де на такій невеликій відстані були б розташовані ресурси залізно§, марганцево§ руд, коксівного вугілля.
    Територіально-галузевий комплекс чорно§ металургі§ поділяється на три групи підприємств - Донецьку, Придніпровську й Приазовську. З них Донецька орієнтується на вугілля. Тут зосереджені найстаріші заводи, бо за колишньо§ технологі§ на виробництво тонни чавуну йшло більше коксівного вугілля, ніж залізно§ руди. До ціє§ групи входять металургійні центри: Донецьк, Макі§вка, Харцизьк, Єнакієве, Краматорськ, Алчевськ, Стаханов.
    В Придніпровську групу входять центри Дніпропетровсько§ та Запорізько§ областей - Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Нікополь, Новомосковськ, що орієнтуються на місцеві залізні й марганцеві руди; неабияке значення має водопостачання є Дніпра. Криворізький металургійний комбінат є одним з найпотужніших у світі.
    В Запоріжжі на основі дешево§ електроенергі§ діє завод феросплавів. Придніпровський мезорайон - лідер металургійно§ промисловості Укра§ни.
    Приазовська група підприємств зосереджена в Маріуполі. Тут металургія базується як на криворізькій, так і на керченській залізній руді, а коксівне вугілля довозиться з Донбасу.
    Машинобудівний комплекс за вартістю валово§ продукці§, за часткою промислово-виробничих фондів і за чисельністю робітників посідає перше місце в структурі економіки Донецько-Придніпровського району. Тут виробляється найбільше машин і устаткування серед районів Укра§ни.
    Вдале сполучення економічних умов сприяло формуванню складно§ й багатогалузево§ структури машинобудівного комплексу. Основні фактори, що визначають його характер, такі: наявність масового виробництва металу; забезпеченість трудовими ресурсами; місткий ринок машин; розвинута науково-технічна база машинобудування.
    Асортимент продукці§ машинобудування району надзвичайно великий. Тут виробляється металургійне, гірничорудне, шахтне, хімічне устаткування, магістральні тепловози, верстати, сільгоспмашини, автомобілі, технологічне обладнання для різних галузей промисловості. В галузевій структурі машинобудування виділяються такі групи: важке машинобудування; транспортне машинобудування й приладобудування.
    Важке машинобудування визначається великим споживанням металу й відносно малою працемісткістю. Тому виробництво металургійного, гірничошахтного устаткування, важких верстатів зосереджено у великих металургійних центрах, які водночас є й найбільшими споживачами тако§ продукці§, - в Донецьку (гірничошахтне й гірничорудне устаткування), Луганську (обладнання для вугільно§ промисловості), Кривому Розі (гірниче устаткування), Дніпропетровську й Краматорську (металургійне обладнання), Горлівці (вугільні комбайни), Маріуполі.
    Транспортне машинобудування представлено автомобільним виробництвом (Запоріжжя), локомотивобудуванням (Луганськ).
    Випуск тролейбусів налагоджено в Дніпропетровську. В Маріуполі виготовляються залізничні цистерни, у Мелітополі - мотори.
    Верстатобудування зосереджено переважно в найбільших містах - Донецьку, Дніпропетровську, але є воно також в інших містах, зокрема в Краматорську.
    Хімічний комплекс Донецько-Придніпровського району характеризується багатогалузевістю. Він працює переважно на місцевій сировині (коксохімія, содова промисловість), а також і на довізній (азотні добрива з природного газу, фосфорні добрива). Каркас основно§ хімі§ утворюють виробництва мінеральних добрив, сірчанокислотна промисловість, виробництво соди. Основу хімічно§ промисловості в районі становить коксохімія, що пов'язана з металургією. Азотні добрива виробляються в Горлівці, Сіверськодонецьку. Центром виробництва фосфорних добрив є Костянтинівка й Маріуполь (переробка фосфатшлаків). Содова промисловість працює на великих покладах кухонно§ солі Слов'янського й Артемівського родовищ. Найбільші центри содово§ промисловості - Слов'янськ, Лисичанськ.
    Хімія органічного синтезу представлена виробництвом пластмас (Донецьк, Горлівка, Сіверськодонецьк, Запоріжжя, Дніпропетровськ). Крім того, тут розміщені підприємства гумових виробів (Лисичанськ), шин (Дніпропетровськ).
    Важливе значення має виробництво фарб; найбільшим центром є Рубіжне. Лакофарбовий завод міститься в Дніпропетровську.
    Агропромисловий комплекс району характеризується однорідністю територіально§ спеціалізаці§. Це пояснюється тим, що вся територія району практично розташована в одній природній зоні - степовій. Головні галузі спеціалізаці§ сільського господарства - зерно (пшениця, ячмінь, кукурудза), соняшник, м'ясо-молочне скотарство, свинарство, птахівництво. Донецько-Придніпровський район - основна зернова й олійницька база Укра§ни. Вирощуються також коноплі, на півночі Дніпропетровсько§ області - цукровий буряк. Навколо міських агломерацій розвинуто господарство приміського типу: молочно-м'ясне скотарство, свинарство, птахівництво, виробництво овочів та плодів. Найбільше цей тип спеціалізаці§ розвинуто в Донбасі, де він утворює досить велике за територією суцільне пасмо.
    Харчова промисловість району представлена масложировою, олійною, м'ясною, молочною, борошномельною, соляною промисловостями. В Артемівську діє завод шампанських вин; для §х визрівання використовуються відпрацьовані соляні штольні, які мають незмінну температуру протягом року.
    Легка промисловість врівноважує структуру зайнятості трудових ресурсів у реґіоні. Галузі важко§ промисловості, які домінують, використовують чоловічі робочі руки; текстильне ж, швацьке, шкіряно-взуттєве, трикотажне виробництва дають змогу реалізувати жіночу працю, хоч перекіс у структурі зайнятості все ж таки залишається. Підприємства легко§ промисловості зосереджені переважно в Донбасі. Текстильне виробництво представлено Донецьким бавовняним комбінатом, Луганською фабрикою тонкого сукна, прядильною фабрикою в Макі§вці. Трикотажні фабрики діють в Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Шахтарську. Взуттєві підприємства є в Луганську, Донецьку, Макі§вці.
    Транспортний комплекс є важливою галуззю спеціалізаці§ району. За обсягом перевезень вантажів Донецько-Придніпровський район посідає перше місце в Укра§ні. Тут найщільніша мережа шляхів сполучення. Найбільше значення мають залізниці, що перевозять масові вантажі: вугілля, руду, метали, добрива, зерно, насіння соняшнику тощо.
    Великою інтенсивністю перевезень відзначається залізниця Донецьк - Дніпропетровськ - Кривий Ріг, яка діє за маятниковим принципом: на захід йде вугілля, на схід - руда. У вантажообігу на першому місці - вугілля, кокс. У межах Донецько§ залізниці сформувалися два залізничних вузли, що спеціалізуються на відправленні вугілля - Донецький і Попаснянсько-Довжанський.
    Автомобільний транспорт відіграє важливу роль у внутрішніх перевезеннях малогабаритних вантажів. Автошляхова мережа району відрізняється високою густотою. Найважливіші шляхи: Донецьк - Дніпропетровськ, Донецьк - Харків, Луганськ - Ростов-на-Дону, Харків - Дніпропетровськ, Харків - Запоріжжя - Сімферополь, Одеса - Мелітополь - Маріуполь - Ростов-на-Дону.
    Дніпропетровський водний шлях забезпечує зв'язки між портами сусідніх реґіонів. У межах Донецько-Придніпровського району найважливіші порти: Дніпропетровськ, Запоріжжя, Нікополь. Головні вантажі, що йдуть по Дніпру, - вугілля, залізна руда, мінерально-будівельні матеріали.
    Важливе значення має трубопровідний транспорт. Він забезпечує район нафтою, нафтопродуктами, газом, що надходять з інших реґіонів, переважно з-за кордону. Транзитом через Донецько-Придніпровський район проходять газопровід "Союз" й аміакопровід Тольятті - Одеса. Із Ставрополя й Шебелинки в район надходить газ. На цій сировині працює хімічна промисловість Донбасу й Придніпров'я.
    Реґіональні промислово-економічні вузли. В Донецько-Придніпровському районі зосереджена найбільша кількість вузлів, що базуються на матеріаломісткому, енергомісткому, екологічно небезпечному виробництві. Це - Донецько-Макі§вський, Горлівсько-Єнакі§вський, Торезо-Сніжнянський, Слов'янсько-Краматорський, Селідово-Курахівський, Новотро§цько-Докуча§вський, Алчевсько-Стаханівський, Свердловсько-Ровенківський, Краснолуцько-Антрацитівський, Криворізький, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Нікопольський, Запорізький. Основою формування цих вузлів є вугільна й залізорудна промисловість, важке машинобудування. Надзвичайно щільна територіальна концентрація таких промислових вузлів призводить до величезно§ екологічно§ напруги.
    Проблеми територіально-галузевого вдосконалення економіки району. Надмірне перевантаження в структурі економіки галузей важко§ індустрі§ привело до серйозних соціально-економічних диспропорцій.
    Район має застарілу структуру промисловості, яка вже не відповідає вимогам науково-технічного прогресу. Переважає металомістке машинобудування, недостатня частка працемісткого , особливо електронного, верстатобудування, приладобудування.
    У вугільній промисловості Донецького басейну застаріли основні фонди, погіршилися гірничо-геологічні умови. Собівартість вугілля зростає, рентабельність знижується; тому нерентабельні шахти доцільно вивести з експлуатаці§.
    Металургійна промисловість, що дає значний внесок в експортний потенціал кра§ни, характеризується технологічною відсталістю.
    У виробництві сталі переважає мартенівський спосіб, частка електроплавильного - лише 10%. Мало виготовляється спеціальних сортів сталі. Подальший розвиток чорно§ і кольорово§ металургі§ стримується через брак енергоносі§в і води, особливо в Донбасі. Можливості для екстенсивного розвитку металургі§ вичерпано; належить §§ докорінно модернізувати.
    Дефіцит енергоресурсів зумовлює потребу енергозберігаючих технологій. Екологічна проблема має розв'язуватися за рахунок частково§ територіально§ деконцентраці§ виробництва й технологічно§ перебудови промисловості.

    4. Північно-Східний економічний район
    До складу району входять Харківська, Полтавська й Сумська області. За територією - 84 тис. км2 (13,9% територі§ Укра§ни) та кількістю населення - 6,1 млн чол. (12,1%) Північно-Східний район найменший. Проте його роль в економічному потенціалі держави досить велика. Він характеризується, насамперед, потужним і галузево-різноманітним машинобудуванням: від важкого до електронного й авіаційного. Він має розвинений агропромисловий комплекс; за виробництвом цукрового буряка (23,5% обсягу в кра§ні) й соняшника (17,4%) район посідає третє місце. У галузевій структурі виділяються також легка, хімічна промисловість, енергетика, видобуток корисних копалин.
    Районотвірним фактором є дуже розвинена транспортна мережа з магістралями загальнодержавного й міжнародного значення - залізницями, автошляхами, трубопроводами, авіалініями.
    Велику організуючу роль відіграє Харків з його потужним науково-технічним потенціалом, що представлений низкою вузів, науково-дослідних установ, лабораторій, культурних закладів.
    Природні передумови. Північно-Східний район має сприятливі агрокліматичні умови, запаси цінних корисних копалин. Але природно-ресурсний потенціал не визначає господарський комплекс району; його частка в загальноукра§нському потенціалі становить лише 10,5%, тобто менше, ніж частка територі§.
    Природні ресурси представлені, насамперед, корисними копалинами, особливо паливними. В межах району проходить Дніпровсько-Донецька тектонічна западина з покладами нафти й газу. На сьогоднішній час це основна нафтогазова база Укра§ни.
    Найбільші нафтові родовища - Глинсько-Розбишівське, Більське, Зачепилівське, Качанівське, Рибальське. За браком нафти ці родовища дещо пом'якшують сировинну проблему Укра§ни.
    Газові родовища зосереджені в Харківській області. Це, насамперед, славетне Шебелинське родовище, а також поклади в Єфремівці, Кегичівці, в Полтавській області - Солохівське, Яблунівське. Інша група корисних копалин представлена залізними рудами Кременчуцького родовища, на основі якого працює Полтавський збагачувальний комбінат.
    Значна територія району вкрита родючими ґрунтами - чорноземами типовими; особливо широкі §хні пасма в Полтавській і Харківській областях. У Сумській області, поряд з чорноземами, є сірі лісові ґрунти. Взагалі агрокліматичні умови Північно-Східного району сприятливі для багатогалузевого сільського господарства.
    Демографічні передумови. Район характеризується складною демографічною ситуацією. Показники природного руху тут найгірші в Укра§ні (за винятком Чернігівсько§ області, яка, до речі, межує з районом). Природний приріст скрізь від'ємний. 
    Північно-Східний район виділяється посиленою міграцією, населення у великих містах поступово зменшується за рахунок від'ємного природного приросту. Великі міста, особливо Харків, характеризуються інтенсивною маятниковою міграцією.
    Трудові ресурси району мають досить високу кваліфікацію й рівень освіти; це стосується, насамперед, ресурсів Харківсько§ агломераці§, Полтави, Сум, де зосереджені складні, наукомісткі види виробництва. Зменшення контингенту трудових ресурсів перешкоджає розширенню працемістких виробництв, на яких район до цього часу в значній мірі спеціалізувався. Швидкий відтік сільського населення в міста не супроводиться адекватним підвищенням продуктивності праці в сільському господарстві, що також створює гостру проблему.
    Економічні передумови. Північно-Східний район розташований на історичній територі§, яка називалася Слобідською Укра§ною. Сюди переселялися укра§нські й російські селяни, які тікали від феодального гніту й засновували тут слободи.
    Географічне положення району створило передумови для формування економічних зв'язків з Росією, більш міцних, ніж це характерно для інших реґіонів Укра§ни. Таке положення посилювалося розміщенням району на перетині напрямків масових перевезень вантажів між двома індустріальними велетнями: Донецько-Придніпровським районом Укра§ни й Центральним районом Росі§. Безпосередня близькість Північного Сходу до укра§нсько§ металургійно§ бази сприяла розвитку тут важкого, металомісткого машинобудування.
    У 1919-1934 роках Харків був столицею Укра§ни. Тут зосереджувалися кваліфіковані кадри, інтелектуальний, науковий потенціал. Розміщувалося виробництво складних машин і обладнання, для якого Харків був своєрідним полігоном. Ця роль колишньо§ столиці значною мірою збереглася, Харків і нині, поряд з Києвом, уособлює науково-технічний прогрес у кра§ні. Наявність кваліфікованих кадрів в обласних містах сприяла розвиткові працемістких виробництв у промисловості.
    Потреби промислового комплексу викликали необхідність розміщення сільськогосподарського машинобудування, виробництва тракторів, обладнання для харчово§ промисловості.
    Близькість металургійно§ бази, кваліфіковані трудові ресурси й потреби транспорту - все це сприяло розвиткові тут транспортного машинобудування.
    Територіально-галузева структура економіки. Північно-Східний район дає 13,7% валового внутрішнього продукту, зосереджує 12,7% основних фондів. Його частка в обсязі валово§ сільськогосподарсько§ продукці§ становить 14,6%. Провідною галуззю економіки Північно-Східного району є машинобудування, де працює 61% промислово-виробничого персоналу. До важливих галузей належить також сільське господарство, харчова промисловість, транспортний комплекс.
    Машинобудування району представлено як металомісткими, так і працемісткими галузями: енергетичне, електротехнічне, гірничошахтне, будівельно-шляхове, підйомно-транспортне, тепловозобудування. Енергетичне машинобудування зосереджене в Харкові, де діє завод по виготовленню турбін - один з найбільших в Європі - і завод важких електромашин. Електротехнічне машинобудування розміщено у Полтаві, Конотопі. Будівельно-шляхові машини випускаються в Кременчуці.
    Тракторобудування й локомотивобудування зосереджене в Харкові, виготовлення вантажних залізничних вагонів - в Кременчуці, вантажних автомобілів - в Кременчуці ("КрАЗ").
    Працемісткі види машинобудування зосереджені переважно в Харкові: верстатобудування, електроніка, виготовлення приладів, інструментів; тут же міститься один з найбільших в Європі авіазавод. У Сумах працює завод електронних мікроскопів. Верстатобудування, крім Харкова, є також в інших центрах - Лубнах, Сумах, Чугуєві.
    Агропромисловий комплекс посідає друге місце в районі за часткою в валовій продукці§. Він представлений, в першу чергу, виробництвом цукру, зерна, соняшнику й олі§, м'яса, молока.
    Найбільші цукрові заводи діють у Лохвиці, Сумах (рафінадний завод), Куп'янську. Найпотужніші м'ясокомбінати - в Полтаві, Харкові, Сумах, Охтирці.
    Легка промисловість представлена переважно трикотажною, швацькою й взуттєвою галузями. Найбільші центри - Харків, Полтава, Суми, Лубни, Лебедин.
    Паливно-енергетичний комплекс базується як на місцевій сировині - видобуток і переробка нафти, газ, - так і на довізному з Донбасу вугіллі, а також поставках нафти й газу з-за кордону. В електроенергетиці переважають теплові електростанці§, з них найбільша - Змі§вська. Та назагал, енергомісткі види виробництва для Північно-Східного району не типові.
    Хімічна промисловість характеризується перевагою нематеріаломістких виробництв. Виняток становить завод фосфатних добрив у Сумах. Для ціє§ галузі в Північно-Східному районі властивий "тонкий" профіль. Це виготовлення фото- і кіноплівки (Шостка), гумових виробів (Суми), фармацевтична промисловість (Харків), виробництво пластмас, лаків, фарб.
    Транспортний комплекс відзначається густою мережею залізничних, автомобільних і трубопровідних шляхів. Через територію району проходять міжнародні транзитні магістралі: Москва - Харків - Ростов-на-Дону, Москва - Харків - Сімферополь, а також важливі шляхи республіканського значення (Одеса - Харків, Ки§в - Харків та інші).
    Харків є найбільшим залізничним вузлом Укра§ни, в ньому перетинаються найважливіші залізничні й автомобільні магістралі кра§ни.
    Трубопровідна мережа включає магістралі міжнародні (газопроводи "Союз", Шебелинка - Москва, Ставрополь - Донбас - Москва, нафтопровід Самара - Кременчук) і внутрішньодержавні, які віялом відходять від Шебелинки - великого газорозподільного вузла. Значним транспортним вузлом є Кременчук, де сходяться залізничні, автомобільні й водні шляхи.
    Реґіональні промислово-економічні вузли. У районі сформувалися два великі вузли - Харківський і Кременчуцький. Перший з них спеціалізується на багатогалузевому машинобудуванні, хімічній, легкій, харчовій промисловості. Тут випускаються турбіни для теплових і гідравлічних станцій, електродвигуни, екскаватори, обладнання для тепловозів, літаки, верстати, електронна техніка, прилади, велосипеди, поліграфічне обладнання та багато іншого устаткування. Хімічна промисловість виробляє пластмаси, лаки, фарби, ліки. Розвинена швацька й трикотажна промисловість.
    Треба відзначити, що територіальна концентрація виробництва в Харківському вузлі надмірна й можливості для екстенсивного його розвитку вичерпані.
    Кременчуцький вузол спеціалізується на матеріаломісткому виробництві. Це - видобуток залізно§ руди, вагонобудування, виробництво вантажних автомобілів і машин для шляхового будівництва, нафтопереробка й нафтохімія. Поряд з цим тут діють трикотажна, взуттєва фабрики, м'ясокомбінат.
    Проблеми територіально-галузевого удосконалення економіки району. Ресурси району обмежені, а тому треба істотно підвищувати продуктивність праці. За рахунок великих капіталовкладень слід модернізувати основні фонди промисловості, завершити індустріалізацію сільського господарства на новій основі.
    Необхідна територіальна деконцентрація виробництва, особливо в Харківському і Кременчуцькому вузлах, економічна активізація малих і середніх міст, зокрема на Сумщині. У структурі машинобудування наукомістким видам треба надати пріоритет.

    5. Причорноморський (Південний) економічний район
    Район складається з Автономно§ Республіки Крим, Одесько§, Микола§всько§ та Херсонсько§ областей. Площа району - 113,4 тис. км2 (18,8% загальноукра§нсько§ територі§), населення - 7,7 млн чол. (15,2%). За основними економічними показниками (валовий внутрішній продукт, основні фонди, інтегральний природно-ресурсний потенціал, валова продукція сільського господарства) Причорноморський район посідає четверте місце в Укра§ні, але його питома вага поступово зростає.
    Специфіка економіко-географічного положення, сприятливі кліматичні умови, наявність кваліфікованих трудових ресурсів - усе це вплинуло на формування територіально-господарського комплексу з розвинутою промисловістю, багатогалузевим транспортом, рекреаційним і агропромисловим комплексами. Економіка району базується на машинобудуванні (насамперед, на суднобудуванні й судноремонті, сільгоспмашинобудуванні, верстатобудуванні), харчовій, легкій промисловості, зерновому господарстві, виноградарстві, курортному господарстві, морському транспорті.
    Природні передумови формування народногосподарського комплексу. Взагалі інтегральний природно-ресурсний потенціал Причорноморського району не високий - лише 15,6% загальноукра§нського; це пояснюється відносною бідністю корисними копалинами. Але є два фактори, які цілком компенсують дефіцит мінеральних ресурсів: це - теплий клімат і море.
    Перший - сприяв формуванню потужного агропромислового комплексу й унікального для Укра§ни рекреаційного комплексу з південною специфікою. Вихід до моря, крім рекреаційного значення, має велике економічне: завдяки цьому в районі сформувалися припортові комплекси, які працюють як на укра§нській сировині (зерно, цукор, риба - переробляються й вивозяться в інші реґіони кра§ни й за кордон), так і на довізній з інших кра§н (аміак, суперфосфорна кислота, чай, значною мірою тютюн, нафта, бавовна, джут). Завдяки морю однією з провідних галузей стало суднобудування.
    Корисних копалин небагато, але значення деяких з них набуває загальноукра§нського характеру. Це керченська залізна руда, солі кримських озер і Сиваша, газ, мармур, лікувальні грязі лиманів, мінеральні джерела.
    Порівняно з іншими районами, Причорномор'я найгірше забезпечене енергетичними ресурсами, що не лише стримує енергомісткі виробництва, а й неґативно впливає на розвиток господарства.
    Демографічні передумови. Щільність населення району - 68 чол./км2, що нижче за середньоукра§нський показник. Найнижча вона в Херсонській області (44 чол./км2). Демографічна ситуація в районі складна. Коефіцієнти природного приросту населення скрізь від'ємні. 
    Характерною рисою розселення населення Причорноморського району є те, що його найбільші міста - Одеса, Микола§в, Херсон, Севастополь, Керч - розташовані вздовж морських берегів; у внутрішньому просторі переважають малі й середні міста (за винятком Сімферополя). Це неґативно впливає на розвиток "гінтерланду", який не має сильних організуючих центрів.
    Економічні передумови. До середини XIX ст. Причорномор'я розвивалося лише як сільськогосподарський реґіон. Але з будівництвом залізниць (Одеса - Кременчук - Харків, Харків - Сімферополь, Одеса - Ки§в) структура господарства почала швидко ускладнюватися. Різко виросли обсяги експорту пшениці; згодом у портових містах (Одеса. Микола§в, Генічеськ) виникло велике борошномельне виробництво з орієнтацією на експорт. На зовнішній ринок працював і Одеський цукрорафінадний завод. На імпортній сировині діяли джутова, тютюнові, чаєрозважувальні фабрики й суперфосфатний завод в Одесі. Наприкінці XIX ст. виникло суднобудування в Миколаєві. Потреби сільського господарства сприяли розвитку сільськогосподарського машинобудування, зокрема виробництву плугів в Одесі. Власну сировину використовують численні овочеконсервні (Одеса, Херсон, Ізма§л, Сімферополь) заводи.
    У першій половині XX ст. в районі виникає верстатобудування; в повоєнні роки - електротехнічне, електронне машинобудування, розширюються потужності хімічно§ промисловості.
    Перехід до ринково§ економіки відкриває перед районом нові можливості для розвитку, особливо на шляху зміцнення економічних зв'язків з кра§нами Середземномор'я, Близького Сходу, басейну Індійського океану, Далекого Сходу, Латинсько§ Америки. Через Дунайську транспортну систему район має безпосередній вихід до Східно§ та Центрально§ Європи.
    Територіально-галузева структура економіки. Питома вага Причорноморського району в валовому внутрішньому продукті Укра§ни становить 10%, в обсязі сільськогосподарсько§ продукці§ - 16%. Значно вища його частка в виробництві зерна (20%), соняшнику (23%0, овочів (24%). На півдні Укра§ни вирощують переважну частину винограду. Район лідирує у виробництві кукурудзозбиральних комбайнів, плугів, джутових тканин, суднобудуванні, рибальстві, виробництві рибних консервів. 
    Промисловість має провідне значення в районі. Вона виробляє 70% сукупного суспільного продукту реґіону. При цьому на видобувні галузі припадає лише 4% промислового виробництва.
    У структурі агропромислового комплексу найбільшу питому вагу має багатогалузева харчова промисловість.
    Провідна роль у промисловому виробництві належить машинобудівному комплексу, який охоплює такі галузі спеціалізаці§: суднобудування й ремонт, сільськогосподарське машинобудування, верстатобудування, обладнання для харчово§ промисловості, електронне й електротехнічне машинобудування й приладобудування.
    Підприємства суднобудування й судноремонту є у всіх областях району. Тут виготовляється переважна частина морських і річкових суден Укра§ни. В Одесі розміщені два судноремонтних заводи, по одному - в Севастополі, Херсоні, Керчі, Іллічівську й Ізма§лі. Найбільші центри суднобудування - Микола§в і Херсон.
    Сільськогосподарське машинобудування посідає важливе місце в економіці району. Підприємства ціє§ галузі є в усіх великих містах району, але й найбільші центри - Херсон (кукурудзозбиральні комбайни), Одеса (тракторні плуги), Джанкой (тракторні причепи).
    Верстатобудування також є спеціалізуючою галуззю району. Тут вперше в Укра§ні організовано виробництво радіально-свердлильних верстатів. Найбільшим центром верстатобудування є Одеса, де зосереджено майже все §х виробництво (універсальні й координатнорозточні верстати, верстати з програмним управлінням, ковальсько-пресове обладнання та інші). Концентрація верстатобудівних підприємств в Одесі пояснюється наявністю тут значного контингенту кваліфікованих робітників та мережі науково-дослідних установ та лабораторій.
    Поряд з розвитком основних галузей машинобудування в районі виникла низка нових: енергетичне й електротехнічне обладнання в Первомайську, Бориславі, Новій Каховці.
    В Сімферополі й Одесі виготовляється електроніка (телевізори, електронно-обчислювальна техніка). Обладнання для різних галузей виробництва зосереджено переважно в Одесі (завод "Автогенмаш", "Продмаш", "Холодмаш", "Будгідравліка" тощо).
    Другою за значенням спеціалізуючою галуззю промисловості Причорноморського району є харчова, яка входить до складу агропромислового комплексу. Вона посідає перше місце за вартістю валово§ продукці§ Півдня. Провідна роль належить рибній, виноробній, плодоовочеконсервній, м'ясній, борошномельно-круп'яній, олійній, тютюновій і ефіроолійній галузям. На територі§ району діють 14 плодоовочевих консервних заводи і велика кількість цехів та малих підприємств. Консервна промисловість здобула широкого розвитку майже по всій територі§ району, але особливо в Одесі, Ізма§лі, Херсоні, Сімферополі. Рибопереробна промисловість сконцентрована в Керчі, Очакові, Іллічівську, Білгороді-Дністровському.
    Виноробна промисловість представлена великими заводами шампанських і марочних вин, коньячними заводами, що зосереджені переважно в Автономній Республіці Крим і в Одеській області. Продукція консервно§ та виноробно§ промисловості йде далеко за межі району, вона реалізується не тільки в Укра§ні, але й експортується в інші кра§ни.
    Хімічний комплекс розвинуто поки що недостатньо. Поряд зі старими галузями, що розмістилися в Одесі (виробництво фосфатних добрив, лаків і фарб) в повоєнні часи виникли нові. Це Сиваський комплекс, що оснований на переробці ропи (Червоноперекопськ), припортовий хімічний комплекс в Південному близь Одеси (мінеральні добрива), хімічний комплекс в Саках.
    Легка промисловість є третьою за обсягом виробництва після машинобудування й харчово§ промисловості. Але виробництво §§ продукці§ як в абсолютному вимірі, так і на душу населення тут нижче, ніж в інших реґіонах. Провідна роль у легкій промисловості району належить текстильній галузі, а саме - виробництву бавовняних тканин. Херсонський бавовняний комбінат - найбільше підприємство ціє§ галузі в Укра§ні. Сукно виробляється в Одеській області. Розвинуто також виробництво трикотажно§, швацько§ й шкіряно-взуттєво§ галузей. Трикотажні підприємства Півдня постачають трикотажне полотно для фабрик Донецько-Придніпровського району.
    Сприятливі природні й економічні умови впливають на розвиток багатогалузевого сільського господарства. Район майже цілком розміщений в степовій зоні, за винятком Південного узбережжя та гірсько§ частини Криму. В загальноукра§нському розподілі праці Причорноморський район виділяється виробництвом зерна, м'яса, овочів, соняшнику, винограду, вовни. В загальній площі територі§ сільгоспугіддя займають 89%. Під оранкою зайнято 82% угідь, тобто ступінь сільськогосподарсько§ освоєності земель тут дуже високий. Отже, розширення сільськогосподарського виробництва тут можливе лише шляхом його інтенсифікаці§.
    На зернові культури (озима пшениця, ячмінь, кукурудза) припадає 50% посівних площ. На зрошуваних землях вирощують рис (Херсонська область, Крим). Серед технічних культур переважають соняшник та ефіроолійні культури.
    Тваринництво має м'ясо-молочний напрям. Досить розвинуто свинарство, птахівництво й вівчарство. За виробництвом вовни Причорноморський район посідає перше місце в Укра§ні.
    Транспортний комплекс. Вигідне географічне положення, специфіка територіально§ організаці§ господарства, природні умови сприяли розвиткові в районі морського, залізничного, автомобільного, річкового й трубопровідного видів транспорту, хоч густота сухопутних шляхів тут нижча ніж в цілому по Укра§ні.
    Найбільше значення - не тільки реґіональне, але й загальноукра§нське - має морський транспорт: Азово-Чорноморське і Дунайське пароплавства. На морському узбережжі й на Дуна§ розташовано 12 основних торгових портів, з яких найбільші - Іллічівськ, Одеса, Південний, Керч, Микола§в. Велике значення має річковий транспорт Дніпра, Дунаю, Південного Бугу й Дністра.
    Рекреаційний комплекс Причорномор'я є районотвірним елементом, галуззю спеціалізаці§. Він представлений переважно закладами лікування, відпочинку, туризму. Його розвиткові сприяють природні умови (тривалість сонячного сяйва, теплий клімат, морське узбережжя, мальовничі ландшафти Криму) та наявність природних ресурсів (лікувальні грязі й ропа лиманів, мінеральні джерела). Для курортного господарства умови є майже скрізь у Причорномор'§, але найбільше виділяються два райони: Кримський і Одеський. Перший район базується на унікальному субтропічному кліматі, мальовничих гірських ландшафтах, морських пляжах, лікувальних грязях. В Одеському реґіоні перше місце займають морські пляжі й бальнеологічні ресурси (лікувальні грязі, мінеральні джерела типу "Куяльник").
    Промислово-економічні вузли. В районі сформувалися вузли з багатогалузевою структурою виробництва при вирішальній ролі машинобудування й металообробки. Це Одеський, Микола§вський, Херсонський вузли. У кожному з них розвинена легка й харчова промисловість, портове господарство.
    Одеський промвузол відрізняється надмірною концентрацією виробництва, що неґативно впливає на стан навколишнього середовища. Меншим за розміром, ніж перші три, є Каховсько-Бериславський вузол, який має можливість подальшого розширення.
    Проблеми територіально-галузевого удосконалення економіки реґіону. В харчовій промисловості утворилася диспропорція між обсягом виробництва сировини й виробничими потужностями §§ переробки; особливо бракує потужностей по переробці винограду, соняшника.
    Недостатньо розвинена виробнича база будівництва, реґіон не забезпечує себе цілком будівельними матеріалами, хоча сировини для §хнього виробництва у районі достатньо.
    Дефіцит палива й електроенергі§ перешкоджає розвиткові енергомістких виробництв, але спорудження поблизу Одеси нафтового терміналу й розробка нафтогазових родовищ на шельфі значно полегшать цю проблему.
    На територі§ Причорноморського району промисловість розміщується нерівномірно: найбільше розвинуті Одеська й Микола§вська області. Промисловість зосереджується у великих містах, а частка малих міст у виробництві продукці§, чисельності промислово-виробничого персоналу, вартості основних виробничих фондів - недостатня.
    За останні десятиріччя майже зруйнована екологічна система Причорномор'я; особливо забруднені Чорне й Азовське моря. Це призводить до збитків у рекреаційному господарстві, зменшує приплив туристів, неґативно впливає на здоров'я мешканців. Проблема має бути вирішена за рахунок технологічного переобладнання промислових підприємств і спорудження ефективних очисних споруд.
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
       160
      
      
      
      

  • Оставить комментарий
  • © Copyright Сиротенко Владимир Васильевич (syrotenko@gmail.com)
  • Обновлено: 30/11/2011. 594k. Статистика.
  • Статья: Обществ.науки
  • Оценка: 7.00*3  Ваша оценка:

    Связаться с программистом сайта.